«Один раз режисер сказав: «Ви думаєте на сценi. Так не можна»
— Радію, що я характерна актриса — не боюся грати літніх, навіть потворних і божевільних героїнь, — провадить Неоніла Білецька. — У молоді роки завжди треба бути стрункою, красивою. Ці ліричні моменти відійшли, натомість прийшли розуміння життя і спостереження. Усе це допомагає. У житті спостерігаєш, щось вбираєш, додаєш своє — і народжується образ. Хоча вік таки дається взнаки.
— Неоніло Миколаївно, я давно за вами спостерігаю, відзначаючи вас як артистку, яка вміє не лише яскраво й глибоко грати, а й думати на сцені.
— У виставі «Опіскін. Фома!» Олексій Іванович (Лісовець, режисер–постановник. — Авт.) вимагав якраз, щоб я не думала. Бо моя героїня — поважна Генеральша — патологічно закохана у Фому. Ця любов затьмарила все, і рідня для неї — ніщо, головною є тільки ця людина, яку вона обожнює. Режисер раптом каже: «Я вийшов у глядацький зал і подивився — ви ж думаєте на сцені. Не можна!» Я знову замислилась: як же тоді все це зробити? І знайшла деталь, що мені посприяла. Стежила за чоловіком, який проходив повз мене, й зауважила його відвислу нижню щелепу. Вона створювала враження неадекватності й неясності сприйняття реальності. І я використала свою «знахідку» на сцені.
— Які люди й ситуації навчили вас бути гарною актрисою й сильною особистістю?
— Навіть невдачі, театральні простої мене особисто зміцнюють. Якщо будеш у ці моменти ремствувати, скиглити, нарікати на долю — нічого ж не досягнеш. Кілька років були для мене не дуже вдалими в рідному театрі, ну так складалося: режисер має власне бачення, художній керівник теж певним чином вибудовує репертуар, ну немає ролі для твого віку й амплуа! Тоді починаю більше читати, думати... Стільки нині можливостей для дубляжу, озвучування. Я з насолодою на студії «Лєдоєн» озвучую американських бабусь — вони такі ексцентричні! Раптом знайшла мене робота в Театрі «Сузір’я» — роль Сари Бернар у виставі «Сміх лангусти». Її вже багато років граю із задоволенням з одним iз найулюбленіших моїх партнерів — Анатолієм Ященком. Не тільки я, а й інші актори Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра дуже люблять працювати з Толею — всі ми з нетерпінням чекаємо, коли він отримає звання народного артиста України. (Документи кілька разів подавали, але ситуація весь час складалася не на його користь). Чудовим моїм партнером є і Лев Сомов. Мені взагалі подобається грати з тими колегами, які здатні відчути того, хто поруч. Актори нашого театру — живі й органічні, тому їх часто запрошують і в кіно, і в різні театральні проекти.
— Вашою партнеркою у виставі «Вася має зателефонувати», де ви зіграли, як на мене, одну з найкращих своїх ролей — Ренату, виступала Ада Роговцева. Ви грали двох головних персонажів. Як працювалося з Адою Миколаївною?
— Прекрасно. Режисер–постановник вистави Катерина Степанкова, яка запропонувала мені роль, першу репетицію провела без Ади Миколаївни. Мабуть, хотіла зрозуміти, як я увіллюся в спектакль, чи буду чинити опір її зауваженням, чи порозуміємося ми. Про Катю в мене склалося дуже гарне враження. Вона — той режисер, який знає, чого хоче, і вміє цього домагатися. Катерина може трошки посипати тобі солі на рану, але ти моментально розумієш, що треба робити. І ось на другу репетицію прийшла Ада Миколаївна. Якийсь час ми «притиралися». Я, звісно, знала її творчість, але снували думки: а яка ж вона в побуті, на репетиціях? Знана актриса виявилася людиною дивовижно простою, котра нормально спілкується і навіть опікується партнерами. З її боку не було жодної зверхності — власне, партнерство б не відбулося, якби вона дивилася на інших з висоти слави. Ада Миколаївна тоді не дуже добре почувалася, хворів її син. Вона вибігала за лаштунки й дзвонила: «Як Костенька?!» Їй неймовірно важко було працювати. Але ми б іще грали виставу, якби не ті обставини, що склалися. (Понад рік тому Ада Миколаївна пішла з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. — Авт.). Пригадую, Ада Миколаївна часто їздила на зйомки, і терміни випуску спектаклю стискалися. Ми інколи закінчували репетицію після опівночі. І Катя викликала таксі — наступного ранку ми збиралися знову. Атмосфера теплоти, доброзичливості, взаєморозуміння, яку створила режисер, згуртувала нас. Такий шматок серця залишився там! Відчуття, що ми не дограли, не договорили щось украй важливе. А який відгук спектакль мав у глядача! Іноді, коли не можу заснути, починаю читати найкомедійніший монолог Ренати — «Руки сколола, забула окуляри вдома...». І з ним засинаю. Другий рік уже немає вистави, а монолог лишився зі мною.
