Валентина Борисенко: Голодомор у багатьох аспектах не досліджений

«Така житка, моя голубонько...»

— Валентино Кирилівно, коли ви вперше зацікавилися Голодомором як науковець?

— Уперше я почала над цим задумуватися і вже систематично працювати після експедиції у Поліський район Київщини 1994 року. Це так звана «друга уражена зона» після Чорнобильського вибуху — люди туди вернулися після евакуації або і не виїжджали. Ми обстежили тоді всі 24 села району. Там усі згадували про голод: «От батька в 33–му забрали, мама померла, нас було шестеро, залишилася я одна..» — і сльози течуть...

Я спершу нічого не розуміла. Трохи чула в дитинстві, що був голод. Але в школі про це не говорили. Моя мама і вдома не хотіла про це розказувати. Та був такий епізод. Однокласник мого батька обгорів від якоїсь лампи біля млина, і вона це бачила. Прийшла додому і так зажурено каже: «Не знаю, що це, але я вже двічі бачу цього чоловіка при смерті». Перший раз — у 33–му, коли він упав біля школи, весь опухлий. Моя мама у школі готувала бовтанку для дітей, вона вийшла, розціпила йому зуби і влила трохи тієї юшки...

— А чому ви раніше не питали в людей про голод? Ви ж постійно їздите в експедиції ще з 1970–х?

— Тоді були інші програми, інші запитання. До 1990–х люди про це боялися говорити. В одному селі, пригадую, жінка трохи розказала про голод, а коли я хотіла записати її прізвище, відмовилася: «Не скажу, а то прийдуть і вб’ють». А після 1991–го, та ще й у «зоні відчуження» — вже нічого не боялися. І ті розповіді були такі трагічні що, здавалося, витерпіти було неможливо. Наприкінці, найчастіше, була фраза: «Така житка, моя голубонько...». Я так і назвала одну зі своїх книжок.

Відтоді я розробила спеціальну програму–запитальник для студентів. Спершу реакція молоді була — смішок. Вони мало про це знали. А коли вже записали — а я ввела це завдання як обов’язкове для заліку, — я побачила, що вони змінилися. Вони записували ці спогади від своїх рідних. І зрозуміли, що тут — правда, якої в книжках вони доти не читали. Залишалися поодинокі, які не хотіли про це писати, вірогідно, через виховання в сім’ї.

«Письменникам і художникам платили за висміювання селян...»

— Відомо, що по селах керували не місцеві голови рад чи «бригади», а «уполномочєні». Хто їх уповноважував, звідки вони отримували інструкції, як діяти?

— У нас ця тема ще добре не досліджена. Відомо, що понад 30 тисяч робітників, так званих двадцятип’ятитисяч­ників, прислали з різних міст Росії. Про це є документи. Вони жили в містах, але щодня їздили в село, як на роботу. Були озброєні й керували місцевими «бригадами». Якщо комсомольці–комнезами ходили зі шпирхачами і палицями, то «уполномочєні» мали нагани. Коли селяни чинили опір і не хотіли віддавати останнє зерно чи одяг, «уполномочєний» міг застрелити. А найчастіше — жорстоко бив при дітях.

Влада з району набирала «бригади» так: приї­жджав «уполномочєний» і казав голові: «Дай мені п’ять сімей на розкуркулення, на завтра». Той казав: таких уже немає, вже всіх заможних розкуркулили. «То я тобі зараз складу список. Ось, ти перший, твій брат — другий, твоя сестра — третя...». Тому нічого не залишалося робити, як називати прізвища сусідів чи інших односельців. Такі випадки документально засвідчені.

— Тобто в «бригадах» були не тільки ледарі й пияки, а ще й зламані через психологічний тиск?

— Так. Коли провідні сили села заарештували і вистріляли, навіть комірників і сторожів, тоді прийшли в «актив» села ледарі. Бо вже не було з кого набирати. А якщо і ледарів бракувало, то залучали, що найстрашніше, дітей. Одна жінка в селі Муровані Курилівці страшно каялася, плакала і розповідала, що вчинила злочин. Бо тоді над цим не замислювалася і вірила, що виконує важливе піонерське доручення, потрібне для побудови соціалізму. Ходячи по селу з «бригадою», вона у своєї подружки на горищі знайшла клумачок із зерном і віддала «уполномочєному». А потім та дівчинка померла з голоду...

Утім я також записувала свідчення, що батьки дітей, яких змушували відбирати в сусідів хліб, навчали: «ти ходи, але як побачиш, що щось сховане, кажи, що нічого немає».

Ті виконавці чужої волі мали тваринний страх, бо їх попередників вистріляли. І їх потім теж кинули, вони також у більшості померли з голоду. Вони такі самі жертви. Там часом проявлялися найгірші риси, їм хотілося заволодіти чужим — ці елементи проявляються в кризових ситуаціях завжди, в усьому світі. А казати, що «самі себе з’їли» — це фальсифікація і цинізм. Зараз уже стали говорити про «колаборацію». Хіба ж вони добровільно співпрацювали з окупаційною владою? Є десятки свідчень: коли «уполномочєний» не приїжджав якогось дня в село, то наші зачинялися в конторі чи в клубі і пили горілку. З розпачу, щоб не йти і не трусити хліб у односельців.

