Чи псує «гуманітарка» імідж України?

Наступ на «гуманітарку»: спланована акція чи невігластво?

Ця вибухонебезпечна ситуація виникла з весни цього року, коли потік так званої «гуманітарки» потрапив під тотальний контроль Міністерства соціальної політики, без дозволу якого тепер не можна розмитнити жодного вантажу з одягом, взуттям, медичним обладнанням, меблями, побутовою технікою тощо. І не лише на Волині, а й по всій Україні. Раніше документи на ввезення та розмитнення гуманітарних вантажів подавали двiчi за місяць на розгляд комісії з гуманітарної допомоги при облдержадміністрації, потім папери скеровували у столицю, звідки вони швидко поверталися. Тепер усі документи розглядає винятково міністерство. Процедура стала настільки складною, що отримати дозвіл на розмитнення практично неможливо. Документи мають пройти узгодження у восьми міністерствах, та й кількість самих паперів відчутно збільшилася. Із 123 вантажів, які надійшли на Волинь у 2013 році, лише 27 визнано гуманітарною допомогою, документи з решти (а це 96) перебувають на розгляді в міністерстві. Сотні тонн одягу, взуття, медичного устаткування, меблів тощо припадають пилюкою та цвіллю. А нові вантажі все надходять на територію області й накопичуються на складах. Митники інформують, що така ситуація призвела «до масових скарг організацій — отримувачів гуманітарної допомоги, порушень норм митного законодавства, що, як написав у листі до голови Волинської облдержадміністрації начальник Ягодинської митниці, «дискредитує принципи благодійної діяльності в Україні, завдає шкоди іміджу України як цивілізованій європейській державі».

Київським чиновникам мiнiстерства важко, напевне, повірити, що сьогодні сотні тисяч бідних українців одягаються в гуманітарні лахи й роблять це не від хорошого життя. Що в багатьох українських лікарнях, зокрема волинських, стоять гуманітарні ліжка й тумбочки, бо на нові меблі в нашому бюджеті не було й немає коштів. І що навіть у деяких луцьких школах і технікумах діти сидять за німецькими гуманітарними партами, а наші інваліди мають можливість пересуватися завдяки гуманітарним інвалідним візкам iз Європи, якi доставили благодійники.

«Байдужість чиновників і цинізм просто шокують»

Люди, які звернулися по допомогу до газети, не раз їздили до Києва, оббивали пороги департаментів Мінсоцполітики, але все безрезультатно. Вони розповідали, з якою зверхністю київські чиновники розмовляли з ними, звинувачуючи, що «ви там, на Западной Украінє, на гуманітарке уже озолотілісь!». А одна з працівниць після зустрічі з представниками благодійних організацій обурювалася, що документи розглядають дуже довго й повертають iз відмовою без будь–якого пояснення. Протоієрей УПЦ (КП) Микола Гінайло, голова благодійного фонду «Матері Божої неустанної помочі», що діє з 1998 року у Володимирі–Волинському, гірко посміхається. «Мене ледве не в контрабанді зброї звинуватили! «Сделалі Украіну бєдной і ніщєй. Пока не дадітє размєри шкарпеток і трусов, не дадім разрєшенія», — заявили йому в міністерстві. Отже, це ми зробили Україну бідною, а не вони! До купи документів я маю додати ще й поіменно список людей, яким роздадуть допомогу з усіма персональними даними: адресою, паспортними даними, ідентифікаційним кодом, телефонами, бажано мобільними, бо в нас, звичайно, кожен пенсіонер, на думку чиновників, має «мобілку». І все це наперед. Я маю знати, хто завтра звернеться по допомогу: чи погорілець якийсь, чи той же бомж, чи просто пенсіонер? Роблять це нібито для суворішого контролю. Але ж нас і так контролюють! Наша організація має 62 набувачів гуманітарної допомоги тільки юридичних осіб, а це дитячі садочки, школи, лікарні, інтернати. Тільки за три останні роки ми привезли 104 функціональні лікарняні ліжка й матраци для лікарень, iз Франції доставили автомобіль швидкої допомоги, який обслуговує нашу районну лікарню, милиці, окуляри, інвалідні візки, памперси тощо. І все це треба нашим людям, які виживають на мізерні пенсії і зарплати. А за те, що пустили у Володимирі–Волинському безплатний автобус, щоб мами могли завозити дітей у школи й садочки, зекономивши на проїзді, доводилося щомісяця писати у різних інстанціях по 5—6 виправдань. Їм там, нагорі, невтямки, що справжнім благодійництвом можуть займатися тільки ті люди, які самі пройшли через біду. І в нас, на Волині, таких немало. Я поховав дружину, сина, який увесь час казав: «Тату, треба допомагати людям, поки можемо». Ця байдужість чиновників, цей цинізм просто шокують. Може, хтось думає, що ми боїмося контролю. Ні, ми готові до тотального контролю. Кожен вантаж розмитнюють у присутності представників прокуратури, СБУ, до 40% вантажу фотографують. Щомісяця подають звіти у різні інстанції. Торік у мене було три перевірки. Хочуть ще більшого контролю? На здоров’я. Тільки не доводьте його до абсурду! Незабаром День інваліда, а ми не маємо з чим іти до цих людей.

