Руслан Кошулинський: У політиці перемагає витриваліший

«Законопроект про заборону комуністичної ідеології — подарунок до дня народження Тягнибока»

— Пане Руслане, це ви спеціально підгадали свій законопроект під «червоний день календаря» — комуністам до річниці революції?

— Проект Тягнибока про заборону комуністичної ідеології був поданий значно раніше — ще коли він був депутатом Верховної Ради IV скликання...

— У 2005–му, я пам’ятаю про це...

— Більшість із нас («свободівців») тоді була його помічниками, й ми готували цей законопроект, тож зараз з тим самим успіхом можна стверджувати, що ми «актуалізували» його до дня народження Тягнибока. Він народився 7 листопада. Йому буде 45. Та якщо серйозно, то, звісно, не цей чинник відіграв свою роль... Цей рік — рік 80–х роковин Голодомору в Україні, і вшановувати жертв цього злочину варто й у такий спосіб також.

— Якщо в 2005 році, при Ющенкові, ваш законопроект не пройшов Раду, чому ви думаєте, що за нинішнього складу парламенту це буде зроблено?

— Я переконаний, що в політиці слід керуватися принципом, котрий називається «перемагає витриваліший». Наше завдання — акцентувати на проблемі, роз’яснювати та доносити її людям. За оцінками — навіть не наших, а зарубіжних! — фахівців, Голодомор забрав понад 20 мільйонів українських життів. Якщо ви прочитаєте останню працю французького дослідника Стефана Куртуа, яка називається «Чорна книга комунізму», то дізнаєтеся з неї, що комуністична ідеологія забрала у всьому світі (а не лише в Україні) близько 100 мільйонів життів. Ми щодня маємо нагадувати й нагадувати про це — тільки тоді суспільство матиме щеплення від комунізму.

Ми не знаємо, що з нами буде завтра, але сьогодні ми маємо робити свою роботу, і робити її ефективно. Для цього ми й прийшли в парламент. А ухвалять закон чи не ухвалять... Наше завдання — виступити з такою ініціативою, і ми це зробили.

— І все таки. До 2005–го був 1991 рік, коли КПУ тимчасово забороняли на державному рівні. Наприкінці 1991–го Мороз закликав членів анульованої Компартії вступати до Соцпартії, а півтора року потому, у 1993–му, Симоненко відродив своє дітище і провів у Донецьку перший з’їзд оновленої КПУ. Схоже, ви маєте справу з тим, що не потопає...

— Я зрозумів ваше запитання. І міг би відповісти на нього, цитуючи поета сусідньої держави, який сказав, що коли на небі запалюють зірки, значить, то комусь до потреби... Очевидно, на тій політичній мапі, яка формувалась на початку 1990–х, до потреби було витягти з небуття ось такого суперника, як КПУ. Ви ж пам’ятаєте, кого просували у другий тур президентської виборчої кампанії 1999 року (тоді Кучма конкурував із Симоненком. — Ред.). Прорахуйте всі подібні кроки, і ви побачите, що й сьогодні все це може бути потрібно для того, щоб повторити сценарій–1999.

«Діюча влада зацікавлена в існуванні комуністів»

— Дозвольте не погодитися. Де серпень 1991–го, коли забороняли КПУ, а де вибори 1999–го, коли у другому турі Симоненко опонував Кучмі... Як сказав би поет сусідьої держави, «дистанция огромного размера»... Та й нині ситуція зовсім не та: за жодних обставин Симоненко не вийде у другий тур із Януковичем. Вони навіть у парламенті де–факто творять спільну більшість.

— Я кажу про технологію. Діюча влада знає своє виборче поле на сході та на півдні, знає, як оперувати територіями, де знаходиться більша частина її виборців, а для Центральної та Західної України можна розіграти такого собі князя Володимира, який навернув країну у «правильне» лоно.

— Можу також зауважити, що «соціалістичні» персонажі на кшталт Наталії Вітренко мали б викликати у вас таке саме несприйняття, як комуністи, але ви зосередились на протистоянні лише з однією партією лівого спектра.

— Від зміни назви сутність не змінюється. Вітренко — відгалуження від того самого, тут не йдеться про іншу ідеологію, а про міжособистісні стосунки й бажання керувати.

— Але чи погоджуєтеся ви з твердженням, що будь–яка заборона лише підігріває бажання насолодитися забороненим плодом?

