Владика Борис Ґудзяк: «Ми хочемо перейти до «території гідності»

«Якщо граєш за правилами — можеш дійти до мети...»

— Владико Борисе, ви багато років очолювали Український католицький університет. Його випускники зараз працюють по всій Україні, від Львова і Франківська — до Одеси, Запоріжжя й Донецька. Чи помітний ефект від їхньої праці?

— Наші колишні студенти реалізуються у різних сферах. Чимало перших випускників — богослови, соціальні педагоги, історики — добросовісно працюють у таких секторах, які не є сенсаційними. Із нашого університету вийшли 500 високоосвічених священиків. Вони вчилися мінімум 7, а дехто 15 і більше років: спершу в УКУ, а потім здобували докторантури за кордоном — в Австралії, США, Канаді, Бельгії та багатьох інших країнах. Така освіта дозволяє їм діяти неординарно і шляхетно, з великою інноваційністю, з розумінням складності сьогоднішньої пост­модерної культури, з відчуттям молодіжних субкультур. До того ж і з нашої бізнес–школи (Львівська бізнес–школа діє при УКУ з 2008 року. — Авт.), і навіть з гуманітарних факультетів вийшли випускники, які дуже добре реалізують себе в соціально відповідальному бізнесі, розуміючи, що працедавець має велику відповідальність і щодо працівників і клієнтів, і щодо ширшого суспільства. Дехто реалізується в управлінських, а то й політичних колах.

— На загал, зараз багато людей, навіть прихильників Євромайдану, не зовсім уявляють, що таке Європа. Чимало хто заводить розмову про мікрочіпи, ювенальну юстицію, одностатеві «шлюби». Якими є плюси й мінуси Європи, на вашу думку?

— Європа має немало своїх проблем — реальних і надуманих. Серед них є ті, про які ви згадували. Утім Європа, до якої ми хочемо ввійти, — це союз країн, де мама, прийшовши до лікарні з хворим немовлятком, не переживає, кому треба дати хабар. Європа — це територія, де підприємець не мусить боятися фізичного насилля від мафіозних структур. Європа — це суспільно–політичне явище, в якому діти чи їхні батьки не платять «неофіційно» за кращу оцінку в школі чи за екзаменаційну сесію. Європа — це місце, де люди не обтяжені психологічним стресом, невідомістю: «А як мене сприймуть, коли я піду до ЖЕКу? Як я полагоджу свої поточні побутові справи?».

У Європі є своя бюрократія, свої труднощі, людські немочі й несправедливості. Але ти знаєш на загал, які є правила гри. І можеш сподіватися — якщо граєш за цими правилами, то дійдеш до мети. Це територія, де ти можеш надіятися на дію закону.

З нашої корумпованої, раненої, посттоталітарної, постгеноцидної, постколоніальної обстановки ми хочемо перейти до «території гідності», яка є в Європі. Розуміючи одночасно, що ми йдемо туди не з порожніми руками, як прохачі. Ми несемо свій скарб.

«Треба йти, ділитися, благовіствувати...»

— Ще досі по більшості українських телеканалів і газет подається спотворена інформація і про Європу, і про Євромайдан у Києві. Але дехто також прозріває в цей час. Чи можливо, щоб журналісти попросили пробачення — за те, що вони робили впродовж бага­тьох років, заробляючи тим, що тримали народ у невігластві?

— Я вже кілька років не дивився українського телебачення, бо вважав його некорисним, а часом і деструктивним. Каяття і навернення є можливим для всіх. Я надіюся, що воно і для мене ще можливе. Ми всі потребуємо рости духовно.

— Зараз багато йдеться про «синій» мітинг. Багато хто дивується: чому ті люди готові в такий спосіб «заробляти», не чують логічних доводів... На вашу думку, що потрібно було б, щоб вони «відкрили очі»?

