П’яту неділю поспіль збираються велелюдні мітинги на Майдані. Нема у революції кінця?.. (Дмитра ЛИХОВІЯ.)
«Треба піднімати Схід. Без цього діла не буде», — каже пенсіонер Анатолій Тукаленко, який приїхав на Євромайдан із Кривого Рогу. Він днює в центрі мітингу, маючи за опорний пункт намет із написом «Дніпропетровська область», а ночує в дітей–киян. На питання журналістів, скільки йому тут платять, обурено відповідає: «Та я сам уже таку купу грошей на потреби Майдану пожертвував! Стою тут за майбутнє своїх онуків, щоб вони жили в нормальній, європейській країні. І за те, щоб винуватці в кривавому побитті молоді 30 листопада були притягнуті до відповідальності».
«День гідності» — такий девіз мав мітинг 22 грудня. Дещо несподівано для тисяч рядових учасників парламентська опозиція провела через одностайне голосування площі пропозицію про створення Народного об’єднання «Майдан». Як варіант — може бути. Адже однією з місій Євромайдану–2013 стало те, що з нього виходять і в ньому гартуються десятки якісно нових, реальних і дієвих громадських організацій — «Не ЗЛИй Майдан», «Група 30–го листопада», «Громадський сектор #Євромайдан», «Воля» та ін. Їхнє об’єднання у значну позапарламентську силу вважалося очевидним кроком. Не факт, що спущене згори Народне об’єднання «Майдан» стане для них дахом. Але Майдан (без лапок) — на те й Майдан, щоб відстояти і вистояти своє.
Проектування структури з не надто милозвучною абревіатурою НОМ, як виявилося, проходило за день до «віча гідності». Багатьох людей, включених у раду НОМ, про це не попередили. Комусь це нагадало пафосний Комітет опору диктатурі, який розчинився в небутті 2012 року. Нардеп Анатолій Гриценко, схоже, ображається, що його не покликали до керівних органів і заявляє, що в раді НОМ забагато політиків і замало громадських діячів. Співачка Руслана Лижичко, яка майже безперервно запалює майдан зі сцени і представляється просто — «Ліхтарик», уже заявила про свій вихід із ради, де її навіть записали однією з семи співголів. Та й узагалі, склад ради виявився залежним від бажань адміністратора сайту «Батьківщини» — саме він упродовж кількох годин після мітингу (вочевидь не без впливу Олександра Турчинова) заводив у список і виводив із нього певних осіб. У «Фейсбуці» жартують: недарма ж голосували за те, що список — відкритий. Та й узагалі, головне — не регалії членства в керівних органах НОМ, а його дієвість.
Співголовами ради, крім Руслани, стали ректор «Могилянки» Сергій Квіт та партійно–політичні лідери: Віталій Кличко, Юрій Луценко, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок і ув’язнена Юлія Тимошенко — та сама, що із закликом до її волі, з ініціативи БЮТ, висить на строкатій майданівській «Йолці» аж у двох примірниках величезних плакатів.
Рада об’єднання виглядає так: Тарас Бойків, Олексій Гарань, Василь Гацько, Андрій Дзиндзя, Ігор Жданов, Андрій Іллєнко, Ірена Карпа, Сергій Квіт, В’ячеслав Кириленко, Ігор Коліушко, Віталій Кличко, Руслан Кошулинський, Іван Крулько, Руслана Лижичко, Ігор Луценко, Юрій Луценко, Марія Матіос, Андрій Мохник, Валерій Пацкан, Олег Осуховський, Сашко Положинський, Петро Порошенко, Віталій Портников, Сергій Рахманін, Єгор Соболєв, Сергій Соболєв, Олександр Сушко, Вікторія Сюмар, Борис Тарасюк, Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов, Олег Тягнибок, Валерій Чалий, Рефат Чубаров, Віктор Чумак, Зорян Шкіряк, Єлизавета Щепетильникова, Арсеній Яценюк.
