Монолог Франкенштейна

Класичний твір, який вважають стартом навчально–фантастичної літератури, свого часу, в 1818 році, приніс неабияку славу скромній молодій дружині поета–романтика Персі Шеллі — Мері. Два століття потому ім’я нерозважливого амбіційного вченого, що створив нову людину, стало загальною назвою, однак... для чудовиська. Донині Франкенштейном помилково називають монстра, хоч у романі чудовисько не мало імені («Ім’я — привілей для такого монстра, як я»). Класичний образ істоти, складеної з мертвих частин людського тіла, тепер входить у пантеон Золотого Голлівуду 1940–х, саме тоді жанр хоррору став вельми популярим.

На батьківщині «матері Франкенштейна», у Великій Британії, сюжет про потворного одинака та його творця досі користується попитом саме на театральному майданчику. Зокрема, зірка Голлівуду, англійський режисер Денні Бойл («На голці», «Мільйонер з нетрів»), після 15 років роботи винятково на знімальному майданчику тріумфально повернувся до театральної режисури, заручившись цією класичною історією. У 2011 році на сцені Британського національного королівського театру він, відійшовши від основного сюжету на лічені міліметри, запросив у спектакль надію британских теле– та кіноекранів Бенедикта Камбербетча та Джонні Лі Міллера, і своїх зірок змусив мінятися ролями вченого та потвори, таким чином фактично поставивши дві адаптації сюжету. Таке акторське «жонглювання» було гідно оцінено: обидва актори отримали престижну театральну нагороду — премія імені Лоуренса Олів’є. Дві кіноверсії вистави мандрують світом уже більше двох років, а цього місяця нарешті завітали до України. На афішах завбачливо зазначають, які ролі виконують Міллер та Камбербетч на конкретних сеансах, однак у стінах самого театру щоразу перед початком вистави, кажуть, глядачі до останнього не знають, хто гратиме монстра, а хто — його творця.

Чи не вперше чудовисько, що у кіношній адаптації ледь говорило, отримало привілей висловити свій розпач, розчарування та захоплення навколишнім світом. У виставі Бойла монстр Франкенштейна — створіння, наділене душею витонченою, навіть з легким натяком на англійський аристократизм. Воно навчилось мислити та відчувати, оперує логікою, навіть морально перевершує деяких людей. Однак як благородний учень, він вчиться не лише найсвітлішим вчинкам, а й найгіршим та, на його думку, «найлюдянішим» — жорстокості, брехні, зверхності.

Водночас чудовисько наділене тим, чого так бракує молодому вченому Віктору Франкенштейну, — відчуттям відповідальності та любові. Віктор має наречену, але не поспішає одружуватись, заглиблюючись лише в науку, мислячи себе надлюдиною, яку не розуміють інші (для такого контрасту батько, брат і наречена Франкенштейна на сцені театру — темношкірі актори, так, що Віктор на їхньому тлі у прямому сенсі «біла ворона»). Монстр мріє про наречену — створіння, подібне йому, він плекає надію на розмірене життя подалі від людського ока, він уже взяв на себе відповідальність за створіння, яке у майбутньому ­цькуватимуть та ненавидітимуть.

Чудовисько та Франкенштейн — один організм, вони взаємозалежні і не можуть існувати один без одного. Такий акцент у своїй постановці зробив Денні Бойл, заручившись підтримкою драматурга Ніка Діра, що адаптував твір Мері Шеллі для театрального майданчика. І Камбербетч з Міллером цю ідею втілюють блискуче.

Утiм другорядні персонажі своїм виконанням дуже помітно програють головним зіркам. Батько вченого (Джордж Харріс) і його наречена (Наомі Харріс) — відверто слабкі образи, яким бракувало харизми. Однак цей недолік добре завуальовано сценографією та високим класом постановки. Хитрі механізми сцени, що крутиться, зникає під підлогою та спускається зі стелі, краплі дощу, пориви вітру, потяг, що супроводжується іскрами та звуками відбійного молотка, — режисерське бачення індустріальної революції, що породила монстра.

У Києві вистава вже мала два аншлагових сеанси в рамках фестивалю «Нове британське кіно», а 24 листопада транслюватиметься ще раз — в кінотеатрі «Київ».