Центральний «проспект» Вилкового — Білгородський канал.
Це місто називають українською Венецією, сюди приїжджають по емоції, вино, дунайські оселедці й фантастичні фотографії. Але чомусь залишатися тут мало хто хоче. З унікального міста на воді втікає безслідно молодь, місцеві лікарі через нестачу грошей подаються у рибалки, а людині з вищою освітою у Вилковому майже нереально знайти роботу. Песимісти кажуть: якщо в місті нічого не зміниться, воно стане звичайним українським селищем — чимало єриків з водою вже перетворили та бетонні дороги... А оптимісти певні: Вилкове врятує екологічний туризм.
Перше питання, яке поселяється у голові, коли потрапляєш у Вилкове: як тут, серед цієї води, живуть люди? Замість запилених доріг і вулиць — канали з водою, а за вікном — не гул машин, а тріскотня моторних човнів і потужний жаб’ячий хор. Усі вилковчани від природи — атлети. Інакше ніж спортивною закалкою здатність вправно ходити кладками з очевидно сумнiвною надійністю (ці дерев’яні вилківські «тротуари» — єдиний спосіб пішки пересуватися містом) пояснити неможливо. «Це ж нереально! Як ви ними ходите?!» — запитую у директора Дунайського заповідника Олександра Волошкевича, що люб’язно влаштував мені міні-екскурсію містом (він упевнено долає дерев’яну кладку, а я тим часом, виписуючи піруети, думаю, як «неактуально» було б шубовснути в єрик з мутною водою). «Ви що, смієтеся? У нас люди на велосипедах тут їздять», — жартує мій екскурсовод. Починається день суцільних дивувань. І з'являється страшна думка: «А як же тут... того... п’яному йти?.. Та ще й уночі... Втопитися ж можна». Ділюся нею з паном Олександром. «Наші п’янички, — пояснює він, — хитаються не так, як звичайні люди, — не зліва-направо, — а вперед-назад». Тому й визначають вилковчани прибулих гостей за безкомпромісною ознакою: звалився в єрик — значить немісцевий. «Ми навіть у дитинстві мали таку забавку, — розповідає мені вилковчанин Володимир, — посідаємо і слідкуємо за групою туристів, скажімо, китайців. Так смішно вони у воду падають...»
...Ось, будь ласка, — звичайна вулиця Горького: справа — верби у воді, за якими ледь видно будинки (біля кожного — «причал»), а поблизу парканів — клумби з квітами, зліва — сіра чапля собі ходить (нічогенькі «мешканці» однієї з міських вулиць!). Діти замість велосипедів ганяють байдарки... Звичайне собі українське містечко... А ось і центральний проспект — Білгородський канал. Одна назва чого варта!
Саме у цьому місті автомобіль — розкіш, а човен — засіб пересування. Добротний «дерев’яний кінь» коштує не менше 500 доларів. Його можна купити у місцевих майстрів — адреси «човноробів» відомі всім. «Без човнів тут не можна, — каже Ананій Харитонович, знаний у селі бондар, — а як же на городи їздити?»
У Вилковому існують свої абсолютно дивні й трохи незрозумілі закони. Скажімо, тут човнами перевозять на пашу худобу. Оскільки поблизу є чимало вільних островів, то там і розгортається господарство вилковчан: хто городину собі влаштував (на вологих придунайських грунтах добре ростуть полуниці та виноград), а хто худібку відгодовує. «Механізм» вкрай цікавий: ще молодих лисок і маньок перевозять човнами на острови і залишають... на кілька років. Корови дичавіють, ростуть собі й множаться. А потім господарі «колоній» відстрілюють їх. Чимало на острові й диких коней. «Молочних» корів тримають лише мешканці околиць міста — там є більше суші.
Усі знають один одного, як у традиційних невеликих містах. Але єдність місцевого населення підкріплюється ще й природніими умовами. Через близькість води й, відповідно, відсутність погребів у краю виноробства існує негласна традиція: відкривають бочки з вином організовано, по черзі. Тому у Вилковому завжди знають, коли і хто має «відкорковувати» вино наступним. Узагалі-то через суцільну незайнятість місцевого населення і велику кількість вина чимало людей стають заручниками «зеленого змія». У Вилковому навіть існує жарт: єдиний чоловік, що тут не п’є, — це пам’ятник рибалці.
