Хильнемо історії?

«Підпільник Кіндрат сховав апарат...»

Згідно з історичними джерелами, перші згадки про самогон — тоді «вино твореноє» — на території України датують другою половиною XIII століття. А в другій половині XVIII століття простим козакам Гетьманщини вже заборонили виготовляти горілку, зробивши це привілеєм старшин і... вищого духовен­ства. У 1819–му на виробництво та продаж оковитої взагалі ввели державну монополію, дозволивши сільським громадам гнати самогон тільки на великі релігійні свята. Тимчасово похитнули устої держави щодо саморобної горілки Перша та Друга світові війни, але справжній стрибок у самогоноварінні було зафіксовано у 60–ті роки минулого століття. Життя стало легшим, потрібні для цього діла продукти вже не були в такому дефіциті, тож народ і захопився. Згодом домашнє виробництво самогону зменшилося через достатню кількість непоганої і недорогої державної горілки та вина. Але в другій половині 80–х iз початком відомої антиалкогольної кампанії самогоноваріння знову різко набрало обертів. Відтак його рівень, як правило, коливався в залежності від цін на магазинне спиртне.

При цьому в усі часи держава боролася з самогоноварінням. Селяни не тільки старшого, а й середнього віку добре пам’ятають регулярні міліцейські рейди з виявлення самогону й устаткування для його виготовлення. Скільки було складено на цю тему анекдотів! А популярну свого часу пісню Андрія Миколайчука «Підпільник Кіндрат» узагалі можна назвати гімном незалежних українських самогонників. Але в цілому веселого було мало, бо за цю справу могли не тільки великий штраф накласти, а й позбавити волі на рік або вiдправити на виправні роботи. А деякі документи перших років радянської влади взагалі страшно читати. Так, приміром, у серпні буремного 1918 року Київська президія комітету оборони прийняла рішення «...Осіб, винних у продажу і виробництві спиртних напоїв, притягати до суду польового ревтрибуналу і карати вищою мірою покарання — розстрілом».

Однак часи минали, суспільні устої і влада змінювалися, а самогоноваріння залишалося. Та воно й не дивно. Без «градуса» переважна більшість людей свого життя не уявляє. А якщо цей «градус» можна виготовляти майже задарма — то самі розумієте. Є й ще один важливий нюанс. Якщо гнати самогон «як для себе» — виготовляти з якісних продуктів, дбати про належне очищення, то магазинна горілка (особливо нинішня, часто фальсифікована) йому дуже навіть поступається. Тому якісний самогон давно перестав бути винятково сільським народним напоєм. Нерідко йому надають перевагу й люди, яким цілком по кишені дорогі імпортні коньяки та вина, бо вважають самогон кориснішим (у розумних, звичайно, дозах) для здоров’я. До таких належить і голова гільдії тернопільських рестораторів Михайло Гросуляк.

Екскурсії з закускою

— Особисто я самогоноварінням не займався ніколи, — розповідає він, — але запах браги — це запах мого сільського дитин­ства. Тато займався цим, як і багато хто тоді на селі — такими були наші реалії. Посудина з брагою стояла під ліжком і розповсю­джувала цей специфічний запах. Вiдтодi пам’ятаю і запах самогону–бурячанки, від якої, здавалося, гичка на голові росла. Попри це ніякого спиртного до 20 років я взагалі не вживав. Тепер можу дозволити собі будь–яке, однак ось уже шість років надаю перевагу тільки високоякісному самогону і на здоров’я не скаржуся.

Однак на ідею створити музей самогоноваріння надихнула пана Михайла передусім не любов до народного алкогольного напою. Впродовж багатьох років він колекціонує українські побутові старожитності. Поступово назбирав і колекцію самогонних апаратів i супутніх речей — вона й стала основою експозиції, яка не тільки яскраво ілюструє «питейну», так би мовити, традицію нашого народу, а й його майстерність виготовляти потрібні речі з найнесподіваніших підручних матеріалів. У «Вагоні–самогоні» можна побачити самогонні апарати, зроблені, наприклад, із самовара, зі звичайного гумового чобота, з турбіни літака тощо. А за розмірами — від сувенірного кишенькового, що його подарували Михайлу Гросуляку діти, до триметрового «напівіндустріального». До речі, обидва у робочому стані.

А ще тут можна ознайомитися з історією самогоноваріння, культурою його споживання в різні часи, оригінальними рецептами, анекдотами на відповідну тематику, а окрім того, продегустувати оригінальні алкогольні напої. Такі, приміром, як хріновуха та медовуха, міцні настоянки з груш та абрикосів, «віскі» виробництва місцевого Микулинецького пивзаводу. Чекатиме на відвідувачів і символічна закуска, причому не будь–яка, а виготовлена за спеціальною технологією. Словом, любителі міцних народних напоїв від екскурсії у цей заклад можуть просто очманіти від щастя. Правда, так само, але з точністю до навпаки, можуть очманіти й затяті противники самогоноваріння. Однак для таких у співробітників музею є чимало серйозних контраргументів.

«Мрію про узаконення самогоноваріння»

— Горілка — це більше російський напій, тому не можна сказати, що її споживання є українською традицією, — каже Михайло Гросуляк. — А от самогон — зовсім інша річ, і я погано розумію, чому самогоноваріння в Україні досі напівлегальне. Адже колись гуральні були в кожному селі. Потім пішла різна спекуляція, почали кидати до самогону що заманеться, аби підвищити градус, а про очищення та якість продукції не дбали. Але ж то були нечисті на руку люди, якi виготовляють і пускають у продаж і фальсифіковану горілку. Тому не стомлююся наголошувати, що мрію про узаконення самогоноваріння в Україні. Бо нема в цій справі нічого кримінального, просто залишилися старі негативні стереотипи. Це те саме, як за радянських часів мене б називали спекулянтом, а зараз я бізнесмен.

Так от, якби його повністю узаконити, то насамперед це був би великий прорив для заробляння грошей у сільській місцевості. Скільки там пропадає зараз яблук, слив та інших плодів! А якби зробити гуральні, як, приміром, за НЕПу? Ви подивіться — кожна європейська країна має свій національний алкогольний продукт. У Румунії це ракія, в Болгарії — паленка, в Італії — граппа, в Німеччині — шнапс. І в тій же Німеччині, наприклад, сільський житель має законну квоту на виготовлення 300 літрів, хоч i зобов’язаний віддати частину державі. Так само в США в сільській місцевості люди мають право виробляти 90–градусний спирт, який, правда, використовують для заправки машин. У нас же намарно пропадає купа сільськогосподарської продукції, з якої можна було б виготовляти якісний алкогольний напій. Я розумію, що державі, можливо, не до цього, але ми знаємо наші традиції і хочемо про них нагадати. Думаю, не за горами той час, коли цю справу можна буде поставити на комерційну основу.

Утім на все це можна знайти і контраргументи — село і так спивається, а ще дозволити там офіційно самогоноваріння! Тож під завершення екскурсії для журналістів один iз них не втримався, щоб не запитати: «Пане Михайле, а що, коли завтра прийдуть сюди до вас якісь міліцейські начальники і суворо запитають, що це ви тут, мовляв, таке популяризуєте?!» «Якщо прийдуть — то це буде тільки додатковий піар!» — віджартувався господар «Вагона–самогону».