Плоди одного кореня: каски, унiформа, зброя... (Юрія САПОЖНІКОВА.)
На виставці є кількасот фото: до і після руйнації міста, десятки радянських і німецьких пропагандистських плакатів, випущених спеціально для України; зброя, однострої; бойові ордени та відзнаки мирного часу, радянські та окупацiйні гроші, особисті документи та газети.
Ось пропагандистський плакат «Це лишив нам Сталін» — поруйновані київські собори, заводи, будинки. Далі інший плакат: «Адольф Гітлер — визволитель». Поряд заклик: «Ми ставимо цілий континент у ряди нашої боротьби проти большевизму. Українці, ваше місце по боці Німеччини в боротьбі за кращу Європу!». Афіші, оголошення про вистави, дитячі ялинки, концерти. Під стіною — фрагмент інтер’єру наспіх покинутої квартири: круглий стіл iз газетами, що славлять Сталіна, перекинутий стілець, порожня валіза... Тут жили євреї. Далі — фото Бабиного Яру, зокрема кадри німецької аерофотозйомки, яка чітко засвідчує межі місць масового розстрілу.
А ось у мультимедійному кіоску — рекламний відеоролик, що закликає потенційних остарбайтерів їхати до Німеччини. Виявляється, там земний рай: хлопці грають у шахи, вивчають різні науки, малюють, дівчата — вишивають і гомонять із подружками. Ніби кадри з радянського кіножурналу! «Методи пропаганди і радянської, і німецької дуже схожі, — пояснює автор концепції виставки, дослідник Другої світової війни, провiдний науковий співробітник музею Києва Віталій Нахманович. — Тому в нас представлена з одного боку німецька, з другого — радянська пропаганда. Була офіційна брехня з різних боків, і багато хто в неї вірив... Свідчення людей спростовують пропаганду, показують, яким було реальне життя. Ми подали цитати зі спогадів представників різних сторін — остарбайтерів, оунівців, радянських працівників, нацистів. У війни не було одного якогось виміру».
Виставку розміщено у двох залах. У першому — представлена атмосфера життя міста, що ніби розривається змаганням двох ідеологій, у другому — воєнні експонати: радянські навпроти німецьких. «Другий зал присвячений людям, які воювали з двох боків, — розповідає пан Нахманович. — У першому залі бачимо, за що вони воювали, а в другому — як, якими засобами. Над ними нависає пропаганда, Сталін і... Гітлер. Щоправда, Гітлера довелося поки прибрати...».
Портрет фюрера зняли «на вимогу ветеранів». Причому не тих, які воювали, або хоча б походили з Києва, а представників Союзу радянських офіцерів. Один iз цих колишніх чекістів, пишаючись, розповідав, як брав участь у страті німців. «Ми їх вішали, а один зірвався. То ми наново повісили», — хвалився дід. А від портрета Гітлера його аж заколотило: як це — Гітлер в одному залі зі Сталіним!
Вчена рада музею, втiм, постановила відновити вилучений експонат. Однак у департаменті культури КМДА музейникам пояснили: якщо не піти на поступки «радянським офіцерам», музей може не отримати статусу національного. А від цього залежить фінансове забезпечення закладу. Чиновники від культури бояться, що пильні ветерани почнуть писати скарги й доноси, як на Музей Великої Вітчизняної війни. Але то — заклад зі статусом, а Музей історії Києва хитко животіє «на два приміщення». Директор Лариса Булавіна пробує переконати чиновників КМДА залишити експонати на виставці. Та якщо не вдасться — цієї п’ятниці вимагатиме від науковців пожертвувати Гітлером заради перспектив музею.
«Виставка серйозна, вона спонукає до роздумів, — каже «УМ» заступник директора з науково–просвітницької роботи Музею історії Києва Людмила Мороз. — Ми проводимо екскурсії, причому інтерактивні. Ось щойно приходив сьомий клас, діти багато запитували. Скажімо, навіщо євреїв змушували брати iз собою в Бабин Яр цінні речі. Ми разом міркували вголос, і діти самі дійшли правильного висновку».
То невже молодь не має побачити тирана «на своєму місці» — серед фактів його злочинів? Кілька років тому соціологи здійснили масштабні опитування школярів. З’ясувалося, що більшість британських і німецьких підлітків не знають, хто такий Гітлер. Вони вважають, що то тренер футбольної команди чи навіть правозахисник. Вірогідно, не краща ситуація і в Україні. Можливо, через це незнання квітневі молодіжні «святкування дня народження Гітлера» щороку стають усе велелюднішими.
«Справа навіть не в Гітлері, — вважає Віталій Нахманович. — А в тому, що ми все ще абсолютно несамостiйна структура. Чи може музей сам вирішувати, як йому будувати експозицію, що там ставити, а що ні? Чи наші науково–просвітницькі осередки і надалі залишатимуться залежними від впливу «професійних ветеранів» та чиновникiв».
Виставка триватиме до 24 листопада.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
