Сергій Онуфрієнко: За збірну граємо на голому ентузіазмі

Ім’я запорізького «Мотора» добре відоме в історії європейського гандболу. Щоправда, всі його міжнародні регалії пов’язані з жіночою командою, яка, на жаль, за рішенням керівництва «Мотор–Січі», наприкінці 2000–х років припинила своє існування. Водночас довго сидіти без улюбленого захоплення В’ячеслав Богуслаєв (генеральний директор «МС») не зміг і відродив клуб, зробивши, щоправда, його вже чоловічим. Хай там що, а завдання перед «мотористами» стоять амбіційні. Щойно отримавши нагоду зіграти в Лізі чемпіонів, В’ячеслав Олександрович зробив усе можливе, аби під прапорами його команди виступали найсильніші вітчизняні виконавці. Сергій Онуфрієнко — один із тих вихованців запорізького гандболу, який упродовж багатьох років їв легіонерський хліб, проте, щойно з’явилася можливість повернутися додому, довго не роздумував. Кореспондент «УМ» розпитав лідера «Мотора» та збірної України про атмосферу Ліги чемпіонів, проблеми національної команди та враження від попереднього місця роботи.

«Уболівальники стимулюють друге дихання»

— Сергію, нещодавно у рамках групового етапу ЛЧ «Мотор» двічі обіграв російський клуб «Нева», який доволі несподівано опинився в аутсайдерах вашого секстету. Скажіть, наскільки відрізнялася підготовка до поєдинків з росіянами, які завжди вважаються для українців принциповими суперниками?

— Насправді, не було нічого особливого. Готувалися, як завжди: переглядали відео поєдинків за участю суперника, проводили тактичні розбори, награвали комбінації тощо. Власне, все йшло, як кажуть, по накатаній.

— Водночас домашній поєдинок проти «Неви» (матчі Ліги чемпіонів запоріжці проводять у Харкові) став першим, на який керівництво «Мотора» організувало груповий виїзд уболівальників. Для вас важлива підтримка своїх фанатів?

— За великим рахунком, для нас не важлива прописка вболівальників. Головне, що ці люди підтримують нашу команду. А сказати, які вболівальники кращі — харківські чи запорізькі, — не можна. Просто, Запоріжжя називають столицею гандболу, оскільки тут дуже багато вболівальників, які знають і люблять гандбол. Проте, думаю, й у Харкові людям цікаво подивитися на команду, яка виступає під українським прапором, і підтримати її. Найголовніше — щоб люди підтримували нас. Приємно, коли збирається повний зал.

— А трибуни серйозно впливають на результати команди?

— Звісно, їхня допомога відчувається. Приміром, на домашніх матчах підтримка вболівальників може стати переломним моментом у матчі — вони починають гнати команду вперед, і у гравців відкривається друге дихання. Натомість, коли граєш у гостях, де весь зал проти тебе, це також по–своєму заводить.

— У матчах з «Невою» «Мотор» набрав максимальну кількість очок. А чи були побоювання щодо підсумку цих протистоянь?

— У Лізі чемпіонів слабких суперників не буває. Власне, м’яч круглий і виграти може будь–хто.

— У спорті частенько трапляються несподівані результати, пояснюючи які, тренери та гравці вживають фрази: «недооцінили суперника», «перегоріли» або «завчасно повірили в перемогу»...

— Так, недооцінка опонента іноді трапляється. Розуміючи, що суперник слабший за тебе, буває, виходиш на майданчик у напіврозслабеному стані, й у результаті складається непроста за перебігом гра.

Щодо терміна «перегорів», то таке могло статися на зорі кар’єри, коли ми були молодими. А от «раніше повірити в перемогу» складно, адже гра триває 60 хвилин. У моїй практиці такого не було.

«Усіх своїх олімпійців білоруси знають в обличчя»

— Сергію, гандбольні експерти характеризують вас як напористого та агресивного гравця. Звідки береться такий заряд?

— Зазвичай, на гру налаш­товуєшся ще до її початку. А емоції з’являються вже під час поєдинку. Зростає ігрова напруга, трибуни женуть уперед, зреш­тою, заводиш себе сам — ось і виходить усе те, про що кажуть фахівці. Власне я емоційна людина, тому інакше й не можу грати.

