«Слава Україні», — сказав Київ

«Йолку — геть!»

На метро «Осокорки» ледь втовплююся в третій за ліком поїзд — людей багато, як у години пік, більшість — iз жовто–блакитними стрічками, прив’язаними до поясів, сумок, комірців. «Спальний» район їде не на роботу — на мітинг. У вагоні хтось вигукує: «Слава Україні!» Всі охоче підхоплюють: «Героям — слава».

Біля «Театральної» снують потічки людей, зливаються і течуть униз, до Хрещатика. Молода мама прилаштовує прапорець до дитячого візочка, в якому мирно спить півторарічний «мітингувальник». «Люди, вже не йдіть до пам’ятника Шевченку — колона звідти вже рушила», — допомагає зорієнтуватися літній чоловік. «Так наче ж суд заборонив на Майдані», — несміливо каже хтось. «Та ми всі у парку Шевченка не вмістимося, — діловито відповідає чоловік. — Хоч би на Хрещатику всім вміститися».

Справді, Хрещатик — наче море. Видираюся на парапет біля ЦУМу, щоб побачити обриси мітингу. Скільки сягає око — від Бессарабки і Васильківської, з одного боку, і до Майдану — люди, люди, а ще не вся колона вирулила з бульвару Шевченка, кінця–краю не видно. Чую уривки розмов:

— Скільки народу! Душа бенкетує. Дістали всіх ці бандюковичі.

— Он что думал, что ми Бєларусь, что будєм вот так пєрєд Рассієй всю жизнь гнуться?!

— А сусід мій каже: «Я, Сєрьога, ніколи не ходив на ті мітинги, а щас піду. Дай прапор чи шо там».

— Чули, московський «Витязь» прилетів, будуть їх перевдягати у форму нашого «Беркута»? Але нас стільки, що «Беркутом» не розженеш, таку масу хіба танками, не доведи Боже.

Крізь юрбу повільно пробирається вантажівка. Стоячи в кузові, якийсь чоловік виголошує гасла. Потім «врубає» на всі децибели пісню Вакарчука «Вставай, мила моя, вставай, кращого вимагай». Народ вітає вантажівку оплесками. Придивляюся — стоячи на «броньовичку», підспівує своїй фонограмі сам Вакарчук.

Телефонує наш фотокореспондент Юрій Сапожніков: «Біля «йолки» народ зніс щити, що їх міліція виставила, очистили майдан, а менти, їх тут чоловік тридцять, потікали кудись у бік консерваторії. Їм кричать: «Куди ви?» А вони — «Боїмось». За кілька хвилин на недобудований каркас новорічної ялинки, наче на тяньшанський пік Перемоги, вже видеруться сміливці і встановлять прапори. Поруч виростає сцена. Лідери опозиції виголошують вимоги мітингу: відставка уряду, імпічмент Президенту, поновлення євроінтеграційного курсу країни, покарання винних за побиття Євромайдану.

«Тітушки» на Банковій

Тут, на розі Прорізної та Хрещатика, чути тільки голоси ораторів, але що саме вони говорять — розмиває луна та шум юрби. Інтелігентна жінка, підходячи до хвоста черги «кофейбуса», замість «хто крайній?» виголошує: «Кровосісєй — у відставку». Поодаль, у неї за спиною, бовваніє лайтбокс iз рекламою дорогого коньяку, замальований чорним написом у стилі Миколи Джері — «Геть панів». Люди перемовляються: «А що робити далі? Постоїмо до вечора і що? Це схоже на революцію».

Телефонує подруга з «1+1»: «Будь обережною. Можливі провокації. Якісь придурки потрощили вікна в мерії. Люди піймали провокатора».

Вирішую йти на Банкову, подивитися, що там. Сто кроків праворуч, через Пасаж iз притихлими і, здається, сьогодні нікому не потрібними дорогими магазинами, — і гулу мітингу вже не чути. Сквер біля театру Франка порожній. Вузенький серпантин дороги, що веде від нього до тилу Будинку з химерами, заставлений п’ятнадцятьма автобусами, напакованими «Беркутом». Шеренга приблизно з 50 «спепризначенців» вишикувалася під стіною. Вони охороняють порожню будівлю, адже Віктор Янукович, були повідомлення, проводить нараду в Межигір’ї. Вигляд чорних людей у шоломах протвережує. Цікаво, скільки ж їх на самій Банковій?

Іду швидко. Обганяю п’ятьох молодиків без «опізнавальних знаків», тобто вони не обвішані жовто–блакитними стрічками, як більшість мітингарів там, на Хрещатику, озираються дещо метушливо, азартно шукають якогось Стаса. Один звітує у стільниковий телефон: «Харашо. Наши уже там. Ми подтягіваємся». Помічаю, що «підтягуються» й інші «перехожі», переважно чоловіки — двоє хлопців iз бейсбольними битками, один несе на плечі чомусь прапор «УДАРу», чоловік п’ять, судячи з говірки, «західняків», пара мужиків у будівельних касках, берцах, з наколінниками.

На розі президентської вулиці дивує маленький тракторець–грейдер. Біля нього тусуються чоловік 20 iз прапором. Підступи до сірої будівлі АП перекриті вояками, щити завбачливо виставлені попереду — як паркан.

Раптом iз підворіття виїздять два автобуси. «Беркутівські», але порожні. З десяток людей кидаються їх спиняти. Якийсь круглолиций скеровує грейдер — перекрити Банкову. «Не дозволимо їм бити мирний мітинг», — кричить. Кажу, що маса «Беркута» насправді не з цього боку вулиці, а стоїть з тилу Банкової, тож логічно виставити перепону саме там, якщо вже так хочеться. Круглолиций питає, чи я не «провокатор». «А ви? — питаю. — Я журналіст». Чоловік відмов­ляється представитися. Хтось добросердно радить мені «йти на Майдан, жінкам тут не треба бути».

Намагаюся додзвонитися комусь iз тележурналістів. Мережі «полягали». Зв’язку немає. Розумію, що зараз на Банковій почнеться щось незрозуміле і, напевно ж, страшне. Як знайти громадських активістів, політиків, які взяли на себе відповідальність за перебіг акцій протесту? Спускаюся на Майдан. Хвилі привітного люду, усміхнені, бадьорі, насичені дивовижною позитивною енергетикою, занурюють мене у себе. Стає спокійніше. Тут ніхто не готується йти штурмувати урядові будівлі.

За півгодини через натовп до Банкової вже пробиралася карета «швидкої». Сутеніло. Люди на Майдані навіть не знали, що за кілька кварталів звідси йде бійня. Про неї всі дізналися, повернувшись додому, з випусків теленовин.