Слово, яке перелітає час

Власне, «листи з осіннього саду» — це не просто листи, які «щодня у листопаді шле яблунька із саду», не просто диво–міст, що єднає людину з іншими, з довкіллям та собою. Це як послання омудреного життєвим, особливим емоційним досвідом мистця Анатолія Качана — доглядача саду поезії — кожному із сущих і тим, хто прийде у світ пізніше. Попри вузько–офіційну регламентацію «для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку», сад Анатолія Качана квітне–буяє не лише для них. Уся його творчість, як написав один критик, — це альтернатива буденності, стереотипному та віртуальному сприйняттю світу. І хто скаже, що дорослі не потребують також такої альтернативи, такого доброго, живого, яскравого, звільненого від банальностей та сюсюкання, справді повномасштабного сприйняття реальності?

В одному з найперших віршів, що населяють збірку — безконечникові «Співучий сад» — поезія і проза поряд, їхньому злагодженому життєпроживанню можна позаздрити: «Щоранку сад наш аж до ночі / Щебече, тьохкає, туркоче. / А на подвір’ї повно крику — / То бе, то ме, то ку–ку–рі–ку. / І цілий день на караулі / Пе–ре…кли–ка…ють–ся зозулі. / — Пиль–нуй! — гукає гаю гай. /— Пиль–нуй і ти! І не дрі–май!». Уночі ж, коли «затих наш сад, не чути крику — / Ні бе, ні ме, ні ку–ку–рі–ку», лунає любовна серенада цвіркуна, здатна пом’якшувати найтвердіші серця: «Розквітли яблуні і груші, / Хвилюють пахощами душу. / Але без Вас, моя Сюррчилла,/ Чомусь весна мені не мила».

Безконечник, цей улюблений письменником канонічний жанр дитячої літератури, прикінцевим ненав’язливим «І далі так, досхочу» ніби утривалює такий ось порядок, плин життя, його красу та грацію. Цей сад — по–людськи живий аж до фізичної відчуваності, він — свято, земний прообраз Едему («Знову на білім світі / Райські настали дні: / Як молоком облитий, / Тьохкає сад пісні»). Цей сад — озвучена по вінце, відповідно й персоналізована, виписана бадьорим ритмічним малюнком картина вічного руху — справдешньої запоруки життя: «Разом з Шумом у веснянках / І Шумихою в намисті / Сад шумить безперестанку / Молодим зеленим листям».

Цей концептуальний образ книжки в самому її кінці — ліричній поемці «Райський сад» — раптом втрачає метафоричну сутність; точніше, до неї долучаються конкретика і водночас широке узагальнення. Мовиться ж бо про реальний, можна сказати, історичний сад у рідному для А.Качана Причорномор’ї. Званий Казенним і водночас Райським, він пам’ятав «три війни і три страшні голодомори», допоки не був уражений сокирами й бензопилками новітніх інквізиторів. У споминах, по–своєму радісних, але й болючих та щемких, той реальний сад залишився рятівником («Після макухи й мамалиг / Усі ці груші, без реклами, / Для нас, голодних і худих, / Здавались райськими плодами»), бездоганною естетичною просторінню («Від щебетання солов’їв / Тремтів весь сад, роса на листі, / А Буг виходив з берегів, / Аби послухати солістів»); контактування з ним зроджувало бажання жити («І всі ми вірили в саду, / Що щастя є на білім світі»).

Загалом же високі настрої — без будь–якої патетики! — струменять не в одній поезії збірки, віддзеркалюючись навіть у деталях: то у сльозі солоній в очах штурмана, коли він повертається з далекого плавання і бачить вогник маяка — «перший вогник України» («Рідні береги»), то в усвідомленості ліричним героєм, що чужина чекає на ось ці зграї журавлів, котрі розколюють «гострими клинами / Душу гаю, річки і степів», то в інших образах (згадаймо соняшник у загадці «Квітка Сонця»). Так пантеїстськи, проникливо, патріотично відчувати рідне, так легко, по–дитячому грайливо олюднювати кожну рисочку природи міг М. Вінграновський. І це по–своєму вдається А. Качанові.

