Максим СТРІХА: «Україна-2004: досі між не-буттям і буттям-що-вбиває»

      Оксані Забужко належить безжально точне спостереження: дилемою українця в новітні часи майже завжди був вибір між не-буттям і між буттям-що-вбиває. О ні, не треба сприймати ці слова занадто спрощено. І в російській, і в радянській імперіях на вищих ієрархічних щаблях було чимало вельми успішних персонажів, які так і не позбулися м'якого українського «г». І все ж людина платила за свій успіх зреченням від свого родового коріння. Розплачувалася в кращому разі ставленням до своєї «Малоросії» як до благословенного краю пісень, шароварів і галушок, місія якого — вносити зворушливий місцевий колорит у багатюще загальноросійське панно (адже в'ятичам з костромчанами так само дозволено було в міру любити їхню «малу батьківщину»). Отже, платила за кар'єру асиміляцією в організм iмперії, а відтак — національним не-буттям.

      Альтернативою могло бути лишень буття-що-вбиває. У всьому спектрі його проявів. Від презирливих усмішок добропорядних міщан у спину інтелігентного вигляду людині з недоречною українською мовою на вустах (українською в столиці дозволялося легально говорити письменникам і двірникам). Аж до хресної дороги Василя Стуса, не здатного бодай до мінімальних виявів рятівного конформізму.

      Важко точно визначити, чим саме жили свідомі українці в задушливі брєжнєвсько-сусловсько-щербицько-маланчуківсько-андроповсько-черненківські та й у ранні горбачовські роки (нагадаю: Василь Стус помер у камері у вересні 1985-го, коли телевізори вже говорили про «перебудову» й «прискорення»). Дехто по-старому вірив у приспані, але невичерпні сили народу — носія всіх можливих чеснот і цінностей. Дехто приречено виконував казна-коли й казна-ким покладений на нього обов'язок. Але ось замість «прискорення» телевізори проголосили «гласність», твердокамінно-благонадійні «спілчанські» часописи стали друкувати Винниченка з Хвильовим, а дехто (страшно навіть подумати!) наважився писати про те, що соціалістична радянська українська держава не може без своєї державної мови.

      Далі все посунуло, наче стрімка снігова лавина. Створення «Меморіалу», «Зеленого світу», «Товариства української мови», перші багатотисячні мітинги під ще переслідуваними синьо-жовтими прапорами, відродження УГКЦ й УАПЦ, постання Народного руху України (тоді ще — «за перебудову»).

      Україна кінця 1980-х справді нагадувала велета, який довго спав, але врешті-решт прокинувся. Україна раптом примудрялася вишикувати понад мільйон своїх синів і дочок у живому ланцюзі від Києва до Львова.

      А потім була Незалежність. Не вистраждана нами. Подарована, напевно, за давні заслуги дідів і прадідів. Бо ж серед тих, хто її проголошував, переважна більшість ще за якихось півтора року перед тим у найсміливіших мріях не йшла далі від «оновленої федерації», «нового союзного договору» й «наповнення реальним змістом республіканського суверенітету» (див. першу програму Руху).

      Але в силу дивовижно щасливого збігу обставин налякана комуністична більшість Верховної Ради одноголосно підтримала написаний Левком Лук'яненком Акт проголошення незалежності України. А через три місяці 90 відсотків українських виборців підтримали незалежність на найчеснішому за всю нашу новітню історію референдумі. (Благословенна мудрість Ігоря Юхновського, який, усупереч побоюванням колег-«демократів», наполіг-таки на нормі про всенародне голосування! Білоруси своєї незалежності на референдумі не підтверджували — й тому в них відбулися згодом зовсім інші референдуми: про повернення старої радянської символіки, про державність російської мови, про союзну державу з Росією).

      Не знаю, як хто, а я в грудні 1991-го до сліз пишався своєю державою. З її шляхетним і неперевершено-дипломатичним Президентом Кравчуком. З її по-селянському мудрим і зворушливо-суржиковим спікером Плющем. З її по-солдатському незламним міністром оборони Морозовим. З її полум'яним опозиціонером Чорноволом. З її синьо-жовтим прапором, гербом «тризуб» і Гімном на музику Вербицького (наразі — ще без слів Чубинського). І з загальною вірою її новоспечених громадян в те, що завтра неодмінно буде краще.

