Якби мені не згадувалася вся привабливість студентського життя у консерваторії, насамперед я пам’ятаю свого педагога Галину Станіславівну Сухорукову. Цього року вона б відзначила дев’яносторіччя. Це унікальний педагог. Навіть у похилому віці Галина Станіславівна співала для студентів чарівним голосом. Я дуже вдячний і зобов’язаний їй тим, чим володію у великій мірі.
Мені скоро 47 років. А мій телефон заповнений записами Шаляпіна, Гмирі. Я безперервно вчусь у великих попередників. Це ті вершини, яких не можна досягти, але, йдучи до них, ти зростаєш сам, удосконалюєш майстерність.
І все–таки базу закладає педагог. Із Галиною Станіславівною було багато розмов і справжньої праці. Вона вчила зі студентських років поєднувати техніку вокалу з розумінням самої музики, пояснювала, що дихання і душа — слова одного кореня. Якщо ти вкладаєш у спів душу, тоді твоя техніка дихання покращується сама по собі.
Галина Станіславівна ніколи не займалася формальностями. Учениці частенько виходили з класу в сльозах. Вона любила їх і багато вимагала. Галина Станіславівна вимагала справжності від співу. Вона зразу побачила, що я маю талант. Я прийшов до неї у консерваторію з училища Глієра у 1988 році. Галина Сухорукова послухала мене і сказала: «Надто хороший голос, щоб так погано співати».
Ні з ким з однокурсників я не підтримував дружніх стосунків. Парубоцьке життя було в школі та училищі, там із хлопцями грав у футбол. А консерваторія — це вже інший етап. Після 20 років — це та пора, коли юнака найбільше цікавлять дівчата, а не дружба з хлопцями. У консерваторії я був сором’язливим студентом. Це потім, попрацювавши у театрі, став розкутішим. Я не знаю багато серцеїдів, які б після консерваторії вийшли в люди. Мабуть, Коля Басков таким був. З нього вийшов толк. Хоч і не зовсім в академічній музиці. Мені здається, я недаремно витратив свої студентські роки, які провів між залицянням до дівчат та творчими муками.
Тоді мені було 24 роки. Їдучи у трамваї, я проїжджав свою зупинку. І все тому, що наспівував Шаляпіна. Мучив себе питанням, чи можу я так співати? Був тоді максималістом. Мені хотілося співати, як Шаляпін. Не менше. І можливо, ідучи до цієї вершини, я розумів своє місце у мистецтві, не виховував у собі пиху, самомилування, намагався йти правильним шляхом. Ніколи не ставив успіх на сцені на перше місце.
Я багато і постійно виступаю. Щойно повернувся з Франції, влітку був у Мюнхені, співав у Швеції, Данії, Росії. Але велике щастя — виступити в рідній консерваторії. Тут я бачу найкращі очі, бачу, як хлопчисько у першому ряді підспівує мені «та й думку гадаю». Глядачі очима їдять сцену. Це велике щастя! Професія вокаліста невід’ємна від емоцій. Окрім матеріальної оплати, ми дуже потребуємо сяйва в очах людей, які нас слухають. Для мене найвища похвала, коли хтось із педагогів консерваторії, почувши мій виступ, подумає, що Тарас виріс.
Для мене консерваторія асоціюється з трьома словами — «люди», «музика», «ремонт».
Я ціную студентів, з якими навчаюся. Дякую долі, що мене до себе на кафедру історії музики етносів України та музичної критики взяла Олена Зінкевич, доктор мистецтвознавства, професор. Зараз у музикознавстві вона одна з найвидатніших особистостей.
Останнім часом уся консерваторія мріє про ремонт. Минулого року у нас скоротили навчання, відмінили зимові канікули. І все через те, що з першого квітня консерваторію мали закрити на капітальний ремонт. Але ніякого ремонту не розпочали. Ми без зимових канікул навчалися аж до травня, як передбачала програма. Цього року нібито знову планують скасувати канікули, щоб навесні розпочати ремонт. Та в це мало віриться. Таку історію ми вже чули. Нібито виділили кошти. Але в результаті ніякі гроші не дійшли. І це жахливо! Коли підійти до головного входу у консерваторію, можна побачити святковий прапор до 100–річчя, а поруч стрічка відгороджує шмат тротуару — щоб на тебе каменюка не впала. Вся будівля у страшному стані. На четвертому поверсі ситуація найкатастрофічніша. Минулої зими у деяких класах у лівому крилі неможливо було перебувати. Із даху капало, сипався пісок, сморід стояв нестерпний. Там займається багато духовиків, ударників, є класи з історії музики, де проходять групові заняття. Студентам і викладачам було просто нічим дихати. Півгодини у такому класі — і починаєш кашляти. Через це багато занять доводилося відміняти або ж шукати вільні аудиторії на інших поверхах. Про студентів і викладачів та умови, в яких вони працюють, думають в останню чергу.
