А пам’ятник — врятовані серця...

Символ епохи

«Усі мої предки були селянами, крім матері. Вона працювала акушеркою в селі. Жили ми вкрай скромно, мама не брала подарунків від пацієнтів. Так вона і залишилася для мене прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, сільське господарство — працювати, а самотність — читати книги», — писав у автобіографії Микола Амосов.

Цій людині судилося стати символом епохи. Його ім’я заслужено звучить поруч із означеннями «видатний», «яскравий», «талановитий», «геніальний». 2008 року, за результатами опитування громадської думки, Миколу Амосова назвали «Великим українцем» — другим після Ярослава Мудрого.

Народжений 6 грудня 1913 року в російському селі Ольхово (нині Вологодська область), хлопчик, певне, не міг уявити, що доля підніме його на такий п’єдестал народної любові і визнання. Але Бог, як кажуть, нагороджує талантом, а людина ним розпоряджається. Микола Амосов своїм шансом скористався. Хоча шлях до успіху «не слався шовком».

Батька свого Микола Амосов майже не згадував, сім’єю для нього завжди була мама. Вона прищепила хлопчику любов до книжки, навчання. Після сільської школи Микола вступив до механічного технікуму в Череповецьку. У 1930–ті роки працював механіком і водночас навчався на лікаря. Отримав дві вищі освіти — медичну й інженерну. Під час Другої світової Амосов був хірургом пересувного шпиталю. Тож першу наукову дисертацію писав «у окопах». Після війни працював у Брянську і перші операції проводив на легенях, рятуючи онкохворих і пацієнтів з туберкульозом.

До Києва Микола Амосов переїхав 1952 року. Тут через рік захистив четверту наукову дисертацію, очолив кафедру в медінституті. І багато оперував. Операції тоді проводили під місцевим наркозом. Почав експериментувати з серцем. «Лікарі старшого покоління, що «вийшли» з ХІХ століття, казали — хірург, який доторкнеться до серця, стане вбивцею. І ви уявіть — переломити все це. І почати оперувати!» — пригадує Ілля Ємець, директор науково–практичного Центру дитячої кардіології і хірургії МОЗ України.

Розвивав хірургію і конструював... аероплан

Поворотним став 1957 рік. Тоді під час поїздки до Мексики Микола Амосов уперше стикнувся з операцією на відкритому серці. «Вже в Києві прийшов в інститут разом із інженером, з яким створив власний препарат штучного кровообігу. З ним ми працювали 16 років, провели 20 тисяч операцій. Моделював клапани різного штибу — шарові, антитромботичні. І все це в нашому інституті, вперше у світі», — розповідає директор Інституту серцево–судинної хірургії ім. М. Амосова Геннадій Книшов.

В інституті, який він створив і очолив, Амосову з колегами вдалося впритул підійти до операцій з пересадки серця. При ньому взялися впрова­джувати електростимуляцію серцевої діяльності — вшивати хворим біостимулятори — та розвивати хірургію новонароджених.

Він був не мрійником, а практиком. Ще в 1960–ті говорив про можливості заморожування тіла на деякий час, про перспективи штучного інтелекту. І... сам конструював аероплан із паровим двигуном. Постійно бував у Інституті кібернетики, цікавився новими технологіями. Любив зустрічатися з молоддю, розповідав їм про здоровий спосіб життя. Багато писав.

«Хірургія приносить мені задоволення, дає відчуття боротьби за успіх. Від пропаганди здоров’я я маю радість, бо знаю, що вона корисна, без сумніву — корисна. Лекції, спілкування з публікою — завжди цікаві мені, кібернетика ж задовольняє мою допитливість», — писав він у книзі «Думки і серце». Донька Катерина пригадує батька суворим, вимогливим і завжди спраглим до нового. «Він не трухлявів, не втрачав цікавість до життя, ясність думки, блиску в очах, самоіронію і самоконтроль», — розповідає Катерина Миколаївна.

«Якщо думатимеш, що найголовніший — це пацієнт, з тебе щось вийде»

Ті, хто близько знав хірурга, не приховують: Амосов мав непростий характер. Він ніколи не прилаштовувався і не співав дифірамбів радянському ладу. Попри це його шанували — і в СРСР, й у світі. 1962–го Амосов став членом–кореспондентом Академії медичних наук СРСР, 1969–го — Української академії наук. Був Героєм праці, заслуженим діячем науки. Чотири рази ставав депутатом Верховної Ради СРСР, але нарікав, що його обтяжували порожні розмови.

