ПінчукАртПрайд

У п’ятницю в PinchukArtCentre фактично відбулося відкриття нового сезону: на зміну виставці «Китай, Китай», яка експонувалася з травня, прийшли молоді українські художники — учасники короткого списку Премії PinchukArtCentre. У грудні 2013 року премію вручатимуть утретє, і коротка історія «трьох разів» — це підстава для ретроспективи і порівняння.

У двадцятці премії практично немає незнайомих імен. Для мене особисто це був Андрій Хір — ужгородський художник і дизайнер, який нині живе у Львові (хоча він мав персональну виставку в «Я–галереї» і Neofolk project  на «Гогольфесті–2012»); архітектори «Група Мельничук–Бурлака» і «Відкрита група», втім ім’я івано–франківця Євгена Самборського уже відоме в загальноукраїнському контексті. Решта — популярні персонажі українського актуального мистецтва: ветерани премії PinchukArtCentre Жанна Кадирова, Лада Наконечна, Леся Хоменко, Микола Рідний, дуже успішні fashion–фотографи — Synchrodogs (Таня Щеглова та Роман Новен з Івано–Франківська), в черзі до яких стоїть увесь київський глянець, Вова Воротньов, у якого бере інтерв’ю сайт Dazed&Confused, він займається стріт–артом, але «трохи шиє» — себто співпрацює з модою, Євгенія Білорусець, що стала знаменитою після розгрому виставки про квір–сім’ї. Можна сказати, що це люди, на яких як на дріжджах зростає нова публіка, від 15 до 30, толерантна і підготовлена до contemporary art.

Радість впізнавання — почерку, теми, художньої концепції — мабуть, найяскравіша емоція після перегляду виставки. Сучасне мистецтво дедалі більше нагнітає хорор, застосовує найбільш єзуїтські способи шокувати і епатувати неполоханого споживача арту, тому підсвідомо я про всяк випадок виставляю захисний бар’єр перед входом у галерею, наїжачуюсь. На виставці в PinchukArtCentre приходить полегшення: ніхто не нападає і не шокує, ба, роботи, виконані на високому фінансовому рівні, створюють враження мегавиставки, зробленої в ситій країні, в буржуазній галереї з хорошим бюджетом.

Найсоціальнішими виглядають фотопроект Євгенії Білорусець та… мозаїчне панно Жанни Кадирової «Монументальна пропаганда». Євгенія Білорусець розповідає про закарпатську оленеферму, місцевість у Хустському районі, де розводять оленів — причому розповідає і через фотографії, і через якісні літературні тексти. Я прочитала в цьому проекті розповідь про ціну праці і про драматичну безпросвітну сільську соціальну нерівність — на рівні Стефаника, втім представлення проекту зроблене трохи грайливо, що розсіює драматичність змісту. Жанна Кадирова зробила гігантське мозаїчне панно в дусі тих, які в радянські часи прикрашали зупинки і клуби, пологові будинки і поштамти. Останки колишньої розкоші у вигляді мозаїк я з ніжністю фотографувала в Грузії, і спеціально йшла дивитися на панно «Жар–птиця» Алли Горської в донецькому МакДональдсі — воно виглядало як дерево, яке будівельники пожаліли пиляти і залишили посеред модерного будинку, такий екопроект. На панно Кадирової люди з обличчями будівників комунізму насолоджуються життям поруч з автомобілем «Бугатті», парфумами Versace і шампанським. «Головна ідея полягала в тому, що я беру за основу радянський монументалізм і вставляю те, що сьогодні замість монументалізму мозолить усім очі, — розповідає Кадирова. — Тоді була ідеологія, тепер — ніякої ідеології, тільки красиве життя. Якщо в совку все робилося на віки — смальта на бетон, її потім ні вогнем, ні мечем, ні морозом не візьмеш, то реклама — швидкоплинна, вона міняється що два тижні, і я поєднала обидва ці підходи». Жанна каже, що гігантське панно — на стіні в два поверхи — 20 людей викладали 10 днів у три зміни. І це теж нагадує радянський спосіб виробництва такого виду мистецтва. Важко уявити, яка ще інституція може дозволити собі виробництво такого твору.

Тандем фотографів Synchrodogs свій проект «Напівсон» зняли в Ісландії за 16 днів. Це історія вигаданих істот на вигаданій планеті — неземні пейзажі, дивна дівчина–інопланетянка, здається, немає ні землі, ні неба, ні роботи, ні відпочинку, ні кохання, ні зради, все тільки народжується із червонястої землі, сірого водоспаду, бурих водоростей. Цей футуристичний світ авторам наснився. «Було б неправильно зняти ці всі глобальні постановки, які від нас вимагали і часу, і зусиль, просто на тлі дерев, трави, це мало бути справді щось сюрреалістичне, — кажуть Тетяна і Роман. — І плюс, це щось нове для нас: у багатьох людей ми асоціюємося зi штучними фотографіями, зі спалахом. Цей проект більш натуральний, ми використовували натуральне світло, і тут практично немає постпродакшну. Це все плівочна фотографія, тільки мінімальні світло і ко­льорокорекція».

Для художників потрапляння в короткий список Премії значить більше, ніж нагорода, — це означає безкомпромісну реалізацію свого проекту, без грошового ліміту і технічних обмежень. Бо команда PinchukArtCentre зацікавлена в якісному контенті і у відсутності разючого контрасту між роботами найдорожчих світових художників, які експонуються на п’ятому поверсі в «Колекційній платформі». «Я мушу похвалити інституцію, я готова ще раз і ще раз брати участь, бо справа фактично не в премії, а в тому, що ти працюєш із суперкомандою. Бйорн Гельдхоф (куратор виставки. — Авт.) — прекрасний куратор і чудовий співрозмовник, тому що він відчуває кожного художника і завжди дає правильні, гарні поради, він нікому нічого не нав’язує, але діалог iз ним є для мене дуже цінним», — каже Леся Хоменко. Її цьогорічна робота «Автопортрет» — камерна, інтимна, заворожуюча. Леся, котра завжди працює як живописець і має впізнавану манеру письма, створила автопортрет і зафіксувала на фотоапарат майже кожен мазок (1500 кадрів). Потім картину забілила і на це біле полотно, як на екран, пустила проекцію з анімованих фотографій. Таким чином глядач спостерігає процес створення картини і водночас грає в піжмурки з художницею, яка то закриває, то відкриває очі на полотні.

І цілої статті замало, але є привід побачити виставку на власні очі і вирішити, хто ж найкращий український художник, через голосування за приз глядацьких симпатій. А також побачити виставку нових робіт минулорічної переможниці Future Generation Art Prize і цьогорічної номінантки Turner Prize Лінетт Ядом–Боакьє, яка відкрилася паралельно з українськими молодими.