Талант бере початок у таланту

— Ваша хата тулиться до Карпатських гір. Враження таке, ніби все навкруг співає. Не дивно, що саме серед цього розмаїття звуків народився великий артист.

— Морозними днями кінця листопада — початку грудня 1951 року я все допитувалася в тата: де наша мама? «Пішла купувати ляльку», — відповідав тато. Старший восьмирічний брат Степан, чотирирічний Богдан і я, дворічна, з нетерпінням чекали повернення мами. І ось вона прийшла, вся розпашіла, з тіткою Одаркою і маленьким сповитком на руках. Коли його розповили, ми вперше побачили свого братика. Радилися, як його назвати. Тітка Одарка запропонувала, звернувшись до тата: «Ви маєте таке милозвучне ім’я — Назарій. Тож нехай і син ваш буде Назарчиком». Тато подумав і сказав: «Я не проти. Але за умови, що ти будеш його хресною матір’ю».

— Ваша хата тулиться до Карпатських гір. Враження таке, ніби все навкруг співає. Не дивно, що саме серед цього розмаїття звуків народився великий артист.

 У сім’ях музикантів це трапляється часто: батько або мати, або хтось із родичів якщо й не співали, то грали на музичних інструментах.

— Немає у житті випадковостей, талант бере початок у таланту. Тато наш — Назарій Танасійович — мав чудовий голос (тенор), співав у церковному хорі. Мати, Марія Даріївна, виросла у багатодітній сім’ї і теж дуже музикальній. З роками її чарівний спів почав вирізнятися з–поміж усіх, її сопрано не переставало дивувати. Навчилася грати на мандоліні.

Мама була дуже вродливою і щиро поділилася своєю красою з нами. А Назарій, здавалося, увібрав у себе все найкраще. Йому не виповнилося ще й трьох, коли почав співати: вилазив на стільчик і підспівував за мамою. Вона ревно слідкувала за тим, аби захоплення піснею стало для Назарія справою життя. Вже будучи тяжко хворою, заповіла йому: «Співай, синочку, співай, любий, про тебе знатиме вся Вижниця». Дещо іншої думки був перший керівник іще самодіяльної «Смерічки» Семен Вугман, який просив його: «Співай, Назарію, співай, про тебе знатиме вся Буковина». А композитор, музичний керівник уже професійної «Смерічки» Левко Дутківський, не раз казав, що Назарія Яремчука знатиме вся Україна. Проте всі вони помилилися: його слава, наче блискавка, осяяла Радянський Союз, прокотилася по таких далеких світах, як США, Аргентина, Бразилія, Канада, Німеччина, Чехословаччина, Польща, Румунія, Болгарія і навіть Македонія.

— Ваша хата тулиться до Карпатських гір. Враження таке, ніби все навкруг співає. Не дивно, що саме серед цього розмаїття звуків народився великий артист.

 У Вижницькій школі–інтернатi, яка носить ім’я вашого брата, я бачив погруддя Назарія на високому постаменті. А поруч, на високих щоглах — Державний прапор України.

— Школа–інтернат стала другим навчальним закладом юного Назарія. У 12 років він тяжко пережив смерть батька, а мама, маючи невелику платню санітарки, прийняла єдино правильне рішення: віддати його до Вижницької школи–інтернату, де і годували, і одяг давали. Тут існував хоровий гурток, де знайшлося місце і для Назарія. Поступово він почав виконувати і сольні номери, навчився не боятися публіки.

Що ж до прапора України, то біля Назарового погруддя він з’явився не випадково: українську мову, українську пісню Назарій проніс крізь усе своє коротке життя. Директор Чернівецької обласної філармонії Василь Кошман розповідав мені, що високі посадовці у Москві пропонували Назарію стати народним артистом СРСР. За однієї умови: виконати кілька російськомовних пісень. Мовляв, хай їх почує Москва, а високе звання не забариться. Назарій принципово і беззастережно відкидав подібні пропозиції, він раз і назавжди відмовився від російськомовного репертуару і до кінця життя виконував тільки українські пісні.

— Ваша хата тулиться до Карпатських гір. Враження таке, ніби все навкруг співає. Не дивно, що саме серед цього розмаїття звуків народився великий артист.

 Як випливає з матеріалів створеного вами музею, Назарій, ставши художнім керівником «Смерічки», став також солістом Чернівецької обласної філармонії.

— Кожна творча людина прискіплива до свого таланту. От і Назарій, перебуваючи в апогеї популярності, висловив побоювання: «Може, це ім’я на мене працює, а не вокальні дані». Ставши солістом Чернівецької обласної філармонії, навчаючись у Київському інституті культури, почав включати у репертуар класичний спів: арію Петра з опери Лисенка «Наталка Полтавка», романси Воробкевича та Кос–Анатольського.

Закордонні гастролі артиста за радянських часів виглядали досить проблематично, проте паспорт Назарія рясніє візами багатьох країн світу — носія джерельної і чистої української пісні всюди зустрічають радо. А Міжнародний фестиваль «Братиславська ліра» називає його володарем гран–прі. Цей успіх змусив Назарія переглянути ставлення до класичного співу. Він сказав коротко і рішуче: «Це — не моє». Так само «не моє» були для нього найпривабливіші країни світу. Він найбільше любив Україну, рідний Буковинський край. Вчитайтеся хоча б у ці його рядки, які Назарій зробив власноруч: «Нещодавно повернувся з гастрольної поїздки до Мінська, Бреста, Вітебська. Там були концерти для наших братів–білорусів, які про «Смерічку» навіть не чули. І, о диво, збиралися тисячні зали і такий чудовий був прийом, про який годі мріяти. І так усі десять концертів. А про що ми співали? Як казав один глядач: «Через ваші пісні я взнав історію України, я перейнявся її болями й радощами».

— Ваша хата тулиться до Карпатських гір. Враження таке, ніби все навкруг співає. Не дивно, що саме серед цього розмаїття звуків народився великий артист.

 Усі, хто зустрічався з Назарієм, відзначали його людяність і порядність. Проте хто й зна, звідки прийшла до нього фатальна хвороба.

Професор медицини сказав мені: «У вашого брата було в житті якесь надзвичайне потрясіння, і цей стрес, цей шок змогли спровокувати страшну недугу». Що ж, мені не треба було губитися у здогадах: таким потрясінням для Назарія стала загадкова й несподівана смерть Володимира Івасюка. Офіційна пропаганда не вигадала нічого ліпшого, аніж наклеїти йому безглузде звинувачення в якомусь міфічному «націоналізмі». Та Назарій не побоявся можновладців і першим приїхав до Львова на похорон друга. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутації. Назарій був щирим і відданим другом Володі й наслідки його не цікавили. Назарій, а разом із ним Василь Зінкевич, Левко Дутківський, Василь Стіхович, Анатолій Крим обережно підняли труну з тілом Володі, підставили свої плечі. Мине не так багато часу, і практично ті ж люди обережно піднімуть і встановлять на свої плечі труну з тілом Назарія.

У те, що сталося тоді, у червні 1995 року, неможливо повірити. Кожного вечора, о тій порі, коли, зазвичай, закінчувалися його концерти, я чутко при­слухаюся до дверей: от–от вони широко розчиняться і він гукне мені вже з порога: «Катю, я такий щасливий!».