Доріс Лессінгю.
Позавчора у своєму будинку в Лондоні пішла з життя британська письменниця, авторка фантастичних оповідань Доріс Лессінг. Їй було 94 роки. Лессінг — лауреатка багатьох літературних премій, найпочесніша з яких — Нобелівська. Її письменниця отримала в 2007 році, ставши одинадцятою жінкою у списку літературних нобеліантів та найстаршим лауреатом на момент присудження (88 років).
Доріс Мей Лессінг (уроджена Тейлор) народилася 22 жовтня 1919 у місті Керманшах у Персії (тепер Іран), там її батько на той час служив банківським клерком. 1925 року батько придбав кукурудзяну ферму в Південній Родезії (нинішня Зімбабве), й родина переїхала туди. Письменниця вважала проведене в Африці дитинство найгіршими роками свого життя. Їй нестерпно було спостерігати за проявами апартеїду білих по відношенню до тубільного населення. З невдоволеності життям вона і розпочала писати.
Доріс рано почала самостійне життя, працювала нянькою, телефоністкою, стенографісткою, опублікувала кілька оповідань. У 1939—1949 роках була двічі одружена, вдруге — з німецьким комуністом Готфрідом Лессінгом, від якого і «успадкувала» прізвище. Потім разом із сином Пітером виїхала до Лондона, де й почалася її справжня літературна кар’єра. Дебютний роман — «Трава співає» (1950). Згодом вийшли друком збірки оповідань «Країна старого вождя» (1951), «Звичка любити» (1957), «Африканські оповідання» (1961), пенталогія «Діти насильства» (1969). У цих творах письменниця гостро критикувала расизм і не приховувала своїх лівих політичних уподобань (вона була членом Британської комуністичної партії), тож аж до 1995 року їй було заборонено в’їзд до Південної Африки.
Фантастику Доріс Лессінг почала писати у 80–х. Це були спроби показати альтернативний, інопланетний погляд на перспективи людської цивілізації (цикл романів «Канопус в Аргосі: архіви» (1979—1983), роман «Мара та Данн» (1999) та його продовження «Історія дочки генерала Дана та Мари, Гріота й Сніжного Собаки» (2005).
Українською мовою перекладено повість «Домівка гірської худоби», яка з’явилася у журналі «Всесвіт» у 1977 році.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