Журналіст Вахтанг Кіпіані, оцінюючи «формалізацію волі Майдану», каже: «Потрібно було це зробити, бо інакше будь–хто може казати будь–що і посилатись на всіх, хто стоїть або підтримує в інший спосіб Майдан. Склад не може не бути компромісним і апріорі включає різні фігури, адже ідеальних за складом «народних фронтів» бути не може за визначенням. НОМ має пропонувати плани зміни країни й залучати кращих експертів, а не пороти фігню, вже вибачте, про «пішохідний Хрещатик».
Останнє — це про одне з проголосованих рішень позавчорашнього віча: зробити Хрещатик повністю пішохідним. Мабуть, із прицілом, що Майдан буде постійно діючим? А що, попри очевидні наміри влади більше не чіпати Майдан — аби він зійшов нанівець сам, не виключено, що територія волі існуватиме в центрі Києва хоч і до виборів у січні 2015–го. Принаймні з цим уже змирилися лідери парламентської опозиції. Юрій Луценко каже, що «Майдан» уже зробив багато — підвищив рівень підтримки євроінтеграції в суспільстві з 49% до 62%, він і має стояти на майдані Незалежності, а ще — іти в регіони, впроваджувати свої ідеї перед 2015–м. «Фейсбук»–коментатори затюкують таку заяву: мовляв, які вибори, адже Януковича треба скидати достроково? Утім дієвих способів цього скинення не видно. Очевидно, що ситуація патова: є Майдан із його концертами та мітингами, не схильний до насильства, і є Азаров та Янукович із їхніми домовленостями з Путіним і фальсифікаціями виборів. Президент нікого у відставку не відправляє й навіть вільно пересувається по Києву під прикриттям міліції. Що робити — питання до НОМ. Або до тієї структури, яка буде наступною після НОМ. Адже опозиція наразі не артикулює навіть вимогу дострокових виборів у Києві — вочевидь не маючи особистої в тому зацікавленості...
Тим часом Майдан поступово стає туристичною атракцією — так багато тут яток із сувенірами у стилістиці ЄС та «Героям — слава!» — і Січчю нашого часу. Святкова атмосфера й зворушливі емоції людей у представницькій частині Майдану — перед сценою і в «куренях» за нею суттєво відмінні. Замість усмішок і танців з ліхтариками — неквапні постаті в бушлатах і плащ–накидках, серйозні обличчя і пронизливі погляди вояків «при виконанні».
Біля діжки з запахущим борщем чергує троє–четверо чоловіків, поруч на лавах біля буржуйки гріється ще кілька, вхід до окремих наметів охороняють вартові. Жодних розмов по мобільному телефону, поводяться стримано, гомонять напівголосу. До розмови підійшов львів’янин пан Ігор, його тут називають отаманом... «Чим має закінчитися Євромайдан, який ваш прогноз?» — запитуємо. — «Треба брати силою», — коротко відповідає чоловік. «А як щодо того, аби почекати до 2015 року й обрати іншого Президента?» — «Боронь Боже. Янукович — це не Кучма й не Ющенко, він бандит, який так просто владу не віддасть. Тепер треба робити».
Уточнюємо, чи є у «повстанців» зброя. «Дуже багато, — відказує отаман. — Першого січня на день народження Бандери збереться п’ять мільйонів, тоді будемо вирішувати. З тих трьох лідерів не бачу жодного, це не лідери. Ми разом з «афганцями» мали розмову з Кличком, і я зрозумів, що він вагається, вже не радий, що це все почалося. Ми вже давно визначилися, що буде хтось четвертий на Президента».
За словами пана Ігоря, підозрілий десятиденний спокій силовиків тривожить більше, ніж штурм Майдану. Побоюються провокацій — ходять чутки, що «Путін послав 50 чоловік, які тут працюють», бо «Януковичу не довіряє». Час від часу мешканці табору знаходять ножі, кастети, електрошокери, іноді доводиться виводити нетверезих «гостей». Уночі побільшало проникнень «тітушків».
«Будемо стояти до кінця, щоб не було силового розгону Майдану, а був нормальний, інтелігентний підхід. Хоча знаємо, що інтелігенти ніколи не робили революцій. Революцію завжди робили робітники і матроси, — кажуть в «афганському» наметі. — Ще є сподівання, що влада зрозуміє: джерелом влади є народ».
