Минуле як вічний докір

Днями на Камерній сцені театру ім. Франка відбулася прем’єра спектаклю «Скляний звіринець». Ідея вистави за однією з найпопулярніших п’єс Вільямса належить народній артистці України Ірині Дорошенко. Режисер–постановник — заслужена артистка України та Росії Тетяна Аркушенко. Переклад з англійської — Максима Стріхи.

Головні герої — родина Вінгфілд. Мама Аманда, син Том і донька Лаура. Кожен із них може пред’явити чимало претензій тому, хто там, нагорі, розпоряджається долями простих смертних. Ефектна Аманда (Ірина Дорошенко) колись не мала відбою він кавалерів, а життя її звело з чоловіком, для якого свобода виявилася значно важливішою за родинні цінності. У результаті жінка мусила тягнути на собі двох дітей... Ця надмірна опіка й жертовність потім обертаються проти неї самої — син, якого матуся дістала своїми повчаннями, називає її старою відьмою. Том пише вірші, марить морськими пригодами і рятується від реальності в кінотеатрах («люди замість того, щоб жити, ходять у кіно», — визнає юнак), а при цьому змушений працювати у взуттєвому магазині. Романтична й беззахисна Лаура (Тетяна Шляхова)... Її мати рішуче забороняє називати доньку калікою, але дівчина помітно кульгає і через це має величезні комплекси. Її життя — це колекція скляних фігурок, якими дівчина може милуватися безкінечно... А ще — несміливе почуття до товариша Тома — Джима О’Коннора (Павло Москаль), який у цій компанії виглядає чи не найбільш адекватним. Юнак, як і Том, працює у взуттєвому магазині, але вірить, що це — тимчасово й він обов’язково досягне більшого. Саме тому Джим записався на курси ораторської майстерності, які у Тома викликають лише скептичну посмішку...

«Майбутнє стає теперішнім, теперішнє — минулим, а минуле — вічним докором, якщо ти нічого не планував». Ці слова Вільямса стали основним меседжем вистави. І саме тому з волі режисера в ролі Тома на сцені — відразу два актори. Юного Вінгфілда грає Іван Залуський. «Загубленого у Всесвіті» Вінгфілда середнього віку, який нарешті зрозумів, що від себе втекти неможливо, і зараз намагається пояснити самому собі свої ж юнацькі рефлексії, — Олександр Логінов.

Художники вистави Федір Александрович i Катерина Маркуш у своїй роботі зосередилися на внутрішньому станові героїв та розвиткові сюжету. Саме тому життєлюбна героїня Ірини Дорошенко в очікувані гарної перспективи для Лаури рішуче змінює буденну сукню на розкішне біле вбрання — тріумфальний вихід Аманди у цій сцені глядачі зустріли справжніми оваціями, — тоді як її донька, навіть переодягнувшись для гостя, так і залишається сірою мишкою. У фіналі героїні завмирають за склом (назву п’єси Федір Александрович доречно обіграв і в сцено­графії) — здається, вдарить грім, подме вітер — і їхній крихкий світ розіб’ється на тисячі маленьких скелець...

У «Скляному звіринці» Тетяна Аркушенко активно задіяла уривки з фільмів, що занурюють у часи, які описує драматург у своїй п’єсі. А мелодії тієї епохи, які вриваються через відчинені вікна із сусідньої дискотеки (музичне оформлення — Ігоря Мосєсова), привносять у життя цієї родини нехитрі радощі... Ось заграла музика — і Джим закружляв у танці незграбну Лауру. Ось мелодія стихла — і обоє розуміють, що цей порив навряд чи колись повториться.