Поет моря, чи не провідний сьогодні в нашій дитячій літературі мариніст, а до того ж — справжній поет степу, він до тієї й тієї сфери ще з молодших літ приріс душею, тож у нього скирта сіна нагадує корабель — і навпаки. Бо межі у цьому світі умовні, а гармонії й мальовничості — меж немає. Тому і природа в нього, за висловом Володимира Панченка, «мовби умита, очищена від буденності»; вона — храм. Тут «б’є глибокі поклони криниці / Журавель на скрипучій нозі»; «По вулицях Одеси / В святковому вбранні / Акації–принцеси / Гуляють навесні»; «Ніби школярка з бантами, / Що в перший клас пішла, / Вперше в житті під хатою / Яблунька зацвіла»; тополя «шуміла срібним листям / І нашумітись не могла, / Хоча було їй літ під триста». Тут «осінь у червоному намисті / Проводжає літо на літак», а в осінньому степу «дощ цілує на дорозі / Сліди коліс–мандрівників».

Просте, але позбавлене спрощеності, на диво свіже, справді легке письмо А.Качана хочеться цитувати й цитувати. І річ, мабуть, не стільки в метафорах чи порівняннях, лексиці, сповненій вишуканої естетики, скільки в різко індивідуальному, специфічному баченні цим поетом світу, яскравому образному мисленні, особливій пам’ятливості та у щасливому, хоч, може, не такому вже й легкому віднаходженні адекватних засобів художнього втілення побаченого та відчутого.

У своїх ліричних листах–роздумах, глибини яких, по правді кажучи, хтозна чи осягне дитина «дошкільного і молодшого шкільного віку», А.Качан зворушує мало не до сліз. Але він до сліз і смішить, подаючи, наприклад, теревені двох цокотух Марічки й Олі Чічки («Мобільна розмова»), або гуморинно, по–одеському розігруючи зі своїми малими друзями першоквітневий жарт («Одеський меридіан»). Він модерний (чи й постмодерний), адже комп’ютерна лексика у тому ж «Меридіані» вільно уживається з питомою. Він і повністю «фольклорний» у блискучому авторському варіанті народної «Пісеньки про півника». По–дівочому кокетливий у віршику «В’ється стежка» (для молодесенької дівчини реп’яшки асоціюються із женишками); по–парубоцькому зачудований у «Степовій царівні» («У царівни вінок / Із барвистих квіток, / Дві волошки в очах / І васильки в руках») і зібраний, як достоту учитель, у вірші «Дзвонить осінь школярам».

Форма для письменника така ж посутня, як і зміст, дух книжки. Чи не звідси, а ще з бажання бути почутим адресатами, — поетична преамбула (дітей запевнено, що всі вони — його, автора, друзі, народжені в капусті, кукурудзі, принесені лелекою, родичі якщо не по крові, то «по співучій нашій мові»), чи не з цього винятково уважного ставлення до читача і свого ремесла спеціальне переднє слово — із привідхиленням дверей до власної творчої робітні та прямим закликом до читачів: бути в житті допитливими і спостережливими. Бо листи, виявляється, можуть мати одяганку загадки–недомовки та загадки–безконечниці; окремі слова, словосполучення, цілі рядки задля створення додаткового асоціативного враження розчленовуються на склади чи подаються курсивом; фраза «довгі замерзлі сльози зими» виписана вертикально — літера під літерою — правдиві тобі бурульки, елементи фігурного вірша. У строфи цього автора свій графічний малюнок: із таким, що галантно виступає наперед, першим рядком, інші залишаються під його «покровом», унаслідок чого кожен катрен скидається на такий собі будиночок, де літерам, словам, думкам затишно, як удома.

Підсилює враження і незвичайне — авторства лавреата Шевченківської премії Костя Лавра — художнє оформлення збірки. «Як добре він вжився у художній світ поета, як чудово все передав крізь призму дитячого наїву. Наїву, але не примітиву», — сказав про цю її стильову домінанту Петро Сорока в рецензії у «Літературній Україні» (12.02.2013). Тоді як у самих віршах — жодного наїву, а сама тонка поезія, котрої направду має бути багато в житті дитини і всіх, хто її оточує. Мабуть, лише така творчість робить нас здатними час від часу відриватись од буденщини і не боятись летіти, он як те дівчатко із безконечника А. Качана «Маятник дитинства»:

Як на маятнику тихому,

Я на гойдалці пливла,

Білі руки небом дихали,

Ніби два мої крила.

Ось я — ластівка:

без страху,

Набираю висоту

І злітаю вище даху,

Вище яблуньки в саду.

Ось я чайкою чубатою

Понад хвилями лечу,

На льоту пісні вигадую

І співаю досхочу

Веселе, життєрадісне, оптимістичне слово автора «Листів з осіннього саду», крім того, що розважає, виховує, навчає, здатне повертати в дитяче товариство таку потрібну сьогодні романтику. Мабуть, на її крилах воно й перелітає час.