Упродовж 2013 року було відчуття, що свято наближається, але недостатньо робилося для того, щоб провести його на гідному рівні. В ідеалі святкування 100–річчя консерваторії мало б розпочатися з внутрішнього ремонту. Здавалося б, дрібниці, та у них ховається істина. В туалеті має бути мило щодня, а не тільки в день перед 100–річчям, коли чекають на гостей.
Та попри старі занедбані класи, у консерваторії є також позитивні сторони. Одна з них — це безкоштовний чай із хлібом у студентській їдальні. Таку акцію другий рік поспіль з жовтня по березень для всіх без винятку студентів проводить профком.
Я вже давно не студентка, але досі люблю заходити в консерваторію, бувати в її стінах, вловлювати творчий дух, яким за мого навчання був просякнутий кожен день. Усі ми, хто навчався у консерваторії, належимо до однієї великої родини. Це така собі «консерваторська мафія».
Я навчалася відразу на двох факультетах: композиторському і фортепіанному. Не могла вибрати, що більше хотіла: писати музику чи грати. Тож вступила і туди, і туди. Моїм педагогом був відомий композитор Юрій Іщенко. Він завжди в мене вірив та у всьому підтримував. Іноді ми зустрічаємося. Питає, чому мало пишу. Кажу: «Діти!». А він: «Потім будуть онуки». Юрій Іщенко мене досі вважає своєю студенткою, сварить із любов’ю і тим же надихає на творчість.
Дуже важливо, що у консерваторії зберігаються традиції. Наприклад, композиторська кафедра має фундаментальну основу, все почалося від всесвітньо відомого композитора Лятошинського та школи Ревуцького. За ними йде канва Євгена Станковича, Володимира Губи, Віталія Годзяцького, Юрія Іщенка.
На фортепіанній кафедрі я навчалася в Олени Сергіївни Ткач. Велику увагу приділяли звучанню інструмента. У нас було полювання на роялі. Я шукала по класах витончені звучання рояля. Любила займатися у Малому залі, там чудова акустика. Мені треба було вийти з дому о 6–й ранку і прийти в зал, щоб зайняти чергу на рояль. Як би рано не приходила, там завжди вже хтось грав. Може, й ночував. Одна моя знайома якось прокинулася о 5–й ранку, йшла до консерваторії по трамвайній колії, а коли прийшла у зал, там уже сиділа інша студентка. Тож за класи з роялями велася страшенна конкуренція. Всі хотіли займатися, грати, творити.
Із консерваторії у мене залишилося багато друзів. Сьогодні вони затребувані музиканти та композитори в усьому світі. Працюють у Німеччині, Швейцарії, Бельгії, США. І кожен із нас пишається тим, що був студентом Консерваторії ім. Чайковського, як вона тоді називалася.
Як формувався храм музики
Сто років тому ніхто і передбачити не міг, що у колишньому саду професора Київського університету Фрідріха Мерінга, одна з перших будівель стане основою Національної музичної академії. У 1895–1897 роках архітектори Георгій Шлейфер, Едуард–Фердинанд Брадтман і Владислав Городецький на новопрокладеній вулиці побудували готель «Континенталь». Згодом будівлю віддали під Музичне училище Імператорського Російського музичного товариства, на базі якого 3 листопада 1913 року за участі Петра Чайковського заснували Київську консерваторію. У 1940–му консерваторії привласнили ім’я видатного композитора.
Під час Другої світої майже весь «Київський Париж», так тоді називали сьогоднішню вулицю Городецького, був зруйнований. Вдалося відновити лише стару будівлю колишнього готелю, до якої згодом добудували концертний зал із білими колонами. Такою ми бачимо консерваторію і зараз.
У 1995 році Київська консерваторія змінила назву на Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