Позаяк Вилкове — місто на воді, вся земля тут наносна, а відтак і родюча. Стоячи у воді, дістають мул, потім викладають його на березі, а потім, коли той підсохне, тачками перевозять у потрібне місце. Із цього мулу роблять цеглини й будують печі, підживлюють грунт, а будинки тут зводять очеретяні — теплі взимку й прохолодні влітку. Добривами майже не користуються. На одеських ринках Вилкове славиться найсолодшою полуницею, інжиром, персиками та айвою, а ще — сухим і легким домашнім вином.
За радянських часів Вилковому відводили стратегічну роль у регіоні. Місто зосереджувало у собі близько 40 відсотків усього виробництва Кілійського району. І жилося тут краще. У місті був величезний риболовецький колгосп, рибозавод, хлібозавод. Усе це розвалилося. Від заводу залишилися лише стіни, на базі рибколгоспу утворився десяток дрібних приватних фірм, дише на ладан порт Усть-Дунайський. Єдине, що працює, — місцевий базар. Вилкове — місто, у якому офіційно найвищий рівень безробіття у державі. З майже десяти тисяч мешканців мало кому вдалося знайти більш-менш пристойний заробіток.
А свого часу у Вилкове направляли на роботу. Чималу роль відіграло в цьому озеро Сасик. У 80-х роках із морського лиману горе-науковці вирішили зробити прісноводне озеро — розробили такий собі проект Дунай-Дніповської зрошувальної системи. Iз лиману з лікувальними грязями зробили накопичувач прісної води і закрили його дамбою від моря. На проект викинули чимало грошей, залучили на його реалізацію сотні фахівців (тих самих, що, свого часу приїхавши у Вилкове, тепер торгують на базарі), поставили насосні станції. Однак не розрахували вчені, що просолені грунти прісну дунайську воду однаково псуватимуть, заразом — і землю, яку поливають нею. Відтак про Сасик забули й озеро зацвіло буйним цвітом. Тепер, окрім повального безробіття, регіон має справжнє «більмо» — через цвілу воду тут забруднені криниці, люди масово хворіють на рак. Ганна Антонівна — безпосередній учасник тієї програми. За фахом — інженер-гідротехнік, родом — із Вінницької області. Після закінчення інституту отримала направлення на сумнозвісний Сасик, вийшла заміж — і ось уже 8 років разом із чоловіком продає печиво на місцевому базарі.
Тим, хто знайшов собі хоч якусь роботу за фахом, теж не надто позаздриш. Так, терапевт Володимир Монастирський щороку влітку, беручи відпустку, подається у рибалки. І аж ніяк не через романтичність своєї натури — так він хоч якось може прогодувати родину.
Для людей непосвячених зазначимо, що професія рибалки — насправді каторжна і невдячна праця. Офіційно рибальством тут займається понад 400 осіб. Води Дунаю — неспокійні, чимало рибалок так і не повертається додому після «походів». У Вилковому існує навіть свій «чорний» день — у березні, у ніч з середи на четвер, Дунай забирає човни... Цьоріч не повернулися з риболовлі четверо чоловіків, хоча всі вилковчани знають: у день «маристояння» виходити на човнах не можна. Легенда ця стара й невесела: одна жінка на ім’я Марія гуляла з одруженими чоловіками, а після того, як її прокляли дружини рибалок, вона щороку мстить: забирає човни й чоловіків...
Виживають у Вилковому люди переважно завдяки своїм господарствам — винограду, вину, полуницям, яблукам. Кілька сімей підзаробляє бджолярством. Ті, у кого немає великих площ, підробляють «поденниками» на чужих городах.
Комишеві гаї, яких у Вилковому дуже багато, стояли тривалий час нікому непотрібними. «Це була справжня проблема для нас, — розповідає Василь Федоренко, заступник директора Дунайського заповідника, — через «наступ» очерету на відкриту воду цінна заповідна територія деградує. Було багато версій того, як його позбуватися: палити, косити. Навіть пропонували проводити військові навчання. А потім виявилося, що на Заході очерет — цінний продукт». І почалося справжнє виробництво, завдяки якому наразі близько тисячі осіб сяк-так забезпечені роботою. Потяглися фури із відбірним очеретом у Німеччину, Голландію — там його вважають екологічно чистим будівельним матеріалом, показником рівня життя. Із очерету роблять красиві, фешенебельні дахи для забезпечених європейців.
