Поезія життя на сцені театру

Про цю виставу стало відомо менше ніж за тиждень до прем’єрного показу, але ті, хто прийшли до театру «Сузір’я» наступного після анонсу ранку, лишилися ні з чим — квитки вже розкупили. Цей спектакль донька Ади Роговцевої, акторка і режисер Катерина Степанкова, планувала поставити ще рік тому, але тоді в сім’ю прийшло горе — помер син і брат Костянтин. Книга, яка лягла в основу вистави, теж мала вийти друком позаминулого літа з нагоди 75–річчя Роговцевої, але презентували її лише цієї весни. Від самого початку Катерині Степанковій хотілося, щоби ця книжка, в якій театр є одним із головних героїв, була презентована у вигляді спектаклю. І ось, дочекавшись нового театрального сезону і спонсорських коштів, Степанкова у короткі терміни ставить виставу — «пам’ятник рідним, за якими ще не загоїлося серце».

Назва книжки «Свідоцтво про життя» належить сину Ади Миколаївни — Кості, якого не стало минулого року: це він у дитинстві запитав маму, чому є свідоцтво про смерть, а немає свідоцтва про життя. У своїх мемуарах Роговцева засвідчує життя своїх бабусь, батьків, чоловіка і дітей, а також людей театру — відомих акторів Віктора Халатова, Михайла Романова, Олега Борисова, Павла Луспєкаєва, Богдана Ступки, а також прибиральниць, костюмерів, працівників сцени, своїх сусідок у селі Жереб’ятин, життя свого рідного Театру російської драми імені Лесі Українки, вистави «Варшавська мелодія», в якій Ада Миколаївна зіграла близько 700 разів... Дивовижно, що наділена письменницьким талантом Ада Роговцева начебто не розповідає про себе, але читач відшукує її переживання, її погляд на світ, людей і професію в кожній розказаній нею історії. Для тих, хто ­встиг прочитати книжку, лишалося загадкою, як цей щемкий, сповідальний текст можна переповісти мовою театру. Здавалося, історію свого життя може зіграти лише сама Ада Роговцева. Але Катерина Степанкова змогла поставити спектакль за книжкою матері... без її участі.

Зіграти у виставі «Свідоцтво про життя» Степанкова запропонувала акторам, на яких, з її слів, можна покластися: це актори Театру драми і комедії на Лівому березі Світлана Орліченко, Леся Самаєва, Анастасія Кіреєва (неймовірно схожа на молоду Роговцеву!), Ольга Лук’яненко, Андрій Мостренко, акторка Театру Франка Лариса Руснак і Олексій Скляренко — чоловік Катерини Степанкової і співпостановник вистави.

Вистава починається. Актори збираються в театрі, вітаються, дізнаються, що їхня нова вистава буде про саму Аду Роговцеву, Олексій Скляренко роздає кожному текст, немає ні спеціальних костюмів, ні особливих декорацій — на сцені лише стільці, стіл, проектор і шкільна дошка, на якій актори писатимуть дати з життя головної героїні. Кожен починає читати свій фрагмент: про народження дівчинки, яку рідні хотіли назвати Людмилою, але яку в РАГСі захмелілі від радості батько і дядько записали Адою, точніше навіть Аддою (у метриці зайву букву закреслено й написано «виправленому вірити»), про війну і страшний гуркіт літаків, який став першим дитячим спогадом акторки, про прекрасних бабусь — Чорну, Білу і Червону, про батька, який служив в охороні Хрущова, жертовну маму, братів, випадковий вступ до театрального інституту, знайомство з викладачем, майбутнім чоловіком Костем Степанковим і їхнє скромне весілля, про фільми «Салют, Маріє!» і «Приборкання вогню», про колег і вчителів... Якщо у книжці оповідь авторки доповнюють численні фотографії з домашнього архіву, то у виставі до них додалися ще й відео з фільмів, в яких зіграла Роговцева, а ще голоси чоловіка і сина Роговцевої, актора Михайла Романова, пісні з вистав і фільмів...

До прем’єри в «Сузір’ї» актори мали лише п’ять репетицій, Андрій Мостренко взагалі зміг потрапити лише на одну нічну репетицію. Але моменти, коли актори забували слова, губили місця в сценарії і без найменшої заминки приходили колегам на допомогу, виглядали природно, бо ж це репетиція і все це зовсім неважливо, бо ж перед вашими очима розгортається і завершується життя стількох унікальних людей. І глядач не стримує сліз, коли чує голоси рідних Ади Миколаївни, коли дізнається, як Роговцева вийшла на сцену зіграти роль Гелени у «Варшавській мелодії», знаючи, що її мати помирає... А коли Лариса Руснак читає вірш Роговцевої про обгорілі крила, вірш матері, яка втратила свого сина, сліз уже не стримують і самі актори. «Ада Роговцева написала про людей, з якими раніше я могла зустрічатися хіба що на сторінках підручників і театральних енциклопедій, — ділиться враженнями від читання «Свідоцтва про життя» Лариса Руснак. — Але в цій книжці всі вони — живі і дуже справжні».

Врешті актори дочитують фрагменти із книжки і кличуть на сцену автора. В очах Ади Миколаївни теж сльози. «Хочу вірити, що в цей недовгий час, доки тривала вистава, до вас теж прийшли ваші дідусі й бабусі, ваші колеги й друзі, діти й онуки, всі люди, які є найважливішою складовою вашого життя», — звертається Роговцева до глядачів, вперше не як акторка, а як письменниця і глядачка. І не хотілося б говорити, як у ці дві години щирості нетактовно втрутилася міська влада з квітами від голови міської держадміністрації і його формальним вітальним листом, але хай це буде нагадуванням про те, що умовності і бюрократизм радянської епохи, тієї самої, коли спектаклі з Роговцевою забороняли і «розносили» на худраді, не минули, і що наша влада дуже далека від наших геніїв.

Важливіше сказати, що ті, хто не потрапив на унікальну театральну презентацію книжки, зможуть усе ж виставу побачити. Після перегляду спектаклю директорка «Сузір’я» Ірина Ступка запропонувала внести його до репертуару театру.