— Треба, мабуть, брати до уваги й контекст — якою була в ті роки пропаганда: газети, лекції, карикатури, театральні дійства войовничих безвірників...

— Так, цілі групи письменників і художників над цим працювали. Їм платили за висміювання селян і священиків. Окрім цього, для людей дуже важливими є засоби масової інформації. Якщо ти відмовився від своїх батьків — тебе надрукують у газеті! Байдуже, що з ганебного приводу. Та й не завжди відчували ганебність, бо були переконані, що «будують світле майбутнє».

«Найбільше вимирали моноетнічні регіони...»

— На що, окрім відбирання хліба, скеровували своїх підлеглих «уполномочені»?

— Вони змушували навіть витоптувати очерет, коли бачили, що люди йдуть на ставок і їдять білий корінець очерету. Дохлу худобу веліли обливати карболкою — щоб люди не брали м’ясо зі скотомогильників. Є офіційне розпоря­дження з Москви для України ще з 1930 року — винищити собак і котів. І їх відстрілювали тисячами. Щоб вони згодом не стали потенційним харчем для голодуючих. Коли всі ці дані поєднати і проаналізувати — ми побачимо, що це був спланований геноцид.

У лісі можна було піймати якесь звірятко, назбирати ягід, жолудів. А в степу було важче. Єдине, що рятувало, — ховрашки або ж бабаки. Вони у своїх нірках ховали зерно, отож можна було повигрібати до кілограма пшениці. Люди рятувалися, а от популяція ховрашка майже зникла. Так само як популяція черепах на Поділлі після Голодомору не відновилася. Є різні аспекти, зокрема, екологічні й етнографічні, які слід глибше дослідити.

— Одне з малодосліджених питань — безкоштовне використання дитячої праці в роки Голодомору. Ви це питання порушуєте...

— Семирічні діти йшли на поле з батьками. Там давали баланду, часом шматочок хліба. А вже з 10 років вони мали працювати щодня, на важких роботах: у свинарниках, на фермах, на розкорчовуванні лісів. На Поліссі розповідали жінки, як дівчатками викорчовували чагарники під посіви льону. Уявіть, яка це робота важка навіть для великого дядька, а для знесиленої дитини?

— Зараз поширюється теза, що геноцид пережили «не тільки українці». Що про це свідчать спогади очевидців?

— Візьмімо село Борсь­ків, Тиврівський рай­он на Вінниччині. Там росіяни–старообрядці розповідають, що дуже боялися, що забиратимуть зерно, як у сусідніх українських селах. Але до них не приходили. А скільки свідчень є, що поруч, скажімо, білоруське село й українське. Українська Олексіївка вимерла, а білоруська Желоня залишилася, ще й допомагала, чим могла, голодуючим, і декого врятувала. До речі, на міжнародному симпозіумі минулого тижня вчені з Гарвардського університету оприлюднили свої картографічні дослі­дження. Підтверджено, що Південь і Північ України постраждали менше, ніж Центр. Найбільше вимирали люди на Київщині, Полтавщині й Харківщині. А це ж — моноетнічні регіони.

«На партконференціях ще закликали «добити контрреволюційний елемент»...

— Скільки часу минуло, судячи зі спогадів, поки життя помалу почало відновлюватися? Це вже десь у 1935–му?

— Так. Ніхто зі свідків не каже, що стало краще в 1934 році. Тоді ще масово мерли, бо змучені шлунки не витримували. А в деяких постановах на партконференціях ще закликали «добити контрреволюційний елемент». А в 1935–му вже й поховання частково відновилися. Хоч і не так, як до геноциду, та все ж із домовиною.

— Ті, хто пережили Голодомор, сприймають це як «долю», «кару» чи як злочин правлячої верхівки?

— Видно, що люди були приголомшені тим, що сталося. От, вмирають на очах їхні діти, батьки, брати–сестри — і вони не можуть цього спинити. Раптом усе перекреслюється — обряди, взаємовідносини між батьками і дітьми, святая святих... Ніхто уявити не міг до осені 1932 року, щоб померлу людину не обмивши, не оплакавши, не відспівавши в церкві, кидати без труни в загальну яму... Всі кажуть: «Урожай був. Бог його знає, чому воно так сталося...» Зрідка питають: «Може, це кара?». Але в більшості чітко називають, хто винен: Сталін, Каганович, влада, партія.

— Але звідки той Сталін на голову звалився — не розуміють?

— Вони взагалі не розуміють, що сталося. Як могла якась людина веліти убивати їх голодом. Тому немає почуття помсти. А травма є — бо досі сушать і ховають на горищі сухарі.