«Грати з власним чоловiком на сценi — це складно»
— Ви належите до оптимістичних натур, які терпляче чекають нової роботи. І вона з’являється. Нині ви знову в «лівобережній» акторській команді граєте у прем’єрній виставі Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» — «Страх бажання» (за творами Теннессі Вільямса). До речі, один з учасників вистави — ваш близький родич, так?
— Це мій онук Павло Алдошин (посміхається). Він закінчив театральний університет, але працювати в театрі чомусь не хоче — прагне в кіно. Хоч я вважаю, що в театрі фах набувається, а в кіно експлуатується. Запрошення Павла на роль лікаря Цукровича було не моєю ініціативою. Його знайшов і привів режисер Володимир Борисюк. Та й артистка Тетяна Круликовська запропонувала: «А чому б не покликати вашого Алдошина?» «Сама за нього відповідатимеш», — відповіла я їй.
— Комфортно почуваєтесь з онуком на сцені?
— Ви знаєте, якось дивно з родичами працювати. Ми з чоловіком, Володимиром Бугайовим (перед режисурою він закінчив акторський факультет Київського театрального інституту), у молодості теж часом були партнерами на кону. Це складно. Можливо, коли зустрічаються двоє неодружених людей і в творчому процесі в них виникають почуття, то спільна робота — наче сходинки, якими вони разом ідуть до вершини. А коли вони вже в шлюбі, знають достоїнства й недоліки одне одного, на сцені часом виникають думки: навіщо я так сказала чи зробила, можна ж було інакше... Позначалося на нашій співпраці й режисерське бачення чоловіка, він оцінював мене як режисер актрису, а не як партнерку.
— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що Володимир Феодосійович часто критикував вас.
— А може, це пішло мені на користь... Були, звичайно, успішні періоди, але треба звертати увагу на те, що не доробила, а не спочивати на лаврах. Ну, пережила успіх — добре. А далі що? Настає новий виток життя...
«Маленькi ролi вимагають точного, яскравого малюнка»
— Неоніло Миколаївно, знаю, що для акторства вам багато не треба — за лічені хвилини можете створити образ. Прикладів чимало, серед них — і епізоди в кіно, і ваша участь у телерекламі ліків, де зіграли турботливу бабусю. Не боїтесь маленьких ролей?
— А навіщо? Вони ж дуже яскраві: якусь деталь пригадаєш, щось вигадаєш. Маленькі ролі вимагають точного, яскравого малюнка: тут гаяти час не можна, бо в наступному кадрі тебе не побачать.
— Яка у вас нова кіноробота.
— У новому українському фільмі «Креденс» я зіграла владну жінку, яка любить в усе втручатися. І німецьку шафу, креденс, що є сімейною реліквією, перевозить то до однієї дочки, то до другої.
— Чи будь–яку роль можете зробити своєю?
— Ні, не будь–яку. А тільки ту, яку відчуваю, де можу не збрехати. А ще багато залежить від режисера, від того напряму, в якому підеш. Останнім часом не було таких ролей, від яких я відмовлялася. У молоді роки часом мучила й долала себе, аби зіграти якусь героїню. З віком стала краще розуміти професію. І мені подобається, що саме цей матеріал мій, що я розкошую в ньому. У деяких роботах просто купаюся.
ДОСЬЄ «УМ»
Білецька Неоніла Миколаївна
Народна артистка України.
Народилася 1 січня 1938 р. у Знам’янці на Кіровоградщині. Представниця акторської династії Білецьких–Носсер. Першу свою роль на сцені зіграла у сім років. Текст цієї ролі пам’ятає й досі. Треба було вийти на сцену з лялькою та голосно вимовити: «У неї німець ручку відірвав...»
У 1956 р. закінчила Державний інститут театрального мистецтва у Москві. Творчий шлях починала в Драматичному театрі ім. Кірова (місто Жданов, сьогодні — Маріуполь), працювала в Донецькому драматичному театр ім. Артема. Нині — провідна актриса Театру драми і комедії на Лівому березі, де працює з 1980 року. Багаторазовий лауреат театральної премії «Київська пектораль», зокрема у 2003 році — за краще виконання жіночої ролі (комедія «Глядачі на спектакль не допускаються»).
Грає у виставах «Куди подме вітер», «Найвище благо на світі», «Опіскін. Фома!», «Глядачі на виставу не допускаються», «Море...Ніч...Свічки...», «Голубики мої» та багатьох інших.
Фільмографія: «Схід–Захід», «Близькі люди», «Танго кохання», «Чужі таємниці», «Осінні квіти», «Креденс».
Тетяна КРОП, спеціально для «УМ»