Пам’ятник Грінченку на вул. Воровського в Києві. (з сайта shukach.com.)
«Володимир Самійленко називав Грінченка «диктатором», бо він і себе, і інших жорстко підганяв до роботи. Коцюбинський у листах називав його генералом: «Генерал сказав зробити те–то і те–то». Микола Лисенко сказав, що якщо закрити Грінченка на безлюдному острові — він переробить усю українську роботу. А сам Грінченко називав себе «людиною повинності», — розповідає Антоніна Мовчун, завідувач єдиної в Україні науково–дослідної лабораторії грінченкознавства Київського університету ім. Бориса Грінченка. — Микола Чернявський зазначав, що «він залишив нам цінні свої праці, але найкращий його твір — це його власне життя». Цікаво, що однодумці, друзі були настільки захоплені ним, що своїх дітей називали іменем Борис. Зокрема, Павло Грабовський, якого Грінченко підтримував в ув’язненні і видав його збірку поезій, на честь нього назвав свого сина — майбутнього винахідника телебачення. Це була людина феноменальної працездатності, феноменального таланту. Утім мало хто зараз знає його біографію».
До 1930–х років Грінченко був звеличеним, його називали апостолом. А з початком червоних репресій намагалися викреслити з пам’яті за «буржуазний націоналізм». Його твори майже не перевидавали. У 1963 році, в час «відлиги», організували вечір у Спілці письменників. Проте вже на початку 1970–х його знову «забули». А в часи незалежності стали активно вивчати. Але не можна сказати, що його творчість і педагогічні ідеї цього титана достатньо популяризовані в сучасній Україні.
«Пригадую, був у нашому університеті якийсь захід, і журналісти запитували студентів, хто такий Грінченко. Було соромно слухати, що відповідали, — і герой війни, і все, що хочеш. Тому виникла ідея створити музей — щоб студенти–грінченківці знали про цю постать», — розповідає Антоніна Мовчун. Музей відкрили у 2009 році і відтоді перше заняття з першокурсниками відбувається тут. Сюди на екскурсії приходять і студенти інших вишiв.
Кандидат педагогічних наук Антоніна Мовчун вивчає творчість Грінченка понад 20 років, у 1990–х організувала кабінет–музей Грінченка в педучилищі №3. А тепер очолює його музей і лабораторію, що збирає і досліджує все, що стосується цього видатного діяча. До ювілею лабораторія підготувала книгу спогадів сучасників про Грінченка і започаткувала понад 20–томне видання спадщини Грінченка. Це й педагогічні статті, і народопросвітні книги, й етнографічні матеріали, видані за життя автора, які більше не перевидавалися.
У 1883–му 20–річний Борис Грінченко на вчительських курсах у містечку Змієві познайомився з молодою вчителькою, купецькою донькою з Богодухова Марією Гладиліною. За рік повінчалися у харківській Воскресенській церкві. «Це було велике кохання, — каже Антоніна Мовчун. — Марія стала вірною помічницею у його «важливих і важких справах». Цікаво, що навіть через 10 років спільного життя Грінченко писав до неї, як закоханий юнак. Листи завжди закінчував словами: «Цілую твої ніженьки. Твій Борис». З дружини–росіянки він «виліпив» українську письменницю».
«Мій учитель працює для рідного краю. Я... по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу», — писала про своє почуття Марія Грінченко (вона підписувала свої літературні твори псевдонімом Загірня). Казала, що Борис Дмитрович умів краще тішити їхню єдину дитину, ніж вона.
Тоді на підросійській Україні не було українських дитячих журналів. Єдиний український журнал для дітей, «Дзвінок», виходив у Львові. І Грінченко великими друкованими літерами випускає для своєї дочки журнал «Квітка» в одному примірнику. Підписував: «Редактор — татко». У Чернігові таким чином випускав журнал «Проліски». Цей «самвидав» зберігся в архівах і його поки ніхто не перевидавав.
Настя Грінченко теж стала дитячою письменницею і перекладачкою. Вона закінчила Чернігівську гімназію, а в Києві — приватну гімназію Дучинської. Потім батько відвіз її у Львів і віддав до університету, записавши на лекції найкращих викладачів — Михайла Грушевського, Івана Франка, Філарета Колесси. Там дівчина познайомилася з членами Революційної української партії і так захопилася українським соціал–демократичним робітничим рухом, що залишила навчання і повернулася на підросійську Україну. Із 1905 року Настя працювала на партійній роботі в Полтаві, потім — у Лубнах. Жила громадянським шлюбом зi студентом Миколою Сахаровим.
