Сільський голова Володимир Шматько. (автора.)
Cелу Біла, що у Чортківському районі Тернопільщини, уже понад півтисячоліття. В області воно найбільше за територією і десь третє за кількістю населення — близько чотирьох тисяч осіб. За радянських часів тут діяв і один з найуспішніших колгоспів області, тепер же більшість земель обробляє французька компанія з вирощування зернових, а решта паїв білівчан — в оренді у аграрника–приватника з сусіднього села. Крім цього, Біла розташована всього за кілька кілометрів від райцентру, тож їй притаманні усі традиційні риси приміських сіл. Частина вулиць забудовані шикарними будинками представників районного бізнесу. Більшість жителів працює знову ж таки у районному центрі. Дуже багато активних людей виїхало на закордонні заробітки. Так що громада далеко не ідеальна для ефективного самоврядування. Попри це сільрада Біли визнана однією з кращих в Україні, і впродовж останніх трьох років про село ширилися майже фантастичні, як для українських реалій, новини. В темну пору доби, приміром, його — навіть найвіддаленіші вулички — освітлює 400 (!) ліхтарів, при тому, що в сусідньому райцентрі навряд чи світиться і 300. На всіх вулицях також є інтернет. Село має свою кольорову газету, яка розповсюджується безкоштовно («УМ» про це вже писала). Дороги тут прочищені навіть у сильні снігопади. Сміття вивозиться регулярно. На новому стадіоні — роздягальні з душовими і сцена з великим екраном для фанзони. А в дитсадку — туалети з біде для найменших.
Усе це — досягнення останніх трьох років, упродовж яких сільським головою Біли є один із наймолодших сільських очільників України Володимир Шматько. Балотувався він 24–річним, у перемогу його не вірив майже ніхто. Однак саме він переміг з–поміж семи кандидатів, на 500 голосів відірвавшись навіть від найсерйознішого суперника — досить авторитетного, з потужною підтримкою і великим досвідом свого попередника на цій посаді.
А за плечима Володимира були Інститут менеджменту та економіки Галицької академії і дуже активне громадське життя. 17–річним пройшов усю Помаранчеву революцію. В 2006–му очолив молодіжне крило районної організації «Батьківщини». В 20 років став наймолодшим депутатом Чортківської райради. В 21 — радником голови районної ради, відтак три роки працював у її апараті. У 2008–му був визнаний одним iз кращих молодих політиків року. Пройшов курс семінарів та тренінгів, присвячених розвитку громадянського суспільства в Україні, у київському Інституті політичної освіти. Саме там отримав базові знання щодо мистецтва управління в наших складних реаліях. А політична діяльність, каже, допомогла зрозуміти, що любов до батьківщини і народу треба доводити справами, а не гаслами. Тому, мовляв, і вирішив балотуватися.
— Коли тільки став сільським головою, — розповідає Володимир Шматько, — то, по суті, не було чим керувати і до кого звернутися. Першою перемогою стало те, що добився–таки (якраз договори старі закінчувалися), щоб французька фірма, орендар наших земель, зареєструвала свою юридичну адресу в селі, бо таким чином у Білі почали залишатися і податки — це досі наш найбільший платник. Потім добився того, щоб відповідні угоди уклали всі без винятку орендарі земель чи приміщень і справно сплачували сільраді гроші. За 9 місяців 2013–го ми вже перевиконали збори в бюджет на 40 тисяч гривень. А по єдиному податку за рік збираємо —150 тисяч — це найбільше в районі, а деякі села і 20 не мають. Не приховую, що далося це нелегко. Але це — цілком реально!
Як і всі інші, бюджетні кошти нам дають лише на утримання апарату і елементарне виживання. Ще якусь невелику частину можна випросити у спонсорів, однак основні кошти на розвиток ми з громадою повинні заробляти самі, і ми це робимо! Ось збудували стадіон — за 3 місяці і 300 тисяч гривень. З бюджету була можливість виділити лише 19 тисяч, решту шукали, заробляли, вибивали, випрошували, складалися, але результат — є! І такої фан–зони, як ми облаштовуємо під час міжнародних матчів збірної України з футболу, в цілій області більше немає, по кілька тисяч уболівальників з’їжджається.
Далі Володимир Шматько навів кілька прикладів щодо розкриття «секретів» свого успішного господарювання, які переповім коротко і без коментарів.
Наприклад, щоб облаштувати шість зупинок громадського транспорту, як підрахувала відповідна фірма, разом iз матеріалами потрібно 36 тисяч гривень. Сільський голова визнав це марнотратством. Відтак поїхали в райцентр, подивилися–поміряли конструкції на зупинках, самі знайшли недорогі матеріали, через центр зайнятості оформили зварювальника, підключили своїх різноробочих — вклалися в 15 тисяч!
А ось як зекономили на опаленні в дитсадку. Раніше на газове опалення закладу йшло 65 тисяч гривень за сезон. А тут якраз отримали від райради 15 тисяч премії за першість iз благоустрою. За ці гроші придбали котел для опалення дровами, за бюджетні докупили ще дещо необхідне, а потім узялися за чистку від сухостою навколишніх лісів і чагарів. У результаті й порядок навели, й купу безкоштовного палива отримали! Тільки з цвинтаря 20 машин вивезли. Тепер невелику частину дров усе ж доводиться докуповувати, зате опалювальний сезон обходиться в 10, від сили — у 15 тисяч гривень. А на зекономлені кошти закупили нові ліжечка і зробили вже згадувані туалети з біде для найменших.
