Дива не вистачило

Серед багатьох казкових опер композитора «Казка про царя Салтана» вирізняється своєю наївною простотою і м’яким світлим гумором. За перипетіями сюжету і розвитком музики не ховається глибока філософська ідея чи зла іронія, як у більш пізніх операх Римського–Корсакова — «Золотому півнику», «Сказанні про невидимий град Кітеж». Тут усе просто: створена композитором у 1899 році до пушкінського ювілею, «Казка» не переслідувала більш глобальних цілей. Її актуальність для сучасної публіки може бути зумовлена хіба що деякою подібністю сюжетних ліній до типових латиноамериканських серіалів: інтриги родичів, що спричиняють непорозуміння між закоханими, зустріч батька із давно загубленим сином... Але це все ж таки казка, а казка має дивувати.

Першим дивом стали неймовірно яскраві костюми героїв. Навіть слугам, що підносили царю та цариці кубки з вином, могли б позаздрити не тільки їхні колеги з усіх інших репертуарних опер, а й персонажі вищого соціального рівня. Можна лише порадіти за оперний театр, який завдяки одній прем’єрі зможе поновити костюми багатьох інших своїх вистав.

Яскраві декорації та цікаве сценічне оформлення вистави було другим дивом. Заявлена «казка на 2 дії з хореографічними епізодами та мультиплікаційними і проекційними ефектами» повністю виправдала очікування. Морські хвилі, напад шуліки на лебедя, чудо–білка зi смарагдовими горішками та богатирі, що здіймаються з морських глибин, постали у вигляді мультиплікаційних фонових вставок та гармонійно поєднувалися зi справжніми декораціями — ошатними кораблями та великою дерев’яною бочкою. Робота зі світлом також була на високому рівні, сприяючи потрібним драматургічним акцентам.

Третім дивом сміливо можна вважати особливу режисерську знахідку — введення персоніфікованого джмеля, музика польоту якого є візиткою опери та має безліч різноманітних транскрипцій. Добре вгодований та трохи незграбний, одягнений немов для реклами мобільного оператора Beeline, джміль символічно пританцьовував та загравав із глядачами. В якийсь момент навіть здалося, що вистава магічним чином перетворилася з опери на дитячий ранок у садочку.

Як відомо, у казках буває тільки три дива, тому власне на музичні складові постановки їх уже не вистачило. Та чи може вплинути майже чисте звучання солюючої віолончелі, «квакання» труб, де–не–де фальшиві інтонації царя Салтана (Андрія Гонюкова) та цариці Мілітриси (Лесі Алексєєвої) на таке грандіозно–феєричне казкове дійство? Напевно, що ні. Так само, як і ледь помітна купюра одного з найпоетичніших оркестрових фрагментів опери, де Римський–Корсаков зображує пушкінські рядки «В синем небе звезды блещут, В синем море волны плещут; Туча по небу идет, Бочка по морю плывет». Вирізати морський пейзаж у творі композитора, що прославився саме завдяки неперевершеним музичним маринам, видається трохи дивним. Проте завжди доводиться чимось жертвувати, важливо не втратити головне. Склалося враження, що таким, за задумом постановників, стали химерні витівки джмеля у лижних окулярах.

Завдяки прем’єрі «Казки про царя Салтана» репертуар Національної опери України збагатився єдиною з п’ятнадцяти опер Римського–Корсакова. Проте «Казку» ставить також дитячий музичний театр на Подолі, тож викликає подив те, що керівництво Національної опери зупинилось саме на цьому творі славетного композитора.

Цікаво, що до репертуару московського Большого театру входять три опери композитора («Снігуронька», «Царева наречена» та «Золотий півник»). А окрім Большого, російська столиця пропонує поціновувачам оперного мистецтва ще сім (!) театрів. В умовах такої високої конкуренції вони мають постійно оновлювати свій репертуар, залучати молодих талановитих виконавців, зацікавлюючи публіку, прийти саме до них, що і сприяє постановці все нових творів. А як у нас? Ідея Євгенії Мірошниченко про створення Малої опери — єдиного потенційного конкурента опері Національній — так і не була реалізована. Діюча оперна студія при НМАУ ім. П.Чайковського, що керується перш за все навчальною метою, — лише крапля в морі. Чи не тому провідний оперний театр країни ставить собі таке неамбіційне завдання і виконує його на середньому рівні, що будь–яка монополія (як в економічній, так і в мистецькій сфері) неминуче веде до самозаспокоєності, а зрештою — до загнивання? Ті, хто постійно слідкують за станом Національної опери, погодяться, що таке питання не є безпідставним.