— Вони нас за людей не мають. Ми для них бидло. Вони все роблять, щоб довести людей до зубожіння. І думають, що за нами нікого немає. А за нами купа людей, знедолених, бідних, по голоси яких вони прийдуть на чергових виборах. Ось і побачимо! — одна із жіночок не стримує своїх емоцій. — Їм там, на київських пагорбах, не зрозуміти, що «гуманітарка» дає нашим людям можливість хоч якось жити, а не животіти. У мене в сім’ї троє інвалідів: 90–річна лежача мама, донька–інвалід, і я групу інвалідності маю. Що ми можемо дозволити собі на наші пенсії? Я у фонді працюю безплатно і тільки заради тих гуманiтарних лахiв, що можу тут узяти. Ввечері, коли люди не бачать, я пляшки збираю, бо часом хліба немає за що купити. Вірите?

«Хай би міністр хоч раз приїхала в психіатричну лікарню»

— Найгірше те, що ми втрачаємо довіру закордонних благодійників i контакти, що налагоджували десятиліттями. Бо пан Валенберг, президент Скандинавської дитячої місії, яка працює на Волині вже двадцять років, просив визначитися: чи працює Україна надалі з ними, чи вони переорієнтуються на інші країни. І вже багато хто починає працювати з Румунією, Білоруссю, бо й там є нужденні люди, — розповідає представниця благодійного фонду «Самуїл» Олександра Самуйло. — Створюється враження, що саме Західну Україну вирішили задушити в такий спосіб. Подивіться сайт Мінсоцполітики: там добре видно, чиї гуманітарні вантажі розмитнюють дуже швидко. В основному зі Східної України. Там є автомобілі, нові речі, брендове взуття, холодильники. І в Міндоходів питань не виникає. Чому і тут нас ділять на чорних i білих? Звичайно, і в нашому середовищі є такі, що повiдкривали магазини, але ж не можна всіх рiвняти під один гребінець. Для цього є місцева влада, яка все бачить і добре знає, хто чим дихає і що робить. Тих, хто робить бізнес на «гуманітарці», не чіпають, бо в кожного є крутий дах. А таких, як ми, можна душити. Якби ми хотіли торгувати гуманітарною допомогою, то робили б так, як роблять інші. Все провозять через митницю за «чорний нал» — і без проблем. Нас схиляють до того, щоб ми платили за гуманітарні вантажі, як за комерційні. А ми не можемо платити, бо не маємо з чого, і на кожному вантажі стоїть штамп: «Продажу не підлягає». У новому Митному кодексі взагалі не знали, до якої категорії віднести благодійні організації. У податковій ми значимося як неприбуткові органiзацiї, а в облікових картках митниці — як прибуткові. Такий парадокс. Роблять усе, щоб наші люди за свої кревні купували навіть оту гуманітарку. Хай усі йдуть у секонд–хенд.

Ось зараз наш фонд отримав два вантажі, в яких чи не вперше є хороші холодильники й пральні машини, які є кому дати. У березні в Київ надали списки отримувачів цієї допомоги, а вже листопад закінчується. Вантаж іржавіє й пліснявіє на складах. Якщо не розмитнять, ми ще й мусимо утилiзувати його власним коштом. Хай би пані Королевська хоч раз приїхала в психіатричну лікарню чи психоневрологічний інтернат і поцікавилася, у який одяг одягають їхніх мешканців. А ми там буваємо постійно. Чи знає вона, що важкохворого психічно, буває, за день доводиться по десять разів переодягати. У який одяг? У той, що ми привозимо, бо держава цих нещасних ним не забезпечує. Деякі організації по­привозили лікарняні лiжка під замовлення медичних установ і теж не можуть розмитнити. Терміни зберігання вантажів закінчилися, їм кажуть, що будуть ті ліжка різати на металобрухт. А подивіться по деяких районних наших лікарнях, на чому хворі сплять! Ще на радянських панцирних ліжках. І це розумно?

Представників благодійних фондів та організацій непокоїть ще одна деталь. Хай опозиція поцікавиться, для чого Мінсоцполітики збирає ті списки так званих набувачів гуманітарної допомоги з усіма персональними даними. Юридичні особи, а це сільські ради, подають їх завіреними печатками. Чи не ви­пливуть потім ті списки на виборах? Вони також пропонують, як зняти напругу в ситуації, що склалася. Розмитненням великих вантажів, тобто техніки, медичного устаткування, автомобілів, хай займається Київ, а одяг, взуття, речі домашнього вжитку — віддати на розгляд в областi, як було раніше. Місцева влада має можливість це контролювати. Було б бажання.

Якщо нічого не зміниться, ситуація повністю вийде з–під контролю. Будуть створювати фірми–одноденки, без дозволу відкриватимуть склади і товари просто підуть у продаж, наводнивши ринок. Бо легше заплатити смішний штраф, ніж дочекатися законного дозволу на розмитнення.