Сильний снігопад незабаром після виборів став чи не першим серйозним випробуванням для новообраного голови. Прибирати сніг на 62 кілометрах вуличних доріг села, виявилось, не було чим. Першу зиму шукав трактористів, давав їм гроші з власної кишені й благав прогорнути, але швидко зрозумів, що це не вихід. Тому відшукав сякий–такий трактор, сільські майстри його відремонтували, приварили спеціальну лопату, Шматько посадив у кабіну батька–тракториста і цілу зиму на пару з ним розчищав вулиці від снігу. Бувало, півночі він сипле, а на ранок дороги вже прогорнуті. Селяни доїжджають до Чорткова — а там снігу по коліно, спробуй тут не оціни молодого голову.
Ще три роки тому стихійні смітники були чи не на кожній вулиці Біли. Шматько почав iз того, що встановив на сільських вулицях сміттєві бачки. Потім зібрав у шкільному спортзалі дітей і запропонував: «Хочете тенісні столи, тренажери і волейбольний майданчик? Обіцяю, що вони у вас будуть. А взамін прошу не кидати сміття повз урни. Кого на цьому зловлять — буде все село прибирати!». Вплинуло. А дорослих довелось привчати виставляти сміття біля двору, а не носити в кущі, ліс чи до річки. Машину, яка тепер його вивозить у вироблений кар’єр за селом, забрали зi складу металобрухту і реанімували. Заправляти ж її на перших порах голові теж не раз доводилося з власної зарплати. Потім стало простіше, бо перевели її на газ. Та й люди швидко зрозуміли, що так значно зручніше, тож самі запропонували скидатися «на сміття». Наразі сільські депутати збирають по 50 гривень з хати на рік, і це перекриває суттєву частину витрат. Так що зі стихійними смітниками в Білі покінчено остаточно.
За три роки головування Володимир Шматько виконав 99 відсотків своєї виборчої програми, залишився лише пункт щодо ремонту доріг. Хоча я не здивуюсь, якщо білівський голова і тут знайде якийсь вихід. Тому що він не боїться братися за глобальні речі і ставати першопрохідцем. Зараз ось у Білі першими у районі почали змінювати межі села, щоб ввести туди всі господарські двори і землі запасу. Економічне обґрунтування робить Волинський інститут землеустрою — там чомусь виходить дешевше, ніж у Тернополі, але все одно потрібно близько 70 тисяч. Більшість сільрад за це не беруться саме тому, що не мають коштів на виготовлення такої документації. Володимир Шматько за це взявся, бо добре усвідомлює, що це — інвестиції в завтрашній день. А успіхів він досягнув передусім завдяки своїм особистим якостям та талантам сучасного господарника і сучасного лідера. І чудово, що саме його вибрали головою Асоціації сільських голів району — може, й колег багатьох розрухає, як розрухав сільську громаду.
— Люди звикли, що хтось має для них зробити, — каже сільський голова. — І це велика помилка всього українського народу, який весь час чекає, що ось прийде месія з усім готовим. Але так не буває! Бог дав людині руки і розум, щоб вона працювала. А сільський голова — це господар на селі, і люди мають бачити його роботу. Тому треба думати, прагнути змін і постійно вишукувати можливості. А не сидіти в кріслі й скрушно розводити перед людьми руками — мовляв, ні на що грошей нема. Багато моїх колег старшого покоління взагалі воліють не чіпати проблем, щоб нові не з’являлися. Тобто, приміром, нема в селі ліхтарів — отже, не треба ламати голову, чим платити за світло, плафони, лампочки і роботу електрика.
Ще Володимир Шматько переконаний, що господарка і політика — це зовсім різні речі, і змішувати їх не варто. Свого часу він iз певних причин вийшов iз партії і тепер стверджує, що безпартійність — це лише плюс для об’єднання громади. Але працює молодий голова все–таки під прапорами. На флагштоках неподалік Будинку культури гордо майорять аж три — державний синьо–жовтий, націоналістичний червоно–чорний, і — прапор Євросоюзу. Його Володимир Шматько з власної ініціативи та за підтримки депутатів сільради підняв над рідним селом ще задовго до Євромайдану і саміту у Вільнюсі — до Дня Конституції у червні цього року. «Ці прапори — наче символи минулого, сьогоднішнього і майбутнього України», — пояснив він.
А ще Володимир Шматько цілком серйозно хоче стати у майбутньому... Президентом України. «Але до цього йдуть роками, тому спочатку ми будемо творити нову Україну тут, у нашому селі Біла, роблячи все, що можливо зробити для його розвитку! Саме на це націлюю громаду», — сказав він на прощання.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Село Борщовичі розташоване неподалік Львова і має багату та заплутану історію. Свого часу поганої слави селу зажив убивця Степана Бандери Богдан Сташинський, який тут народився. Жінки з Борщовичів не раз розповідали, що на львівському базарі мали неприємності. >>
