Скромно й дешево

Одне з ключових гасел, яке, думається, допомогло Валерію Третьякову без проблем обратися на посаду президента Федерації гандболу України, було питання відродження «Кубка Турчина». Власне, очоливши в 2010 році ФГУ, колишній заступник міністра з надзвичайних ситуацій, реанімував турнір пам’яті легендарного наставника, від проведення якого його попередник відмовився.

Після кількох років базування в Броварах торік «Кубок Турчина» повернувся на «рідну землю». Ювілейний, 15–й за ліком, турнір вирішили провести в столичному Палаці спорту, запросивши до участі лідерів європейського гандболу національні жіночі команди Угорщини, Росії та Чорногорії.

Планувалося, що й цього разу, коли виповниться 20 років із дня смерті Ігоря Турчина, до Києва завітають не останні колективи Старого світу. Як розповів «УМ» головний тренер «синьо–жовтих» Леонід Ратнер, можливість участі в боротьбі за «Кубок» розглядали росіянки, полячки, словачки та туркені.

Однак коли з’ясувалося, що ФГУ не має фінансової можливості проводити турнір, усім збірним, які планували приїхати до Києва, дали відбій. «Ми вже думали, що «Кубок Турчина» в цьому році проводити не будуть. І лише в останній момент Федерація знайшла гроші», — пояснив деталі очільник нашої жіночої команди.

Відтак не дивно, що квартет учасників «КТ», який нещодавно оголосила ФГУ, виглядає доволі примітивно, якщо порівнювати з минулорічним зібранням.

Окрім традиційного учасника — «синьо–жовтих», участь у «Кубку Турчина» зголосилася взяти лише одна національна збірна — Білорусі. Третім компаньйоном стала молодіжна команда України. А от заповнити четверту вакансію організатори змагань узагалі довго не могли. Зрештою, приїхати до Києва 26–27 листопада зголосилася російська команда «Ростов–Дон», за яку виступають українки Юлія Манагарова, Вікторія Борщенко, Ольга Передерій та Ірина Шибанова, а також екс–гравчиня «синьо–жовтих» Регіна Шимкуте, яка нещодавно отримала паспорт із двоголовим орлом.

Згідно з розкладом змагань, у перший день відбудуться півфінали: Білорусь — Україна–2 та «Ростов–Дон» — Україна. А вже наступного дня команди визначать імена переможця та призерів турніру.

«За кого гратиме лідер нашої збірної Юлія Манагарова? За «синьо–жовтих» чи за свій клуб, або, можливо, зіграє по тайму за кожну із команд?» — жартома запитуємо у Леоніда Ратнера.

«Звісно ж, за Україну», — доволі безрадісно відповідає український наставник. «Зім’ята» організація «Кубка Турчина», який, по суті, є єдиною можливістю тренера напередодні офіційних матчів награти склад, абсолютно не задовольняє Леоніда Анатолійовича. «Зазвичай ми збираємося за п’ять днів до турніру, а цього разу дівчата щойно приїдуть й одразу — в бій. Тож гратимемо «з листа». До того ж я навіть не знаю, хто приїде», — ділиться своїми проблемами Леонід Ратнер, у команді якого переважають легіонерки.

Власне жваво реагувати на виклик до збірної дівчатам заважають не тільки травми й політика їхніх клубів, а й поведінка вітчизняних спортивних функціонерів, які з недавнього часу вирішили зняти стипендії з гравців штатної команди. «Хто б що не казав, але матеріальна сторона грає велику роль. Попри те, що дівчата грають за кордоном, там вони отримують мізерні зарплати. Звісно, більш ніж в Україні, але та стипендія була б їм у нагоді… Хай там як, але, попри образи, дівчата все одно приїздять у збірну — стараються, б’ються, хоча не завжди у них усе виходить», — підсумував Ратнер.

* * *

Після кількох проведених у столичному Палаці спорту офіційних матчів жіноча збірна України знову повернулася до Запоріжжя, де кілька тижнів тому провела стартовий поєдинок відбору до ЧЄ–2014. «Велика частина грошей, яку можна було б витратити на підготовку збірної, йде на оренду столичного Палацу спорту. Відтак грати в Запоріжжі, де вболівальники дуже люблять гандбол, — зручніше й дешевше», — пояснив тренер.