«Тепер вирубкою очерету займається близько десяти фірм, — каже директор фірми «Укррид» Віктор Жигарев, — сезон для нас починається наприкінці листопада. Щоправда, фахівців поки що не так багато — ось двоє хлопців зараз навчається у Голландії майструвати дахи». Бажаючих в Україні побудувати очеретяний дах не так i багато, але вони є. У середньому така розкіш обійдеться у десятки тисяч доларів.
Якщо придивитися уважніше, то у Вилковому можна знайти безліч альтернативних способів заробляти гроші. Тут росте багато цінних рослин. Ось, скажімо, аїр — болотяна рослина, яку активно використовують за кордоном у косметиці, фармакології. Про неї, до речі, існує цікава легенда: аїр — зілля, яким татари дезінфікували воду і лише після цього дозволяли пити своїм коням. Однак найбільше надій місцеві мешканці покладають на туризм, на відпочивальників. Ось тільки із сервісом тут не все гаразд...
Дивитися у Вилковому й справді є на що. По-перше, саме по собі місто на воді є цікавим для багатьох туристів. «Ще у довоєнні роки сюди приїздили німці, австрійці, — каже голова Придунайського інформаційного туристичного центру Ганна Галицька, — у радянські часи місто було в суворому прикордонному режимі, необхідно було готувати спеціальні документи, аби сюди потрапити. Тепер ми цю галузь намагаємося підняти».
Місто було засноване у тому місці, де Дунай впадає у Чорне море, у ХVII столітті тут знайшли прихисток перші поселенці — біженці, які ховалися від релігійних переслідувань, — розкольники-липовни. Тому місцевий люд — колоритний і унікальний. Так, як говорять у Вилковому, не говорять ніде в Україні — це мова ще допетрівських часів. Так говорили на Русі три століття тому: діти у них «отроки», нехороші люди — «каяфи» (від Каїфи, до якого привели арештованого Христа). Але так склалося, що про це прикордонне місто знають за кордоном більше, аніж на батьківщині. Багато іноземців із задоволенням приїздять подивитися, де велика європейська ріка впадає в море, на другу Венецію. Чимало тут круїзних туристів, переважна більшість яких — пенсіонери. Так, з 1998 року Вилкове вже відвідали тисячі туристів із 98 країн світу.
Сьогодні чимало одеських та й місцевих фірм пропонують тури для відпочинку у Вилковому (тут вам покажуть «Нульовий кілометр» — місце, де впадає ріка в море, запропонують прогулянку катером по Дунаю, юшку на природі, риболовецькі тури), однак це тільки одноденні поїздки. «У нас немає пристойного готелю, — каже пані Ганна, — та й водити туристів зламаними кладками ми не можемо. Тому проблема покращення сервісу — одна із найгостріших наразі». А тим часом на Дунаї унікальна дика природа — тут можна побачити велетенських пеліканів, диких кабанів, косуль.
Приїхати у Вилкове, «набратися» вражень і, повернувшись додому, у цивілізацію, співати «дифірамби» унікальному місту на воді — справа нехитра. За великим рахунком, ми можемо втратити свою Венецію уже найближчим часом. Через великий рівень безробіття населення невпинно старіє, та й у тих, хто залишається, життя солодким не назвеш. Пересуватися містом таки й справді неможливо — усюди зламані кладки, купа сміття, яке рiдко вивозять. «Скільки вже можна нас катувати? — обурюється місцева мешканка Ірина Миколаївна, — кілька років наші кладки не міняли. Коли піднімається рівень води, нам хоч парканами пересувайся!
Але і це не головна проблема міста. Єрики з мутною водою (цікаво, хто назвав Дунай блакитним, вода ж у ньому найкаламутніша з усіх європейських річок), з жабами й буйною сумнівною рослинністю — це не тільки своєрідні «дороги». У ній люди миються, перуть одяг, миють посуд, її ж (тримайтеся!) і п’ють! У кращому разі — кип’ячену. Майже на кожному човні є кухлик — спеціально для бажаючих зачерпнути водички. Напевно, є у Вилкового свій ангел-охоронець, оскільки епідемії холери в місті ще не було. Але чи завжди так буде? «Люди наші «лікуються» вином, — сумно жартує Тетяна Балацька, працівник туристично-інформаційного центру Дунайського заповідника, — але ця традиція колись може дати збій». Через серйозну забрудненість єриків у місті серйозно поширюється практика перетворення «каналів» на звичайні бетонні дороги. Чи виживе українська Венецiя?..
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