«Він мав можливість проявити себе в найкращий час — час відродження, коли освоювали космос, розвивалися і серцева хірургія, і кібернетика. Однак він як справжній інтелігент не був задоволений створеним і досягнутим навіть попри всі ті знаки уваги, які мав», — пригадує Михайло Зіньковський, заввідділом вроджених вад серця Інституту серцево–судинної хірургії.

Коли Микола Амосов уже оперував у Києві, президент Академії медичних наук Олександр Возіанов був студентом. «Ми з подивом ходили і дивилися на його операції в далекі 1950–ті роки, — пригадує Олександр Федорович. — Амосов дуже багато зробив для медицини. Умів ставити завдання. І водночас був наскільки мудрим, що завжди міг відмовитися від того, що, на його думку, зробив неправильно...»

Ілля Ємець, який був асистентом Амосова, пригадує його фразу, яка запам’яталася на все життя: «Якщо ти, Ємець, у будь–яку хвилину думатимеш, що найважливіша серед нас персона — це пацієнт, то з тебе щось вийде».

Амосов рятував людські серця — провів понад 6 тисяч операцій, але сам мав хворе серце. І все ж до 80 років не випускав із рук скальпеля, а на «заслужений відпочинок» пішов, коли зрозумів: вік не обдуриш. Проте щоденні пробіжки, гімнастику, вправи з гантелями не відміняв до останнього дня. Хоча сам переніс три операції на серці...

«Прошу подарунків, окрім квітів, не робити»

Із посади керівника Інституту пішов з етичних міркувань. «Якщо у хворого станеться ускладнення, його рідні скажуть: це тому, що оперував старий. Він вважав, що бути директором хірургічного інституту і не оперувати — аморально. Тож пішов, чудово розуміючи, в якій самотності опиниться після цього», — пригадує донька Катерина.

За два роки до смерті, каже Катерина Миколаївна, йому зробили операцію на серці в Німеччині, в клініці професора Керфера. «Я була разом з батьком. Скільки ми переговорили за ці два тижні... Про одне не говорили, хоча обоє розуміли: смерть після операції легша, ніж смерть від удушшя, яке вже проявлялося. Одного разу він сказав мені: «Помирати не страшно». Батько дуже переживав хірургічні нещастя. За всі роки роботи в медицині я не зустрічала подібного ставлення до пацієнта. Адже в хірурга завжди «руки сверблять» провести ризиковану операцію. Власне, це найголовніший вибір медицини: робити чи ні? Тож батько завжди запитував у своїх учнів: «Ти б оперував такими методами свого брата, батька, маму? Він ставився до хворого, як до рідної людини».

Співробітники Інституту серцево–судинної хірургії досі пам’ятають об’яву, яка висіла в цьому закладі, коли там працював Амосов: «Прошу подарунків персоналу не робити, окрім квітів». «Ще за життя батька інститут, який він створив, назвали його іменем, — пригадує пані Катерина. — Атмосфера там склалася унікальна. Батько високо підняв планку й утримував її. Не було лицемірства, ханжества, якого зараз удосталь. Батька — директора інституту — возило службове авто. З квітня по жовтень вони жили з мамою на дачі в Клавдієво, за 50 кілометрів від Києва. Вранці машина зустрічала батька біля метро «Святошин», куди він добирався власним ходом. І туди ж службове авто підвозило його після роботи. Потім батько 45 хвилин їхав електричкою і ще 20 хвилин ішов пішки додому. Вважав неприйнятним витрачати державний бензин і навантажувати водія. І це при тому, що їздив в Інститут оперувати!».

* * *

Микола Амосов мріяв дожити до 100 років. Але відійшов у інший світ у 89. Залишивши після себе справу свого життя — кардіохірургію, без якої неможливо уявити сучасну українську медицину.

«У день, коли тата не стало, я передала санітару моргу гроші, а він їх... не взяв. Уявляєте? Це означає більше, ніж будь–які нагороди».

Колеги пригадують — до останніх днів Амосов жваво цікавився життям свого інституту. Михайло Зіньковський бачився з ним за місяць до смерті: «Говорили з ним про зміни в суспільстві. Що стара епоха відходить. І такі переміни він сприймав з оптимізмом, попри всі складнощі — намагався не критикувати. Казав, що кожна складна система схильна до самоорганізації, і настане час, коли вона організується в таке суспільство, яке влаштує наш народ. Він був оптимістом».