      І єдиною внутрішньою силою, здатною завадити настанню цього щасливого «завтра», здавалися недобитки-комуністи, які утворили Соцпартію під проводом колишнього лідера групи-239 (для молоді нагадаю — так називалася компартійна більшість у Верховній Раді УРСР зразка 1990-го року) Олександра Мороза.

      Зима 91-92 років стала шоком. Обов'язком Київради, що звикла перед тим бути у вирі національної революції, раптом стало поділити 3 тони масла на 3 мільйони киян (саме стільки місто отримувало тоді на добу) і забезпечити хоч якесь перевезення автобусами по маршрутах 16-го й 18-го тролейбусів у дні перманентного страйку електротранспортників (як я ненавидів тоді голову страйккому з екзотичним східним прізвищем, який намагався разом із Морозом забрати в мене МОЮ незалежність!)

      Паралельно із запровадженням купоно-карбованців, маленьких, бляклих, без жодного захисту, у чвал зірвалися ціни. Потім пішли в небуття банкноти номіналом у 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100, 500... Найменшою купюрою (щось на кшталт сьогоднішньої копійки) лишилася тисяча. Всі ми раптом зробилися мільйонерами — тільки ж за тиждень отримані сотні тисяч зарплатні встигали цілком знецінитися. І ми спішили купувати всілякий мотлох, який ще стояв у вітринах крамниць.

      А заводи зупинялися й тихо вмирали. Гіганти, що обслуговували потреби радянського ВПК, опинилися без замовлень. Незалежній Україні їхні ракети й прилади нічного бачення виявилися непотрібні. А виготовлені в рамках конверсії доїльні апарати були важкі, дорогі й на додачу лякали корів. Тому в незалежності, окрім соціалістів і відроджених автентичних комуністів, з'явився ще один ворог — «червоні директори», які всі проблеми пояснювали «розірваними економічними зв'язками».

      Але й реформатори не дрімали. Економічний геній Пинзеника подарував нам довірчі товариства й ваучерну приватизацію. І хоча Прем'єр Кучма, за звичкою, ще запитував у парламенту: «яку державу будувати?» — спритні ділки вже чітко зорієнтувалися, які гроші можна на рівному місці робити на різниці державного й ринкового валютних курсів і на абсолютній безгоспності державної власності.

      У середині 1993-го майже половина тих, хто в грудні 1991-го голосував за незалежність, готові були йти в який-завгодно союз, аби лише повернути втрачену певність у завтрашньому дні й злиденні, але стабільні соціальні гарантії. Голодні шахтарі організовано рушали на Київ. А пропагандистська машина кравчуківської держави у відповідь спромоглася на незабутню передачу «Не все так погано в нашому домі». Відтак Кравчук повинен був піти. І пішов, поступившись місцем недорікуватому, позбавленому світського «лоску» «червоному директорові» з примітивним, але близьким для народу гаслом «порядок і порядність». Почалася доба Кучми.

      Вона, ця доба, була різною. Переживши (разом із майже всіма «свідомими українцями») шок від перемоги промосковського кандидата, який пообіцяв зробити російську мову офіційною, я (разом із тими-таки «свідомими») з надією й симпатією поставився до людини, яка в жовтні 1994-го проголосила «курс радикальних економічних реформ». Довіру до Кучми зміцнив блискавичний розгром кримського сепаратизму навесні 1995-го й блискавичне-таки підписання «конституційної угоди». Тоді саме у вертикалі рад націонал-демократи вбачали небезпеку реставрації радянського минулого і ладні були погодитися на «сильну руку» Президента, аби лише жити за своєю, українською, нехай навіть «малою» Конституцією.

      Час на «велику Конституцію» надійшов у ніч на 28 червня 1996-го. Сьогодні слід лише вклонитися політичній передбачливості й гнучкості Мороза, який, розуміючи неминучість компромісу між демократією й авторитаризмом, зумів обстояти варіант, найнаближеніший до демократії.

      А через два місяці Україна отримала ще один незаперечний здобуток —тверду національну валюту. «...Вагома, як німецька марка, вийшла ти із сейфів НБУ», — писав тоді в передрукованій мало не всіма газетами «Оді гривні» Сашко Ірванець.

      Звичайно, не все було добре в нашому домі. І все ж, потрапивши холодного грудня 1997-го до Мінська, я відчував неймовірну гордість за свій синій із тризубом паспорт у кишені. Адже я був громадянином нехай дуже бідної, але незалежної й демократичної держави...

