Із Сімферополя до Старого Криму дістались автобусом, а далі завернули на південний захід, у напрямку гори Гриця. На її схилі, в оточенні пралісу із дуба, граба і бука, причаївся древній монастир Сурб–Хач — «відправна» точка нашого маршруту вихідного дня.
Головна духовна святиня вірменів усієї України зустріла нас тихою молитвою. Вона лилась із динаміка у притворі церкви Сурб–Ншан (Святе Знамення), що разом з іншими невеличкими прибудовами із тесаного каменю, а також старим садом і двома оновленими фонтанами Краси і Любові, становить єдиний монастирський комплекс. Окрім молодої пари, цього осіннього ранку ми стали чи не єдиними відвідувачами Сурб–Хача. Хоча у монастирській трапезній ми побачили ще двох парафіян. Ті, не звертаючи на нас уваги, вели розмову за масивним дерев’яним столом поруч із великим каміном, у якому палахкотів вогонь. Ця усамітненість і спокій під склепінням середньовічної будівлі мимоволі налаштовували на сакральне...
До цього у монастирі довелося побувати влітку 2008 року. Тоді вірменська громада півострова та її численні гості разом із тодішнім президентом Вірменії Сержом Саргсяном і католікосом всіх вірменів Гарегином ІІ урочисто відзначали ювілей церкви Сурб–Ншан. Саме у далекому 1358 році, як стверджують дослідники, її почали зводити у лісовій глушині на гірському схилі, на місці привезеного із древньої вірменської столиці Ані каменя–хреста (хачкара). Поява храму та облаштування у ньому єпархіального престолу Вірменської апостольської церкви теж обумовлена історично: це своєрідний духовний протест проти насильницького окатоличення вірменів тодішньої Кафи (нинішньої Феодосії) генуезцями–колоністами.
До речі, як культова споруда Сурб–Хач проіснував до 1925 року, поки остаточно не був закритий радянською владою. У довоєнні роки у монастирі розміщувася піонерський табір. Під час Другої світової війни він добряче постраждав від бойових дій і пограбувань. Тільки з 1994 року в храмі поновлено богослужіння, а у 2002–му постановою Ради міністрів Криму його повернули Вірменській апостольській церкві. Зараз Сурб–Хач внесений до списку головних туристичних об’єктів півострова.
Але, певно, не всі знають, що у Сурб–Хача є майже на тридцять років старший сусід — монастир Сурб–Степанос. Щоправда, від нього залишилися лише руїни. Точніше — фундамент, залишки опорної стіни і купи сірих тесаних каменів упереміш з гірською породою і оголеними кореневищами грабів і буків. Це ми побачили приблизно через годину спуску протилежним схилом гори Гриця. На окремих каменях помітні викарбувані вірменські літери. Поруч, схоже, вже нашими сучасниками пофарбований стоїть чорний металевий хрест. Наш незмінний провідник–краєзнавець Людмила Тихонова повідала, що то начебто надгробок похованих тут ченців Сурб–Степаноса.
Прикметно, що досі серед учених немає єдиної думки щодо причин занепаду і повної руйнації Сурб–Степаноса. Одні називають потужний землетрус і подальші зсуви схилів через рясні зливи. Інші вважають, що буцімто храм зруйнували турецькі завойовники у 1475 році. Існує також припущення, що Сурб–Степанос не витримав... конкуренції зі своїм молодшим сусідом Сурб–Хачем. Мовляв, до останнього парафіянам було значно зручніше діставатись із Кафи, ніж із Сугдеї (нинішнього Судака) до Сурб–Степаноса. Із цієї самої причини той поступово лишився традиційних пожертв і підношень.
Монастирськими руїнами кримські археологи зацікавились лише у 1973—1976 роках. Тоді наукові експедиції виявили там фрагменти гончарного водопроводу, хачкар (кам’яний хрест), різні камені з орнаментами. Через двадцять років археолог із Вірменії Ф. Бабаян повністю розкопав храм із внутрішньої сторони. Саме він остаточно встановив рік забудови Сурб–Степаноса — 1331–й. Ця дата була викарбувана на знайденому ним хачкарі.
Сьогодні про кримських «тигрів», себто бійців внутрішніх військ МВС України, добре знають ледве не всі мітингарі на київському Майдані. Саме цих військовослужбовців на кілька днів пікетувальникам удалось заблокувати в військовому авіаційному коледжі у Василькові. Але потім ті все ж таки розчистили шлях на Київ і нині тримають в облозі вже самих революціонерів. Та, либонь, не всі знають, що полк спеціального призначення «Тигр» розквартирований у селі Краснокам’янка, що розкинулось на знаному туристичному маршруті, у мальовничому урочищі Кизилташ, неподалік селища Щебетівка Феодосійського регіону.
Дислокація «тигрів» ні для кого сьогодні не є військовою таємницею — великий рекламний щит із запрошенням записуватися контрактником до цієї частини і всіма її реквізитами — на найвиднішому місці посеред села. Раніше, 1994 року, коли автору цих рядків довелось побувати там уперше, це був гарнізон бригади морської піхоти Військово–Морських Сил України Феодосія–13. Тодішні її господарі — еліта українського війська. Адже хлопці в чорних беретах проходили парашутну і гірську підготовку, брали участь у численних міжнародних навчаннях на суші й на морі. Не менш суттєва деталь: офіцери–українці переводилися сюди з російських флотів із суто патріотичних міркувань. Улітку 1995 року, нагадаю, в розпал серйозних масових заворушень і погромів у цих краях на міжетнічному ґрунті тутешнім морпіхам за розпорядженням глави держави довелось перебрати на себе досі не бачену місію миротворців. І вони впоралися найкращим чином (лише демонстрацією своєї присутності у «гарячих точках» поблизу Феодосії і Судака). Либонь, за ці заслуги морпіхів згодом підпорядкували Національній гвардії. А ще пізніше міністр оборони Олександр Кузьмук повернув вишколених «чорних беретів» у своє відомство. Зрештою 2004 року хлопці отримують свої нинішні «зимові квартири» — місто Феодосію. А їхнє затишне містечко в оточенні гір і лісів остаточно закріпили за внутрішніми військами.
Сьогодні Краснокам’янку тутешні мешканці називають «кримською Швейцарією». Мовляв, їхні впорядковані одноповерхові будинки під червоною черепицею на тлі гори Сандик–Кая і прилеглих вершин дуже нагадують альпійські краєвиди. Надто у ці дні, коли кримські гори засипає снігом. Схожість справді помітна.
...Піднімаючись крутою гірською стежкою до Стефано–Сурозького чоловічого монастиря, наштовхуємося на три ряди «колючки». За нею свого часу був секретний об’єкт: у скелі пробили штольню довжиною понад півтора кілометра, яку «начинили» атомними авіабомбами і ракетами. На щастя, вони не знайшли свого практичного застосування, хоча під час «карибської кризи» 1962 року були повністю до цього готові. Наступні три десятиліття секретна схованка слугувала ядерним арсеналом Чорноморського флоту. Із набуттям без’ядерного статусу України небезпечний крам вивезли до Росії.
До слова, саме через будівництво секретного ядерного сховища монастир повністю зруйнували. Наразі ж триває його відновлення, із 1997 року правиться служба. За переказами, до VII ст. на цьому місці була літня резиденція святого Стефана Сурозького, з яким пов’язують розповсюдження християнства на півдні і сході Криму.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
