Всеволод Наулко вивчає культуру і побут ізраїльтян.
— Всеволоде Івановичу, як змінювалися побут і культура українського населення упродовж багатьох десятиліть вашої експедиційної діяльності?
— Зміни були разючі. Я прийшов до Академії наук, коли мені було 23 роки. І нас учили старші товариші: «Поспішайте вивчати, бо все зникає». І це правда. Не приїдеш у село рік–два — і вже бачиш зовсім іншу картину: будинки перебудовуються, все менше традиційного народного вбрання. Хоча на Поліссі та в гірських районах традиції зберігаються стійкіше. Я працював багато в Рівненській області, там на кордоні з Білоруссю є давнє село Блажеве. У 1970–ті роки там iще зберігалися старі хати, люди ходили у вбранні з домотканого полотна, яке самі виготовляли. Зберігався давній сімейний побут — у сім’ях було по 10 дітей! Директор розповідав, що в побудованій не так давно двоповерховій школі діти вже не вміщаються.
— Які дослідження не дозволялося публікувати в 1970–80 роки? Що особливо дратувало радянських ідеологів?
— Найбільше лютували, коли знаходили «український буржуазний націоналізм», хоча що це таке, і самі не знали. Всіх гуманітаріїв спрямовували на оспівування Компартії. Я про це пишу у своїй книжці «Пошуки. Роздуми. Студії», що вийшла друком до ювілею. Жодну статтю не можна було розпочати без посилання на рішення партійного з’їзду. Мій учитель, членкор Академії наук Кость Гуслистий навчав нас, молодих: «Пишіть, ці заставки все одно ніхто не читає». Багато статей і навіть монографій гальмувалися, не виходили. Мою книжку «Розвиток міжетнічних зв’язків» на стадії другої верстки розсипали. І якби не втрутився мій добрий знайомий iз Комітету в справах преси, вона так і не побачила б світу.
— Чи були якісь «темники» для етнографів — про що писати і що оминати?
— Прямих інструкцій не було. Була літцензура, як і в кожному науковому інституті. Там тексти фільтрували. Усіх орієнтували на публікацію колективних праць на задану тему. Так, у 1956 році відбулася Всесоюзна конференція в Ленінграді, де дали завдання вивчати найбільш прогресивний клас — робітничий. І науковці кинулися публікувати дослідження, відкладаючи свої теми, над якими працювали доти. Етнологи змушені були вивчати таке непросте явище, як «культуру та побут робітничого класу». Відомий російський археолог Борис Рибаков, коли я вчився в аспірантурі в Москві, називав такі колективні наукові праці «братськими могилами багатьох авторів». Бо наука може розвиватися тоді, коли є індивідуальні глибокі розвідки.
— Розкажіть про ідею злиття націй. Чи змінювалася вона упродовж десятиліть радянської влади?
— Думаю, що ідея залишалася незмінною. Треба було постійно писати, що в нас створюється «єдіний совєтскій народ». Робилося чимало безглуздого. При Верховній Раді УРСР утворили «Комісію із впровадження нових прогресивних радянських свят і звичаїв». Я теж був її членом. Наведу один лише приклад. За розробкою Комісії, на соціалістичному українському весіллі усі мали бути в національних костюмах. Для цього слід було виробити якийсь єдиний всеукраїнський «національний костюм». Але я взагалі не визнаю поняття «національний костюм» — є костюм народний. В українців Карпат, Півдня, Слобожанщини, Полісся — костюми різні. А тут хотіли одягти людей у щось уніфіковане. На щастя, ця ідея не була втілена.
— Ваша книга «Хто і відколи живе в Україні» стала першою ластівкою в дослідженні історії, культури та побуту етнічних спільнот. Як ви нагадуєте, «Хто знає один народ — не знає жодного. Життя інших народів дає змогу краще визначити і з’ясувати роль і місце власного народу в колі інших»...
— Цей дещо романтичний постулат був вироблений у 1920–х роках ленінградською етнографічною школою, в якій брали участь вихідці з України, наприклад, професор Микола Чебоксаров, Штернберг (він відсидів у Сибіру). Ці вчені розробили «10 правил етнографа». Одне з них стосується того, що культурні особливості виникають у процесі взаємодії народів. Навіть мури, на кшталт Китайського, цьому не перешкоджають. Найкращі зі здобутків ставали надбаннями багатьох народів, а згодом усього людства.
