У Коста-Риці і на Гаїті, в Новій Зеландії, Індії, на Тибеті, в Еквадорі і Зімбабве, в Польщі, Британії, Португалії і, звісно ж, в Україні цей чарівний швейцарський палац, що височіє шпилястою короною в горах над Монтре, знають як Гірський будинок Ко. Тільки-но сходить сніг iз Роше-де-Ней, сюди, у Західну Швейцарію, з'їжджаються гості з усього світу. З першого разу складно збагнути, що об'єднує цих людей, які, можливо досі й не здогадувалися про існування один одного, але через спілкування стають друзями навіки. Особливо, коли інтернет скасував відстані, візові обмеження і кордони.
Спочатку ти просто користуєшся унікальною можливістю не лише послухати виголошену в рамках конференції доповідь екс-президента Польщі Леха Валенси чи члена ради Світової організації торгівлі Роберта Андерсена, а й просто потеревенити з ними про те-се за ланчем. Такою і є мета Initiatives of Change («ініціатив до змін» у перекладі з англійської), організації, що виникла після Другої світової війни у Великій Британії, щоб спонукати представників різних національностей шукати спільні точки дотику і доходити мирного порозуміння.
Отож дуже скоро ти виявляєш, чим може бути корисне, приміром, обіднє знайомство з польськими та зімбабвійськими фермерами. Це здасться неймовірним, але в нашому з ними сільському господарстві значно більше спільного, ніж відмінного. І лише після від'їзду усвідомлюєш, що швейцарські Альпи, схожі на наші рідні Карпати, — ідеальне місце для таких всесвітніх неформальних здибанок: у своїй країні ти можеш бути фермером, журналістом чи президентом, а тут ти просто людина, що має шанс кілька днів відпочити від життєвого досвіду, ваги посади, бізнесу чи інших «потойбічних» формальностей у чудовому міжнародному товаристві.
А ще українцям тут варто набиратися іншого, швейцарського досвіду і способу життя. Наприклад, любові до рідної країни, яка вища за внутрішні відмінності між містами і кантонами (їхніми аналогами наших областей, які швейцарці називають «державами») і набагато глибша, ніж у об'єднаних Євросоюзом європейців.
— Луїс, а чому у швейцарців мало не над кожним будинком — прапор? — цікавлюся у свого британського друга. Білі хрести на яскраво-червоних полотнищах одразу привертають увагу: здається, що в Швейцарії — щодень свято.
— Це — націоналізм, — відповідає англієць.
— Етьєн, чому у вашому селі так багато державних прапорів? У нас їх вивішують лише на сільраді...
— Це — патріотизм, — усміхаючись, пояснює швейцарський фермер. Помітно, що він пишається цією традицією.
Українські Карпати цілком могли б мати славу швейцарських Альп і приваблювати не менше європейських туристів. Але не мають. Не тільки тому, що тут складно знайти пологі вершини із гранітним обривом під кутом 90 градусів з іншого боку, де можна запросто сісти, звісивши ноги, і годинами спостерігати, як над скелями по той бік озера повільно пропливають пухнасті білі хмари чи навпаки, вітер збиває із сірих хмар грозового велетня, який ось-ось вибухне зливою над набережною Монтре, де саме триває всесвітньо відомий Montreux-Jazz Festival і вистукують на тамтамах свої лункі мелодії ефіопці.
Кожним рішенням швейцарці підкреслюють: «Приїжджайте, вас тут чекають, піднімайтеся на Роше-не Ней, у ясну погоду звідси видно Монблан». На вершині з висоти 2042 метри над рівнем моря (вважайте, майже наша Говерла) й справді чудові краєвиди, а завдяки металевим картам-вказівникам можна розпізнати не тільки найвищу точку Швейцарських Альп, а й дізнатися відстань до рідної столиці. Щоправда, Києва там немає. Зате є Москва, що страшенно тішить приїжджих росіян.
Якщо вам за 60 (а більшість європейців активно подорожувати починають, коли виходять на пенсію), то, щоб побачити красоти з верховини, не потрібно три години дряпатися пішки. Більше ста років тому, у 1892-му, на Роше-де-Ней проклали залізницю, яка до сьогодні піднімає туристів із берегів Женевського озера вгору, в Альпи, тож дорога сама по собі перетворюється на чудову екскурсію. Так само у вагончиках можна спуститися вниз, якщо ви не прихильник піших прогулянок і не запеклий велосипедист, яких тут багато.
