Велике ніщо

На запитання: «На кого сподіватись?» італійські кінокритики та старожили кінематографа тепер скажуть: «На Соррентіно!». Цей 40–річний режисер вийшов на знімальний майданчик дуже вчасно — коли більшість італійських класиків, як–то Бертолуччі, Антоніоні, Фелліні, вже вимкнули свої софіти і припинили «осяювати» рідний кінематограф. На початку 2000–х молоді режисери розбурхували свідомість італійців новою порцією постмодерних творів, однак мало хто ступав із такою впевненістю, як цей режисер, на вже, по суті, священну землю неореалізму, зрощену класиками попереднього покоління. Новий твір Паоло Соррентіно, трагікомедія «Велика краса», — реверанс класичному твору Фелліні «Солодке життя», що подекуди навіть збивається на гротескний рімейк.

Старіючий світський лев Джеп Гамбарделла (улюблений актор режисера Тоні Сервілло) у цій оповіді — ключовий персонаж. Навколо нього водить хороводи вся еліта Риму. Йому 65 років. Помножте це число на 10 — і отримаєте приблизну кількість його коханок за останні 40 років. Працюючи у відомому глянці, він не пропускає жодної елітної вечірки, а на терасі свого помешкання, що вікнами на Колізей, Джеп щовечора сумує за непідробною красою життя (для нього вона втілена у конкретному образі першого кохання — дівчини з Неаполя).

Низка епізодів та замальовок з Гамбарделлою–спостерігачем тут відбувається на тлi Вічного Риму, красу якого Соррентіно не втомлюється фільмувати загальними монументальними планами. Однак при цьому режисер невпинно ставить під сумнів «вічність»цієї колиски європейської цивілізації: уламки древності тут оточені натовпом туристів, під стелями зразків світової архітектури крутиться диско–куля — вечірка для еліти, гротескно–безглузді арт–перформанси відбуваються на тлі столітніх колон. Не випускаючи склянки з віскі, Джеп з іронічною втомою вбачає у цьому профанацію, та від безвиході ще більше закутується у те «ніщо», яке йому пропонує сучасний Рим. Водночас хто, як не Джеп, може стати у цьому фільмі віддзеркаленням Риму — цинічного старіючого богемника. Таким його зображував Фелліні ще у 1959 році. «Солодке життя» було одкровенням, передбаченням падіння моралі, що спіткає стару Європу. У 2013 році подібна картинка вже не здається одкровенням, скоріше констатацією, а той катарсис, якого зазнав герой Мастроянні у «Солодкому житті», 65–річному Гамбарделлі вже не загрожує.

Стилістичний надлишок, яким наділив свій фільм Соррентіно, та «симфонічність» зйомки, якій він надав перевагу, фільмуючи Рим, контрастують зі змістом. Наративу, сюжетної лінії тут практично нема, а дія на екрані скоріше нагадує екскурсію, в якій Джеп прогулюється від одного експоната до наступного. «Мене дуже чіпляє бажання Флобера написати роман ні про що», — каже в одному з епізодів головний герой. І хоч Гамбарделла тут говорив про власні літературні пошуки для нового твору, ця фраза неначе сказана вустами режисера — у красі вічного міста він так само знайшов порожнечу. Втім ця порожнеча гідна називатися великою, а декого навіть здатна вбити. Недарма перша сцена фільму — серцевий напад бідолашного китайського туриста після оглядової екскурсії Римом. Серце не витримало краси.

У прокаті фільм стартує з 21 листопада.