Щодо вивчення культури і побуту етнічних спільнот, то це дуже складне питання. Вони дуже різні. Приміром, греки в Українському Приазов’ї поділяються принаймні на дві великі групи — в одній розмовляють тюркською мовою (прийшли з Криму), в іншій — одним iз діалектів новогрецької. І от хтось вирішує, що треба відкрити школи з грецькою літературною мовою. Добре це? Здається, що так. Однак греки Приазов’я нею не користуються. А з їхніх діалектів немає ні підручників, ні викладачів. Між болгарами, які живуть у нас переважно на Одещині, в Прутсько–Дністровському межиріччі і в Приазов’ї, настільки великі відмінності, що вони часом не розуміють один одного. А в радянські часи це все намагалися подати одним кольором. І в наш час також. На початку 1990–х років був у Києві фестиваль «Всі ми діти твої, Україно», куди з’їжджалися представники національних громад iз різних областей. І от греків повдягали в якийсь уніфікований «грецький» костюм. А на їхній батьківщині їх налічуються десятки різновидів. Їхні предки за часи перебування в Криму, а потім у Приазов’ї створили нові види одягу, який, до речі, можна побачити в історико–краєзнавчому музеї Маріуполя.
— Ви написали перший в Україні підручник iз народознавства «Культура і побут населення України», опублікований у 1991 році і двічі перевиданий. Чи планується ще його перевидання масовим накладом?
— Коли домоглися незалежності, ми розробили програму з народознавства і цей предмет читався масово в школах, у вишах, навіть у технічних. Тоді й вийшов друком цей посібник. Молодь дуже цікавилася. А потім народознавство потихеньку прибрали. Мовляв, не потрібне воно школярам і студентам. То що вже казати про інші народи, якщо й свого не вивчаємо...
— У 1950—60–ті роки вчені працювали над «Регіональним історико–етнографічним атласом України, Білорусії і Молдавії». Чому він так і не вийшов друком?
— Наш інститут був базовою установою для цієї роботи, найбільше праці випало відділу етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського. Були залучені вчені з Молдови, Росії і Білорусі. Науковці зібрали в експедиціях величезний матеріал, написали тексти, проілюстрували атлас не лише фотографіями, а й численними малюнками. Три теми атласу — народна землеробська техніка, народне житло і народний одяг — були детально закартографовані. Я керував групою етнічних меншин. Ми звітували — думаю, ці звіти десь іще є. Працювали над атласом упродовж 20 років. У коридорах Інституту ім. Рильського стояли величезні шафи, в яких зберігалися ці матеріали. У 1973 році, у розпал нової хвилі репресій, роботу над атласом припинили. Потім і шафи кудись зникли, а з ними і всі матеріали. Думаю, що з часом вони десь «випірнуть». Бо цінність мають величезну.
Всеволод Наулко
Народився 18 грудня 1933 р. у м. Тараща на Київщині в родині вчителів. Закінчив географічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського НАН України (1957—1971 рр.) та професором історичного факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка (1971—1992 рр.). У 1962—1964 роках навчався в аспірантурі Інституту етнографії ім. М. Миклухо–Маклая АН СРСР. 1964 р. захистив кандидатську («Етнічний склад населення Української РСР»), а 1976 р. — докторську («Розвиток міжетнічних зв’язків в Україні») дисертації. Із циклом лекцій «Культура і побут народів світу» об’їздив усю Україну, Білорусь, Молдову і багато регіонів Росії, виступав на підводних човнах, прикордонних заставах, шахтах, закладах для глухонімих.
У 1997 р. був обраний членом–кореспондентом НАН України. Автор близько 550 публікацій, у тому числі монографій, які стосуються теоретичних проблем етносу, питань етногенезу і етнічної історії України та української діаспори, етносоціального і етнодемографічного розвитку, міжетнічних взаємин, національно–державного будівництва, історії та сучасного стану етнічних спільнот. Серед найвідоміших праці — «Розвиток міжетнічних зв’язків в Україні», «Етнічний склад населення Української РСР», «Географічне розміщення народів УРСР», «Хто і відколи живе в Україні», посібник «Культура і побут населення України».
Всеволод Наулко: «Багато моїх знайомих вважають, що я народився під щасливою зіркою, що все давалося в житті легко. Це зовсім не так. Якщо я чогось і досяг (а не хизуючись, скажу, що міг би зробити набагато більше), то лише завдяки своїм батькам і важкій, часом титанічній праці. Так, в аспірантському гуртожитку я, зокрема, працював по 20 годин на добу, а щоб не заснути, пив міцну каву».
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
