Вивчати народні пісні краще гуртом і в танку. Фольклор у своїй суті справжній — це авангардне мистецтво. Не можна казати, що це архаїчне.
У веселих компаніях не раз доводилося бачити дівчат і хлопців, які сидять, ніби води в рот набрали. Всі співають, заливаються, наче солов’ї, а інші — сіренькими мишками причаїлися в куточку. Чи правда, що спів — це талант, який Бог одному дав хоч відбавляй, а іншого обділив? У відповідь Валерій Гладунець висміює радянський шаблон: «тобі ведмідь на вухо наступив — не будеш співати». Каже, що співати, дійсно, можуть усі. Він багато їздить в експедиції по селах, збирає фольклор, записує пісні в бабусь і дідусів. В архівах має понад 20 тисяч пісень із різних регіонів України. Саме завдяки цим етномандрівкам зрозумів, що в селах в Україні співали 99% людей! І все життя відбувалося у співах, в обрядах, у звичаях». То куди ж поділися співочі українці? Та нікуди! Просто їм ніхто не сказав, що всі можуть співати, варто тільки почати.
Валерій Гладунець раз на тиждень збирає бажаючих поспівати у київському «Музеї Гончара» на майстер–класах із традиційного українського народного співу під назвою «Бурса фольклору». Заняття проходять нетипово, як для уроків музики. Тут ніхто нот не вчить, не придирається до фальшивого виконання. Першим ділом Валерій роздає тексти пісень. Студенти вибирають, які слова їм найбільше до вподоби. А потім рядок за рядком починають співати.
Також важливим під час співу є вправи з дихання. Фольклорист слідкує, щоб у всіх були випрямлені спинки, щоб легко дихалося животом і грудьми. Поміж піснями Гладунець роздає українські народні казки. Не для забавлянки. Студенти по черзі з придихом читають. Такі вправи заставляють сконцентруватися, як правильно робити вдих–видих. За кілька уроків із Валерієм Гладунцем студенти починають співати не гірше, ніж прості люди, які в житті все роблять із піснею.
Народна мудрість говорить, що ніколи не буває запізно. Валерій додає, що і зарано теж не буває. Співу кожен вік покірний. Вчитися співати можна як у 60 років, так і в 2. Валерій Гладунець спеціально для діток організував дитячу «Бурсу фольклору». На заняття з українського традиційного народного співу, ігор та забавлянок приходять діти від двох років і старшенькі. Гладунець наголошує, щоб на заняття татусі й мамусі приносили зошит та ручку, бо ж не всі малята можуть запам’ятати слова пісень. А діткам слід мати змінне взуття. Якщо у дорослій «Бурсі» всі сидять на лавах і чемно співають, то малечі не так легко всидіти на місці. Без ігор, танців і розваг заняття аж ніяк не провести. Та й із руханками пісні краще та ефективніше запам’ятовуються, переконаний фольклорист.
Гладунець, як би цього не хотів, не може навчити всіх дітей співати. Якщо людина не співає, вона краде у себе розкіш, даровану природою. Це ніби мати здорові ноги, а лінуватися ходити. Перед співочими людьми відкриваються нові можливості, розвиваються інші таланти. Тому важливо, щоб до пісні привчали змалечку, особливо в родині і школі. «Діти мають співати. Потрібні педагогічні програми» — наголошує фольклорист. На даний момент Гладунець із командою розробляє такі програми для шкіл і хоче, щоб їх ухвалили у Верховній Раді. Каже, що опозиція підтримує його проект.
Як відомо, кожна бурса в кінці курсу має за планом екзамени. Для музикантів — це концерти, а для фольклористів — ходіння з піснею в народ. У попередні роки студенти із «Бурси фольклору» вивчали автентичні колядки і щедрівки з Київщини, Житомирського Полісся, Волині, Хмельниччини та ходили з гуртом колядувати в Лук’янівське СІЗО. Минулого Різдва один концерт у клубі слідчого ізолятора давали для в’язнів, інший — для персоналу. Ув’язнені підспівували фольклористам та вигукували: «Спасибо, что пришли к нам!».
Цьогоріч студенти з «Бурси фольклору» теж вивчать програму колядок і щедрівок. Планують дарувати радість не тільки ув’язненим, а й просто мешканцям Києва, заходячи з колядою і різдвяною зіркою у кафе, ресторани і в домівки один до одного.
Майдан із танцями
Щовечора о 20.00 мітингувальники на майдані Незалежності спускаються у підземний перехід біля входу в метро, щоб погрітися, а заодно і потанцювати. Валерій Гладунець із учасниками «Бурси фольклору» у музичному супроводі гурту «Буття» та інших музик влаштовують майстер–класи з народних танців для всіх бажаючих.
У перші дні протесту в колі танцювали здебільшого ті, хто в темі. Але з кожним днем коло розширюється. Тепер уже й ті, хто ніколи раніше не чув про «Голубку», «Баламута», «Гречаники», «Картоплю», «Краков’як» та інші види народних танців, приєднуються до фольклористів. «А казала, що вмієш», — підморгує у вус чоловік, який із гурту зацікавлених спостерігачів запросив до танцю з кумедною назвою «Печенеє порося» мітингувальницю зі Львова.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
24—26 листопада на батьківщині поета Богдана–Ігоря Антонича, у лемківському селі Новиця, що розташоване у Малопольському воєводстві Польщі, стартує тринадцятий українсько–польський джазовий фестиваль Jazz Bez. У сільському Будинку культури Новиці в оточенні митців, журналістів та селян виступить японська формація JIKU55 і відомий польський проект GRAAL, який змішуватиме джаз із балканськими ритмами. >>