— А які стимули з боку тренерів діють на гравців найкраще?

— У кожного тренера своя система роботи. Колись потрібно крикнути, часом, навпаки, заспокоїти команду. Все залежить від ситуації.

— В Україну ви повернулися заради виступів у Лізі чемпіонів?

— У мінському «Динамо» я теж грав у Лізі чемпіонів, тому не цей фактор був вирішальним. Просто, Запоріжжя — це мій дім, моє рідне місто, команда якого грає в Лізі чемпіонів. Власне, тому я й обрав «Мотор».

— Подейкували, що в системі мінського «Динамо» виникли фінансові проблеми...

— Не можу сказати, що там є проблеми з фінансами. Постійно спілкуюся з хлопцями, кажуть, що все добре. Так, був момент, коли затримували зар­плату, але дуже швидко все вирішилося. Власне, в Білорусі відношення до спорту не змінилося.

— Яке враження залишили після себе сябри?

— Я колись говорив, що в Білорусі живуть такі ж люди, як і у нас, просто, у них чистіше. Загалом Мінськ — приємне місто, в якому залишилося багато моїх друзів.

— А як ставляться наші північні сусіди до спортсменів? В Україні — футболісти — особлива каста. А там?

— На першому місці в Білорусі стоїть хокей. Він популярніший за футбол, хоча їхня футбольна команда БАТЕ мала не надто поганий досвід виступів у Лізі чемпіонів. Практично всі знають і поважають біатлоністку Дар’ю Домрачову, а тенісистка Вікторія Азаренко у них вважається зіркою номер один.

Загалом наші сусіди дуже люблять спортсменів. До того ж усіх своїх олімпійців знають в обличчя.

«Яке ставлення до збірної, така й гра»

— Чоловіча збірна України нинішній відбір на ЧС розпочала з передкваліфікації. На думку вітчизняних спеціалістів, це рівень, нижче якого опуститися вже не можна. Скажіть, такий низький рейтинг команди б’є по самолюбству збірників?

— Звичайно, хотілося б відразу грати в «плей–оф». Але очевидно, що це наше місце, адже до цього збірна не показала ніякого результату. Тож дивуватися тут нічому. Доки не буде результату, гратимемо передкваліфікацію. А найбільш прикре в цій ситуації те, що, окрім нас, гравців, збірна нікому не потрібна. Дуже важко грати з таким підходом.

— Леонід Захаров, під орудою якого чоловіча збірна востаннє пробивалася на великий міжнародний форум, називав гравців, які приїздили до табору національної команди, туристами…

— Звісно, прибуваючи до збірної із різних закордонних клубів, хлопці хочуть поспілкуватися зі своїми друзями — не бачу в цьому нічого поганого. А те, яку гру демонструємо в іграх за збірну, цілком відповідає ставленню до збірної з боку профільних інстанцій.

— Поточний відбір «синьо–жовті» розпочали дуже добре, здобувши дві вікторії. Можливо, щось змінилося?

— Повторюся, що фундаментом цих перемог є особисте бажання гравців та тренерського штабу, адже граємо ми на голому ентузіазмі. Набридло програвати. А фінансування, харчування, екіпіровки, страховок — як не було, так і немає. Насправді, дуже складна ситуація, й навіть не знаю, що буде далі.

— У цьому році чоловіча та жіноча збірні провели кілька матчів у Києві, але згодом знову перебазувалися до Запоріжжя. Виходить, що «стосунки» розірвалися, навіть і не почавшись.

— Якщо в Києві гандболу вже давно не бачили, який сенс проводити його там, де на нього не ходять уболівальники? Запоріжжя, Южне — тут на гандбол завжди йтимуть люди. А грати за порожніх трибун нецікаво.

— До речі, а як у «Моторі» поставлена клубна робота?

— Ставлення клубу до гандболу професійне. Тут є всі умови для того, аби гравці добре виконували свою роботу. Проблем я не помітив — усе створене для досягнення хорошого результату.