      Щодо слова «бідна» зроблю необхідні пояснення. Річ у тім, що за часів «першого Кучми» ми повірили вже не в приголомшливі прогнози «Дойчебанку» (який восени 1991-го пророкував Україні сліпуче ринкове майбутнє), а в те, що ми справді бідні. В те, що майже непереборні труднощі не дозволяють уже 7 років поспіль зупинити спад виробництва. Що наші злидні — це неминуча плата за незалежність.

      Навряд чи цю думку поділяв Павло Іванович Лазаренко, який чітко знав: Україна насправді дуже багата. І готова ділитися своїми багатствами з кожним рішучим і не обтяженим усілякими забобонами морального штибу керівником. І навряд чи рефлексіями «плати за незалежність» коли-небудь переймалися усілякі волкови, бакаї, пінчуки, суркіси, медведчуки, ахметови, які наче з рогу достатку посипалися йому на зміну. Тільки нашою всенародною платою за невистраждану нами особисто незалежність стали 600 мільярдів доларів, які ще 1994 року складали вартість основних фондів української економіки.

      «Кучма-2» відібрав у нас те, що лишав «Кучма-1»: гордість за майже демократичну й цивілізовану державу. Адже в Кучми шансів чесно перемогти у жовтні 1999-го було суттєво менше, аніж у Кравчука в липні 1994-го. Надто вже великий негатив суспільної думки акумулював у собі Президент, протягом чийого п'ятирічного правління обсяг виробництва скоротився вдвічі, а борги з пенсій і зарплатні сягнули астрономічних позначок. Проте, на відміну від свого попередника, Кучма не вагаючись пішов на нечесні вибори. І, отримавши «тріскучу перемогу», вже так і не зміг відійти від апробованих методів брудного, авторитарного керівництва. Методів, вичерпне уявлення про які дають відомі записи відомого майора.

      Потому був ганебний «референдум за народною ініціативою». Потому був нічний дзвінок знайомої журналістки: «Гiя не повернувся додому». Потому була абсурдна імітація пошуків зниклого Георгія (мене допитували про одне й те ж саме почергово троє слідчих, що звикли, очевидно, займатися базарним рекетом і зеленого поняття не мали, хто такий Гонгадзе; четвертого я послав — без жодних негативних для себе наслідків). Потому було знайдено «таращанське» тіло. Потому вибухнув «касетний скандал». Потому ми всі збагнули: живемо в країні-парії, якою цілковито править кримінал.

      Не знаю як хто, а я, не будучи за натурою радикалом (радше — кабінетним ученим) став у лави акції «Україна без Кучми» та потрапив у число 63 засновників Форуму національного порятунку з почуття пекучого сорому, образи й гніву. Мало того, що ВОНИ вкрали в НАС наш скромний добробут. Мало того, що ВОНИ забрали в НАС право пишатися НАШОЮ (не своєю!) державою. Але ВОНИ знову вирішили поставити нас перед уже, здавалося, навіки подоланою українською дилемою: між не-буттям і буттям-що-вбиває.

      І річ навіть не в тому, що по довгих роках відносного благополуччя в Києві (поки що нечасто, але вже!) знову можна наразитися на хамство у відповідь на звертання українською (бо ж, як слушно зауважив Андрухович, мовою найшанованіших людей нашого суспільства — бізнесменів, естрадних і спортивних зірок, бандюків — таки залишається російська, і молодь це досконало відчуває). Річ у тім, що сьогоднішній українець знову, як і колись, приречений мімікрувати, знову привчився розповідати анекдоти на кухні, а на людях у єдиному пориві змушений підтримувати кандидатуру нашого найшляхетнішого, найрозумнішого, найпрацьовитішого і найсором'язливішого (не вірити оцінці Л. Кучми не маємо права!) співвітчизника В.Ф.Януковича.

