Богдана Павличко: Я люблю Україну, але в сучасному руслі

Доньці літературознавця Соломії Павличко та онуці літературних класиків Дмитра Павличка і Павла Загребельного закономірно передрікали гуманітарне майбутнє. Поза тим Богдана Павличко лише одного разу спробувала піти родинною стежкою — переклала українською роман американського письменника Джека Керуака «На дорозі». Своє ж істинне призначення вона бачить у культурному менеджменті і політиці, що підтверджує її освіта — диплом бакалавра міжнародних відносин і економіки, отриманий у Брюсселі, і диплом магістра державного управління, який вона захистила в лондонському King’s College. Так само неочікуваною є Богдана і в спілкуванні: вона говорить як молодий західний управлінець, який зважує кожне слово, знає, чим буде займатися в найближчий час і не витрачає часу на зайві емоції. «Я дуже конструктивна людина», — оцінює себе Богдана Павличко. Два роки тому вона очолила родинне видавництво «Основи», засноване 1992 року Соломією Павличко.

«Не хочу жодною ногою ступати в творчість»

— У тебе не було думок лишитися за кордоном?

— Три роки тому таких думок не було. Я завжди хотіла повернутися в Україну, яка на той момент бурхливо розвивалася і змінювалася.

— Зміни, які ти побачила в Україні після шести років навчання за кордоном, були позитивними?

— Сьогодні я абсолютно по–іншому дивлюся на нашу ситуацію. Мені здається, що за останні три роки все пішло шкереберть. Після Помаранчевої революції ми мали шанс на політичний і економічний розвиток, нині ж почався період застою. Жити і працювати в Україні стає дедалі складніше, тому в мене такий досить песимістичний настрій сьогодні.

— Як цей песимізм поєднується із твоїм бажанням займатися в майбутньому політикою?

— Свої політичні амбіції я відкладаю на 5–10 років, бо поки що не бачу для себе місця в нашій політиці. Нині я концентруюся передовсім на своїх видавничих і культурних проектах. Хоча політика була і лишиться моєю мрією.

— Ти закінчила в Брюсселі бакалаврат, повернулася до України, а потім знову за рік поїхала в Британію на магістерську програму. Чому не захотіла завершити навчання в одному з українських вишів?

— Мені здається, що у нас дуже серйозна проблема з вищою освітою, вона незадовільна і корумпована. Після 10 класу я виграла стипендію на навчання в United World College. Зараз я член українського комітету з відбору стипендіатів цього коледжу, який очолює співачка Росава. Там фантастичний рівень знань, від яких ти справді отримуєш толк, а не куплену оцінку чи диплом. Я можу порівнювати рівні освіченості населення в Україні і Європі. Іноді мені здається, що більшість українців просто не цінує освіту. І як за таких умов ми можемо думати про якийсь розвиток?

— А що тобі довелося надолужувати в Україні після життя за кордоном?

— Передусім мені бракувало практичних навичок ведення підприємницької діяльності. Як ти розумієш, в Україні це відбувається зовсім інакше, ніж за кордоном. Також у нас дуже специфічний книжковий ринок, який — далеко ходити не треба — кардинально відрізняється від ринку тієї ж Польщі.

— Як ти оцінюєш літературний процес в Україні?

— Мені здається, що він, як і багато речей у нашій державі, дуже середньостатистичний. Я говорю про це передовсім з точки зору бізнесу.

— Книги кого з українських письменників ти радиш прочитати своїм закордонним друзям?

— Я їм пропоную прочитати романи Андрія Куркова, які й сама читаю. Це справді суперцікаві книжки, які давно стали бестселерами за кордоном.

— А як узагалі твої одногрупники сприймали Україну?

— Не завжди позитивно. Чомусь ми себе вважаємо такими ввічливими і відкритими до іноземців, але, як на мене, це міф. За кордоном ми не завжди виховані і навіть не завжди доброзичливі до інших українців. Українські емігранти або живуть міфами про свою країну, або ж зовсім не хочуть мати до неї відношення. Але я завжди позиціонувала себе там як українку. Якби я не пишалася своїм походженням, я б не жила тут і не видавала такі книжки, як англомовна Awesome Ukraine. Це доказ того, що я люблю Україну, але... в якомусь сучасному руслі.

— Прізвище Павличко тобі в житті допомагає чи іноді стає на заваді?

— В першу чергу завдяки таким родичам я досить впевнена в собі особа. Заважати це теж може, бо ж завжди знайдуться ті, хто говоритиме: «О, це онука Дмитра Павличка і донька Соломії Павличко». Але я це нормально сприймаю.

— Як узагалі реагуєш на критику? Скажімо, твій переклад книжки Керуака оцінювали дуже по–різному...