— Якщо так мислити, то тоді слід, наприклад, скасувати всю структуру державного покарання. Давайте не будемо ув’язнювати злочинців, бо комусь, може, спаде на думку зробити те саме?..

Нас вбивали, знущались, морили голодом тільки через те, що ми є українцями. Це й через моє життя проходило. Знаєте, що мене спонукало прийти в політику? Я багато років прожив у російській тайзі. Працював колись як заробітчанин в артілі золотовидобувників у Красноярському краї. І от, працюючи там, чув подекуди українську фонетику, зустрічав старших людей і дізнавався від них «класичні» історії: сім’ю вивезли до Сибіру — тільки тому, що вони були українцями, ходили у вишиванці, мали добре господарство...

Я тоді, вже у 1990–ті, питав у однієї літньої пані: «Чого ж ви не вертаєтеся в Україну? Вже є незалежна Україна». Вона: «А куда?». От дійсно — «куда»? Грошей, щоб повернутися, немає, рідної хати немає, рідні, яка в Сибіру ж і розстріляна, немає... Ця жінка вже ніколи не побачить ані рідного села, ані рідного поля, ані рідного дерева... Я лише на хвилинку уявив, що мене — тільки через те, що я є українцем — взяли та й вивезли...

Ось у чому є проблема. Ми сьогодні говоримо про те, що комуністи — через свою людиноненависницьку ідеологію — вбивали та знущалися... Можу оповісти й про свою бабцю, якій 93 роки і яка пам’ятає Голодомор. Вона пам’ятала це все своє життя і мені розповідала. Не як учасниця Голодомору, а як людина, котра бачила і знала про це. Вона мешкала коло колії і бачила, як прибували потяги зі сходу, а звідти вивалювались напівтіла і добиралися до миски, з якої їв бабин пес. Вона мені в деталях все це розповідала.

Невже я маю право це забути? Забути про те, як у найкращих українських чорноземах рили ями і скидали туди тіла людей, які ще дихали, — аби вдруге за ними не їздити, бо все одно помруть... Або про те, як матері годували своїх дітей ціною життя інших людей...

Це (законопроект. — Авт.) не данина моді абощо. Ми, «свободівці», так мислимо. Ми маємо показувати і доводити, які злочини творили адепти комуністичної ідеології, показувати те, що ніколи не має повторитися. Наша спонука — прийти в політику і бути антикомуністичною партією.

«Європа зрозуміє «Свободу», а з комуністами нам нема про що говорити апріорі»

— Як ви гадаєте, як у Європі, до якої ми рухаємося, подивляться на те, що в Україні забороняють якусь ідеологію? Будь–яку?

— А я не гадаю, я роблю своє. Я можу назвати вам перелік країн, які визнали Голодомор геноцидом, і це якраз та основа, на якій ми будуємо взаємини з Європою. Існують і рішення європейських інституцій про те, що комуністична ідеологія має бути прирівняна до нацистської. Бо основа об’єднаної Європи — це християнські духовні цінності. Я вже на початку нашої розмови згадував французького дослідника, який вивчав комуністичну ідеологію. Тому жодних проблем я тут не бачу.

— Пригадую свою недавню розмову з Марією Матіос, яка розповідала, як дарувала свої книжки всім без винятку депутатам, і з Партії регіонів у тому числі. І як вивчила кулінарні уподобання всіх своїх колег. Тобто війна війною, але й поза парламентською залою життя триває. Між депутатами виникає ще цілий пласт відносин, ба навіть «буфетних». Скажіть чесно, ви з комуністами у неформальній обстановці як спілкуєтесь?

— Ніяк. Жодних контактів, жодних стосунків не може бути апріорі. Це люди з іншим баченням, іншим мисленням, іншими цінностями. Я собі навіть не уявляю таких речей. Не уявляю жодних тем, які можна було б згадати у розмові абощо. Усміхатися, вдягати маску — а навіщо?.. Ми присвятили життя боротьбі з комуністичною ідеологією, то про що нам з ними розмовляти?

— Повертаючись до законопроекту. Ви думку «Батьківщини» та «УДАРу» з цього приводу вже дізнались? Вони вас підтримають?

— Думаю, що підтримають.

— То коли можливий його розгляд?

— Це складний процес, який буде блокуватися на всіх рівнях, починаючи від розгляду його у профільному комітеті. Але все змінюється, все тече. Згадуючи початок нашої розмови: перемагає витриваліший. Нам своє робить, нам своє штовхати. За це і задля цього нас люди й обирали своїми представниками.