— Сьогодні до них слід підходити з любов’ю. І треба йти, ділитися, благовіствувати. Бо те, що відбувається на майдані Незалежності, дивує весь світ. Як купка людей, неозброєних, у 12–14 градусний мороз вистояла проти силовиків. Майдан і Україна вистоює проти насильницьких наступів. Це є знак від Бога. Нам слід це усвідомлювати і доносити до якнайширшого кола людей, які через контакт із цією благородною дійсністю й самі ставатимуть благороднішими.

У ці дні світ прощався з Нельсоном Манделою — він упродовж 27 років перебував в ув’язненнні і змінив африканський континент не зброєю, не насиллям, не якоюсь потугою ресурсів, фінансів, а свідченням миру, добрим словом, гумором, чіткими, правдивими принципами. Ми знаємо, як Ганді підняв азійський континент і як Мартін Лютер Кінг вплинув на континент північноамериканський.

«Якщо не хочемо розчарування — треба зробити висновки...»

— Ви не раз наголошували, що пишаєтеся українською молоддю, бо вона тепер змінює курс історії. Свого часу ваші студенти підтримали Помаранчевий Майдан, а 11 грудня спільнота УКУ оголосила громадянську непокору Президентові України та його уряду з метою «домогтися негайної відставки чинної влади, сформувати тимчасовий уряд і проголосити дострокові вибори в усі органи влади»...

— І за це вже мають певні труднощі. Ще напередодні 9 грудня до декана Гуманітарного факультету в університет приходили слідчі з розмовою і попереджали про можливий допит у прокуратурі. Уже викликали одного викладача і трьох студентів. Багато хлопців отримують недоброзичливі дзвінки від силових структур. Жодна людина не зрадіє такому дзвінку. Ці молоді люди дуже стресовані. Це однозначно методика залякування, яку я засуджую. І звертаюся до правоохоронних органів із вимогою дати молоді спокій. Ця молодь прагне добра країні, вона жертовно захищає права знедолених, окрадених, скривджених громадян. І її треба підтримувати, а не застрашувати і переслідувати.

— Ще кілька місяців тому ніхто не сподівався, що люди можуть знову піднятися. До того ж складається враження, що лише зараз ми починаємо усвідомлювати наслідки Помаранчевих подій. На ваш погляд, яким є духовне значення першого і другого майданів?

— Перший Майдан у 2004 році відкрив потенціал, який має наш український народ, наше суспільство, наше духовне життя у ХХІ столітті. Але ми певні речі не до кінця зрозуміли. Мільйонна активізація населення не переросла в загальне постійне ангажування в політичне і громадське життя. Що я маю на увазі? Громадянське суспільство полягає в тому, що громада через свою активність, свідомість, критичність і творчість контролює владу. Влада є лише представником суспіль­ства. Ми 9 років тому боролися за певні свободи, за певні кандидатури, а потім відступили від відповідальності і відпустили політичних лідерів у «вільне плавання».

Незрілість наших політичних структур, наших політичних традицій призвела до того, що те велике піднесення перетворилося на велике розчарування. Якщо ми не хочемо нового розчарування, нам слід зробити висновки. Цей Майдан відрізняється тим, що сьогодні на ньому переважають не поодинокі керівники, на яких покладають усю надію. Передов­сім на майданах є громадянське суспільство, юнаки й дівчата нового покоління, які 9 років тому могли пережити Помаранчевий майдан лише напівсвідомо, бо були ще дітьми. Насамперед це дискурс принципів, дискурс гідності.

Це початок нового, дуже важливого паломництва, яке буде тривалим. Зміни, яких ми бажаємо, це не Нескафе — окріп, порошок і задоволення. Ми маємо зрозуміти на цьому Майдані, що слід працювати систематично, дисципліновано, з великою відповідальністю. Бо в Україні корупція не йде лише зверху, в ній задіяні мільйони звичайних людей. Треба змінювати грішні структури, і тільки ми, члени суспільства, можемо це робити — своєю конкретною поставою і діями в щоденному житті.

Ця свідомість зростає, скріплюється. І це поставить наш дім на тверду основу, яка не дасть знову відчути розчарування. Але чи ми цей урок засвоїмо — покаже час.