«Афганці» наголошують, що на Майдані не підтримують жодну політичну силу, а у 2015–му ставлять... на Петра Порошенка. Саме це ім’я дедалі частіше лунає як «четверта сила».
«Є помітна різниця між польським і українським народами, — зауважує польський режисер і знавець соціології Мечислав Гумулинський, якого «УМ» зустріла у штабі Майдану — Будинку профспілок. — Серед національних особливостей українців виділяються велика поступливість, велика терпимість і велика довірливість. Візьміть Велику Французську революцію, ленінську Жовтневу революцію 1917 року — там практично у перші два–три дні вже все перевернули. У нас, коли почалася «Солідарність», то вже на третій день після повстання у Гданську на суднобудівельному заводі піднялася вся Польща. Повернутися до минулого вже не було шансу. Тут же все проходить мирно, м’яко і салонно». Робітничий рух у нас справді слабкий — страйків не буде...
Також пана Мечислава хвилює, що немає конкретного плану дій і визначеної перспективи. «Поки влада виграє час, проводячи «круглі столи», пік напруження Майдану спадає. На свята, швидше за все, залишаться лише символічні його ознаки». Поляк вважає, що якби на Євромайдані не було партійних прапорів, у людей було б більше довіри до опозиційних лідерів і бажання за ними піти.
Користувачі українського «Фейсбука» цими днями активно поширюють пост відомого блогера, поета, публіциста і перекладача Андрія Бондаря. У 12 пунктах він підсумував перший місяць Євромайдану (наводимо зі скороченнями. — Ред.):
1. Влада хоч і встояла, але десакралізована. Її не бояться, зневажають і воліють взагалі без влади, ніж із владою. Як раніше було, вже не буде.
2. Влада встояла не тому, що сильна, а тому, що лідери опозиції виявилися, як і очікувалося, залежними угодовцями з купою «скелетів у шафі». Ніхто з них не міг наважитися на радикалізацію мирного протесту і покласти своє життя та кар’єру на олтар змін. Через елементарну належність до одного політичного класу з владою і сумнівну «кредитну історію».
3. З’явилося нове покоління молодих людей, які встигли постраждати за свою свободу. Якщо для старших поколінь це продовження, то для них — лише захопливий початок. Вони захочуть іще. Можливо, вже навіть завтра.
4. Ми знаємо, що жодного «третього шляху» для України немає. Тільки Європа. Як принципи і цінності передусім. Ми маємо об’єднавчу ідею. Вона конкретна, як ніколи: втеча з пострадянського Мордору.
5. Політичне поле тепер розчищене для нових проектів і нових ідей — не загальних, а локальних. Соціальне і культурне поле теж готове для нових ідей.
6. Влада втратила легітимність в очах більшості громадян. Спайка силовиків і відвертого криміналу — ось сьогоднішня влада. Вона по–серйозному не може розраховувати на лякливий чиновницький клас та безідейних і покірних «бюджетників», які розходяться одразу ж після закінчення провладних мітингів.
7. Влада тримається лише за допомогою сили та грошей. Інтелектуальний рівень владної вертикалі — нижче плінтуса. Там немає з ким розмовляти. А ті одинаки, що у владі мають розум, точно не мають совісті.
8. Люди навчились існувати без держави та всупереч державі. Паралельність світів влади та суспільства після цих протестів увиразниться. Прірва між нами стане ще глибшою. Процеси автономізації лише посиляться.
9. Відбулося реальне об’єднання і солідаризація мешканців західних і центральних земель України.
10. Київ — столиця проєвропейської України. Київ був і залишається містом, яке завжди вийде на заклик дзвонів Михайлівського собору і «Фейсбуку».
11. Росія — без варіантів — ворожа нам держава, і ми можемо бути зацікавлені або в її ослабленні та розпаді, або демократизації. На північно–східному напрямку жодних ілюзій. Вони нас сприймають лише в термінах поглинання, поневолення та домінації.
12. Європа неоднорідна й неодностайна в підтримці українських протестів. Наша справа — розширити європейський фронт підтримки.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