Її кинули до Лук’янівської в’язниці, де вона захворіла на туберкульоз. Борис Грінченко визволив дочку. А коли вона була на восьмому місяці вагітності, по неї знову прийшли жандарми. Батько вніс за неї заставу. «Настя народила сина і назвала його Волею — Володимиром, — розповідає Антоніна Мовчун. — Померла у жовтні 1908 року, а вже в лютому помер і 11–місячний її син. Цього ж року померла і мама Бориса Дмитровича, яку він дуже любив. Грінченко тоді зламався, знов відкрився задавнений туберкульоз. Лікування не допомогло, він складає заповіт і з дружиною виїжджає в Італію. Там він і помер 6 травня 1910 року».
Усі Грінченки поховані на Байковому кладовищі. У своєму заповіті Грінченко писав, що «Просвіта» за гроші, виручені з видання його книг, має побудувати українську школу імені Володимира Грінченка, внука. «Одразу ж було створено громадський Фонд Грінченка — близько 2000 карбованців, і передали їх на ту справу, яку найбільше любив Грінченко, тобто на просвіту народу, — розповідає Антоніна Іванівна. — Дружина Марія тоді написала: «Все скінчилося. Тепер житиму працею». Вона ще прожила 18 років і все робила для того, щоб зберегти й упорядкувати спадщину чоловіка».
В Україні є два музеї Бориса Грінченка — в селі Олексіївка на Луганщині, де він працював упродовж шести років, та в Київському університеті ім. Грінченка. У будинку неподалік ректорату цього університету була колись київська «Просвіта», яку очолював Борис Грінченко, а його заступником була Леся Українка. Поруч дружина Марія купила квартиру, аби розмістити там бібліотеку свого чоловіка для міста. Там у сквері в 2011 році відкрито пам’ятник Грінченку (скульптор — Микола Обезюк, архітектор — Микола Босенко) на кошти викладачів, студентів і освітян Києва.
Борис Грінченко
Народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян, де розмовляли російською. У п’ять років хлопчик навчився читати і зростав серед книжок батьківської бібліотеки. Шестирічний Борис уже писав власні вірші й оповідання. Одинадцятирічним хлопця віддали в харківське реальне училище. Там, читаючи Тараса Шевченка, він почав писати українською і долучився до гуртка революціонерів–народників.
У грудні 1879 року 16–річного юнака арештували за читання заборонених книжок. Юний політв’язень пробув у вогкій холодній камері харківської тюрми півтора місяця й захворів на сухоти. До того ж хлопця позбавили права навіть на середню освіту. До останніх днів за ним наглядала поліція. Вдома Борис навчився шити чоботи, згодом влаштувався канцеляристом у Харкові.
Самотужки вчився. 1881 року склав екстерном іспити на звання народного вчителя і вчителював на Слобожанщині. Переглянув свої політичні погляди і відрікся від тероризму і революційного перетворення світу. І знайшов сенс життя у просвітництві народу задля поступових національно–культурних та соціальних перетворень у напрямi до самостійного національного життя українців.
Про Словник української мови
У 1902 році Грінченкові запропонували попрацювати у Києві над словником української мови. Матеріали до нього стали збирати задовго до того, з ініціативи Пантелеймона Куліша в журналі «Основа». У 1862 році журнал закрили, власником матеріалів стала Київська громада. Вона й запросила Бориса Дмитровича очолити остаточне впорядкування словника. За два роки Грінченко звірив і переформатував увесь матеріал, що його зібрали доти Тарас Шевченко, Павло Житецький, Іван Нечуй–Левицький, Дмитро Яворницький та інші мовознавці й літератори. Додав також 20 тисяч власноруч записаних слів.
Словник української мови Бориса Грінченка містить понад 70 тисяч слів української літературної і народної мови XIX століття не лише із Наддніпрянської, а й iз Західної України. За Грінченковим словником згодом було укладено нинішній український правопис. На основі цієї праці Академія наук України видала 11–томний Словник української мови.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
