Вояки з гітарами

Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. Професійні фольклористи не завжди схвалюють такий формат подачі етно. Кажуть, що пісня, як і молитва, сакральна, на неї не можна піднімати руку, чи то пак голосу.

А деякі знавці фольку, навпаки, співають дифірамби молодняку, який взявся освіжити давно забуте старе. Ось, наприклад, фольклористка, керівник дитячого гурту «Дай Боже» Ольга Мельник тішиться, коли на сцену в нічних клубах виходять молоді люди у прекрасних строях і виконують етномузику у власній роковій чи джазовій обробці. Свого часу Ольга Мельник до народного співу, традицій та обрядів привчала і рідну дочку Соломію, яка сьогодні є учасницею жіночого фрік–кабаре гурту Dakh Daughters (Дах Дотерс). Загримовані до невпізнання «Дахові Доні» хоч і створили по–справжньому новий, оригінальний, театрально–музичний проект на теренах України, та все–таки кілька їхніх композицій тримається на фольклорних текстах. Напевне, це і є однією з причин, чому дівчата так швидко стали популярними на батьківщині, а згодом за кордоном. Та їхня зіркова кар’єра, швидше, виняток. Бо зазвичай музикантів, які працюють з етно, помічають на Заході, запрошують iз концертами та на фестивалі, а потім уже і в рідному краї починають визнавати. Та хай там як, кар’єрі музиканта фольклор ніколи не заважає, а навпаки, допомагає бути почутими та належно оціненими. Така доля спіткала київську ватагу «ТаРУТА».

Етнорок гурт «ТаРУТА» трансформувалася з етноформації «Гуртоправці» та сольних акустичних виступів Євгена Романенка на прізвисько «Їжак». Спочатку музикантам було дуже важко потрапити з концертами не тiльки у великі зали, а й у звичайні клуби. Їх завжди запитували: «Хто ви такі?», «Де крутять ваші пісні?» І що їм на це було відповісти, коли й справді в Україні донедавна єдиною можливістю виступити перед публікою були етнофестивалі на зразок «Країни мрій». Але поволі «ТаРУТА» набрала обертів. Музикантів, які вийшли з етносередовища, почали запрошувати на джазфестивалі в Крим та різні арт–паби. І це все стало реальним після того, як «Та­РУТА» підкорила не одну сотню слухачів у Польщі та Литві авторськими піснями Євгена Романенка, які музиканти накладають на автентичні мелодії Київщини, Полісся та Полтавщини.

Та змінювати формат гурту Романенко не збирається, бо впевнений, що на чужому матеріалі далеко не заїдеш. «Американський ритм–енд–блюз нехай залишається американцям, а ми мусимо показувати всьому світові й самим українцям багатогранність нашої культури», — каже музикант. Та й він не одразу став такий розумний. Спершу теж грішив у різних стилях і напрямах. А потім знайомство з керівником «Гуртоправців» Іриною Клименко кардинально змінило все сприйняття світу. «Я почав їздити в етнографічні експедиції у пошуках старовинного пісенного матеріалу, почав опановувати українську автентичну манеру виконання і зрозумів: усе, що я до того робив, узагалі не варте уваги!» — наголошує ватажок «ТаРУТИ».

Так iз легкої руки керівника «Гуртоправців» Євген Романенко разом із дружиною Оленою, Олександрою Тарасевич та Мар’яною Мархель створили власний колектив «ТаРУТА». На сьогодні у складі етнорок–фундації — 9 музикантів. Вони всі й донині професійно займаються етномузикологією, бо переконані, що «ТаРУТА» — це можливість донести українську автентику до більшої кількості слухачів.

І як би не було важко, особливо у фінансовому плані, Євген Романенко обіцяє не зійти з обраного шляху етномузики. «У сучасній Україні українські музиканти — це вояки. Тільки замість багнетів у них у руках скрипки і сопілки. Ми відвойовуємо в Україні українську музику для українців, — розмірковує музикант. — Найбільший курйоз у тому, що в сусідніх європейських країнах національний музичний продукт є інтелектуальним скарбом держави, а в нас — найбільше випробування для музикантів–українців».