Розбудовуючи інфраструктуру, споруджуючи ресторанчики і відкриваючи кафешки, облаштовуючи велосипедні і піші стежки, швейцарці не мають звички нищити ліси чи розорювати пасовища. Навпаки, це чи не єдина країна Західної Європи, де на корів одягають дзвіночки — їхній мелодійний передзвін чути за кілометри, і він так подобається туристам. А знаковою «фішкою» місцевості роблять Природничий музей бабака, того самого «сурка», або латинкою «мармоти», розрекламованого в фільмі. На Роше-де-Ней цей кумедний гризун користується неабиякою популярністю.
— Глянь, он він. Сховався. Ходи сюди, на кульбабку, — тваринка справді підходить до гратчастої огорожі і з'їдає з рук дитинчати квітку, тож радості маленького швейцарця немає меж. На табличці зазначено традиційне місце проживання цього виду тварин — Росія, Казахстан, Україна...
За тим, як бабаки граються, гризуть моркву, риють нірку, вдається поспостерігати з відстані простягнутої руки. Причому це ніякий не зоопарк, а спеціально побудована в горі альтанка зі склом. Звуконепроникним, щоб галасливі туристи не сполохали звірків. Відвідувачі в захваті від такої неймовірної близькості до живої природи, і тваринки не страждають — він нав'язливих очей завжди є куди сховатися, перебігши попід землею на інший кінець гори.
Тут же, у крамничці біля недорогого ресторанчика, можна придбати пару плюшевих тваринок як сувеніри. Існувала б така облаштована місцинка в Карпатах — відбою від туристів не було б! Але поки що карпатські музеї, навпаки, занепадають, як Музей сплаву лісу, через брак туристів, яким незручно добиратися в район Синевиру, унікального озера в Міжгірському районі на Закарпатті, через необлаштованість дороги.
Так само вражають чистотою, доглянутістю і упорядкованістю швейцарські ліси. Досягти такого порядку місцевим мешканцям вдалося завдяки системі самоврядування. Важливо, що швейцарець — це передусім громадянин своєї громади, свого села або міста. Потім — свого округу. І тільки потім — громадянин країни Швейцарія. Це основа їхньої державності, яка побудована на суспільних зв'язках, що йдуть знизу вгору.
Принципи сучасної Швейцарської Конфедерації були сформульовані в середині ХІХ століття після ухвалення Конституції, і найголовнішим з них є принцип прямої демократії — це коли кожен громадянин має право висловити свою думку з того чи іншого питання, а владні структури зобов'язані з його думкою рахуватися. Щоправда, і громадяни неодмінно рахуються із законами держави.
Я згадувала Етьєна. Разом із родиною, що складається з дружини, двох доньок і двох синів, він фермерує майже на кордоні із Францією: обробляє 92 гектари землі і утримує 150 голів великої рогатої худоби. Деякий час тому йому сподобалася за кордоном, у Франції, їхня порода корів, біло-руда, а не біло-ряба, як традиційні швейцарські голоштини. За те, що фермер привів французьку теличку до себе на подвір'я, йому довелося відбувати покарання у в'язниці. Втім та історія закінчилася щасливо: Етьєн довів, що французька порода — ідеально пристосована до життя в умовах Західної Швейцарії і тепер входить до національного комітету, що досліджує адаптацію біло-рудих Маргарит (у франкомовній частині країни корів часто кличуть саме так).
Сьогодні Етьєн у своєму селі обіймає посаду на зразок нашого голови сільради. Але якщо українські голови наглядають переважно за порядком серед людей, то Етьєн відповідальний за ліси і пасовища, громадський ресторанчик і водозбір, накопичення дощових ресурсів, які використовують для напування худоби і поливу. Без його відома на ввірених ділянках лісу не можна вирубати й деревини, так само, як без його згоди не можна перегнати громадське стадо на сусіднє пасовисько. Тут голова села — хазяїн, його обирають і потім чітко слухають. «Раптом що не так — одразу дзвонить мобільний», — розказує Етьєн.
У такий спосіб, гуртом, швейцарці підтримують лад в Альпах, порядок у країні і вчать миру, спокою та толерантності навколишній світ. Бо досі жодні катаклізми не здатні були зруйнувати стійкість традицій цієї невеличкої, але дуже зручної для проживання країни, що 1 серпня святкує День заснування Конфедерації, яке відбулося аж у 1291 році.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
