Сергій Жадан. (Юрія ГУДЗЯ.)
Все це ліберальне лайно, яким тебе запихають, говорячи про твої національні інтереси, застарілі, у принципі, ідеї державності, котра нібито виправдовує існування таких паразитичних інституцій, як служба безпеки чи всілякі там лажові податкові, настільки неактуальні, що про це навіть говорити незручно; держава — тітка з жеку, котра з дня на день заповнює нікому не потрібні реєстраційні бланки, громадячись своїми целюлітними сідницями на твоїх правах і свободах, і без того хирлявих і нерозвинених. Держава пасе кожен твій крок і має відповідну статтю кримінального кодексу щодо найменшого твого руху, держава ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній проживання, для неї, цієї держави, втім, як і для будь-якої іншої, було б набагато зручніше, якби ти з неї звалив — неважливо куди і неважливо з якою метою — головне подалі й назавжди. Держава, обліпивши своє обважніле черево зовнішньою сумнівною пропагандою західного способу життя та новими буржуйськими примочками, ласо підгрібає під себе всіх, хто трапляється на її шляху — перш за все, звісно, патріотів.
Патріотизм, приписуваний тобі вже в силу твоєї україномовності, патріотизм, якого від тебе чекають з огляду на коло твоїх знайомих, патріотизм, котрий багатьма сприймається як самодостатнє пояснення їхнього особистого аутсайдерства — пропагандистська «най...бка»*, що залишилась від 90-х, коли бути патріотом вважалося небезпечно, а отже, почесно, цей патріотизм поступово перетворився на дитяче розмазування соплів по вилогах піджака, у намаганні відстояти свій ексклюзив на українську державність як бренд і джерело для подальшого виживання. Незалежність, дійна корова професійних українців, котрі справді вважають, що саме тринадцять років їхньої соцільно-економічної непрухи зробили можливою цю саму незалежність, наповнили її енергетикою їхньої маргінальності. Я не люблю патріотів, патріоти відштовхують своєю корпоративністю й снобізмом, вони вимагають від тебе негайного співчуття, а від системи — регулярної доплати молоком за шкідливість. Патріоти — це такі ліквідатори від ідеології, котрі вимагають за власний патріотизм безкоштовного проїзду в транспорті, маю сказати, що гірше за українофілів можуть бути хіба що українофоби, хоча особливої різниці між ними я й не бачу.
Що мені в цій ситуації з незалежністю подобається? Мені подобається, що цей проект, проект під назвою «Україна», таки відбувся, і ця державна одиниця вже мирно собі 13 років існує і нікуди діватись не збирається, попри нав'язливе «пробі» національно заангажованих чуваків. Чому мені це подобається? Мені це подобається перш за все тому, що тепер я, наприклад, з чистою совістю можу виступати собі за ліквідацію цієї самої державної одиниці, як, зрештою, і будь-якої іншої державної одиниці, мені загалом здається, що велика кількість наших із вами співгромадян відверто симулюють, філонять, вдаючи, що не розуміють про що йдеться, коли йдеться про рівні вимоги та закиди до України. Було б набагато гірше, якби середньостатистичний українець мав можливість сховатись за по-своєму зручну позицію борця за незалежність, тому що відсутність незалежності та боротьба за неї позбавляє тебе можливості боротьби за інші — куди прикольніші — речі, наприклад, за повне зникнення держави як поняття, за максимальний сепаратизм та автономію, за анархію на окремо взятій території, за владу рад, врешті-решт, в хорошому значенні, без товариша Симоненка з його голімими депутатами. Сьогодні такої можливості сховатись середньостатистичний українець не має, тому й питати з нього потрібно по повній — чому він і далі мириться з існуванням цього шкідливого паразита, присутність якого йому доводиться терпіти, чому він і далі повинен сплачувати свої податки, загалом — чому податки і далі мають право на існування. Антидержавницькі настрої не слід зводити до питань патріотизму, патріотизм — це в багатьох випадках лише спосіб приховати своє небажання з'ясовувати із системою стосунки, небажання цій системі щось протиставляти, значно простіше списати все на патріотизм і заткатись.
Ця країна принципово нічим не гірша за інші, так само вона принципово нічим не краща — вона так само наповнена каральними загонами поліції, буржуями-депутатами, різним фуфлом на зразок держслужбовців, вона так само, як і будь-які штати чи об'єднане королівство, влазить на твою територію, максимально її — цю територію — звужуючи і зменшуючи, вона стоїть у тебе за спиною і важко дихає, не відводячи від тебе погляду, ти знаходиш її в кишенях і наплічниках, вона висвітлюється тобі на моніторах і озивається в слухавках мобільняків, її протектори залишають слід якраз під твоїми вікнами, а електронні сигнали глушать твою музику і будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Ця держава, як і будь-яка інша, з радістю дасть тобі по нирках, щойно ти зробиш бодай невеликий крок убік, вона з радістю вставить тобі пістона, щойно ти розслабишся і повернешся до неї не тим місцем, ця держава звично і без особливих емоцій пережує тебе в потрібний час як належний їй підніжний харч, пережує і навіть не подавиться, це вже без варіантів. Ця держава, як і будь-яка інша, не заслуговує на жодну фору, вона цілком самодостатня у своїй шкідливості, не слід тут щось списувати на рахунок щойнонародженої, і тому ще недозрілої незалежності, наш державний апарат, наш, бляха-муха, адмінресурс, зовсім не справляє враження недозрілості, недорозвиненості — так, але не недозрілості, то чому слід вибачати їй відверту лажу, якої вона допускається? На щастя, ця держава, як і будь-яка інша, цілком справедливо заслуговує на ліквідацію, у всякому разі — на поступову ліквідацію, і чергове святкування її дня народження має сприйматись як чудесний спосіб ще раз нагадати одне одному про те, що в нормальному суспільстві, суспільстві, що не страждає на запори національної самоідентифікації, армію потрібно розпустити, клерків потрібно депортувати, футбольні клуби потрібно експропріювати, міліцію потрібно навчити виконувати хоч щось для суспільства корисне, а державу потрібно просто валити. З днем народження, Україно!
*Лiтера «о» вилучена цензурою.
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected] .
З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>
Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>
Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>
Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>
Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>
Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>