— Критику вважаю абсолютно нормальним процесом. Було б добре, якби її більше було в Україні, бо в нас так заведено, що ми або запльовуємо щось, або замовчуємо, а ось саме критики в нас украй мало. Той факт, що хтось прочитав мій переклад і навіть вирішив висловити свою думку — це ж прекрасно!

— Окрім перекладу, в які ще творчі царини тебе намагалася залучити родина?

— За останні роки був лише переклад, і більше нічого я не планую. Креативна сфера однозначно моя, але я не хочу жодною ногою ступати в творчість. Моя місія — не креатив, а пошук людей із цікавими ідеями.

«В усьому, що я роблю як видавець, орієнтуюся на закордонного читача»

— Як ти зважилася очолити сімейний бізнес — видавництво «Основи»?

— Просто був цей бізнес, і хтось мав ним зайнятися. На той момент потрібно було або закривати видавництво, або кардинально змінювати його напрям. «Основи» займалися академічною літературою, яка сьогодні абсолютно не потрібна Україні. На цьому не можна побудувати бізнес. За ці три роки я збагнула, що наша держава не виробила жодної стратегії розвитку книговидання і що українці не мають грошей на книжки і взагалі майже не читають.

— Після такого вердикту ти все одно продовжила видавати книжки?

— Так, але ті, які можуть, на мою думку, бути цікаві людям. Саме тому Awesome Ukraine користується попитом серед українців. Цю книжку я задумала зі своєю колегою Анною Копиловою, вона ж автор «Абетки з колекції Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків». Плюс — ми почали займатися просуванням наших книжок, оновили логотип, почали записувати відеоінтерв’ю з авторами «Основ».

— А як реагує на ці новації твій дід?

— Дмитро Павличко — це автор, якого я видаю. Ми із Дмитром весь час сваримося і миримося, але у нас прекрасні дружні стосунки. Він дуже критично реагує на все, що я роблю, але це його право. Я знаю, що я хочу робити, і незалежно ні від чого йтиму своїм шляхом.

— Видавати Дмитра Павличка — це прибутково? Сьогодні його книжки складають майже половину асортименту «Основ»...

— Це не завжди прибутково. Він багато пише, і для мене важливо його видавати. Але тут мова не про комерцію.

— Тобі вдалося зробити «Основи» прибутковим видавництвом?

— Так, хоча це не ті оберти, які мене задовольняють. Але в першу чергу в мене було бажання, щоб видавництво перестало бути благодійною організацією і перетворилося на бізнес.

— Якими новими книжковими проектами ти пишаєшся?

— Проектом номер один для мене до сьогодні лишається Awesome Ukraine, зараз я займаюся розробкою додатків для IOS і Android. Я бачила поки що єдиний український якісний навчальний і ігровий додаток — «Балакаюча абетка», так що попит на таку новацію буде. Варто також згадати «Історію мотоспорту в Україні». А ще в нашому редакційному портфелі є дитяча книжка «12 місяців» Юлії Саботюк, яка вивчала графічний дизайн в Гаазі і там лишилася жити. Книжка буде двомовною — українською і англійською. Також працюємо над «Червоною книжечкою», в якій Анна Копилова розповість дітям про тварин, занесених до Червоної книги України, і яку проілюструє Олена Васик. Навесні вийде «Лісова пісня» Лесі Українки з ілюстраціями Поліни Дорошенко і видання–альбом, присвячене нон–конформізму, мистецтву шістдесятників, яке ми готуємо разом із мистецтвознавцями Ольгою Балашовою і Лізою Герман. Узагалі в усьому, що я роблю як видавець, орієнтуюся на закордонного читача. У моїх планах — перетворити «Основи» на невеличке нішеве видавництво, яке видає, окрім дитячих, також мистецтвознавчі, кулінарні і такі дивні книжки, як англомовна Awesome Ukraine — і не путівник, і не довідник... Хочу, щоб ці книжки були оригінальними і не схожими на ті, які видають в Україні.

— Яких книжок ти б хотіла більше бачити на нашому книжковому ринку?

— Книжок про Україну. Приміром, «Видавництво Старого Лева» перевидало «Солодке печиво» Дарії Цвєк, і тепер цю книжку я дарую всім своїм закордонним друзям. Поки що не видано українською «Нью–Йоркську трилогію» мого улюбленого американського письменника Пола Остера, а це ж шедевр сучасної англомовної літератури. Взагалі, за моїми спостереженнями, в нашій літературній спільноті забагато негативу. Для мене це дико, бо я завжди радію всьому цікавому, що з’являється в Україні. Але українцям це не властиво.