      Звісно, я знов-таки трохи перебільшую: ніхто не вимагав від мене стати в лави «форуму демократичних сил» у моєму столичному академічному інституті. Але під час нещодавньої експедиції «Соборна Україна-2004» я зустрівся з колишньою директоркою школи з села Мартинівка на Канівщині Ганною Лисенко. Її було звільнено з роботи за те, що вона прийняла в своїй школі Віктора Ющенка і отримала від нього матеріальну допомогу. Сьогодні слідчі прокуратури вимагають від неї зізнання: гроші було передано для проведення антиурядової діяльності. Мій колега по подорожі Віктор Шишкін відразу ж згадав «реабілітаційну» справу з власної суддівської практики кінця 1980-х: у залізничного робітника зі Знам'янки в 1948-му вимагали зізнатися, що він отримав 40 карбованців премії з метою організації замаху на «батька всіх народів»...

      Якби ситуація з Ганною Лисенко сталася у нормальному суспільстві, про це писали б на перших шпальтах усі газети. Міністр освіти демонстративно подав би у відставку. З рішучим протестом виступила б Академія педнаук. Учителі стали б пікетами перед усіма владними будинками. Але міністр освіти (він же — президент Академії педнаук) В. Кремінь перейнятий, схоже, зовсім іншим: мобілізацією освітян для збирання підписів на підтримку «єдиного кандидата демократичних сил». А самі освітяни ці підписи сумлінно збирають — жити ж якось треба... (Хоч, як свідчать особисті мої спостереження, голосувати за того-таки «єдиного кандидата» вчителі в масі своїй, безумовно, не будуть. Бо ж як їм далі прищеплювати підліткам основи законослухняності й чим відповідати на простий контраргумент з дитячих вуст: а я трохи «погуляю», пару разів відсиджу — і стану Президентом!)

      Виступаючи в інтерв'ю з нагоди 10-ліття свого президентства, Л. Кучма з гордістю підкреслив: Україна відбулася. З цим важко не погодитися. Справді, відбулася неправова авторитарна держава на задвірках Європи. Держава з небаченим соціальним розшаруванням. З величезним відчуженням між людиною і державою. З абсолютною незахищеністю простої людини.

      І коли недобита інтелігенція ще здатна провести різницю між країною і її владою, то більшість наших співвітчизників у ці тонкощі не вдаються. Ставлення до влади вони переносять на всю країну — а відтак понад половина молоді заявляє про готовність полишити Україну за будь-якої сприятливої нагоди. І таки полишає. Як полишають і мої колеги-науковці: не через брак патріотизму і часто навіть не через злиденну зарплатню. А через тривіальну неможливість реалізувати себе, бо ж не можна робити сучасну науку на безнадійно застарілому й давно не оновлюваному обладнанні, без матеріалів, реактивів і безперешкодного доступу до міжнародних фахових журналів.

      13 років тому ми з волі обставин отримали Незалежність. На 13-ті роковини Незалежності ми (знов-таки з волі обставин!) отримали шанс таки стати Європою — коли не сьогодні, то принаймні в більш-менш осяжній перспективі. Шанс жити по-людському, не розриваючись поміж не-буттям і буттям-яке-вбиває.

      Відразу ж маю застерегти: я належною мірою шаную Віктора Андрійовича Ющенка. Але я далекий від того, аби його обожнювати. Досі вважаю: якби Прем'єр виявив більше рішучості в критичні дні зими 2000—01 року, ми всі сьогодні розв'язували б уже цілком інші проблеми. Але нині не час згадувати втрачені можливості: історія ж бо не знає умовного способу.

      Маємо натомість іншу дилему: Україна або не-Україна. І через низку об'єктивних і суб'єктивних причин цей вибір персоніфіковано прізвищами Ющенка і Януковича. А відтак, власне, для нормальної, освіченої, інтелігентної людини жодного вибору й немає... Бо, вибираючи між шансом (нехай навіть не зовсім певним) і між цілковитою безнадією, обираємо таки шанс.

      Обираємо, бо Україну все ж таки варто любити. Бо вона справді дуже красива. Бо народ наш — добрий і роботящий. Бо вона справді має тривалу й величну історію (не довшу — про «Велесові книги» в порядному товаристві не говоритимемо, — але й не коротшу, ніж інші великі нації Європи). Бо вона справді має багатющу культурну традицію. І вона може претендувати на те, щоб у світі знали не лише Мазепу, Бортнянського, Архипенка й Довженка (саме цими чотирма іменами, за оцінкою визначного архітектора з діаспори Радослава Жука, обмежується знайомство з Україною сучасної освіченої людини на Заході).

      І, нарешті, вона таки гідна того, щоб її діти більше ніколи не вибирали поміж не-буттям і буттям-що-вбиває.

Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected] .