Iм'я Костянтина-Вадима Ігнатова добре відоме не тільки українським критикам, а й знавцям українського живопису за кордоном. Тому що свободолюбивий, самобутній, а ще — парадоксальний. Тому що персональні виставки були в Москві (1977, 1992), Аахені (1993), Бостоні (1993), Нью-Джерсі (1995), Брюсселі (1995, 1998), Гарварді (2002), Лос-Анджелесі (2002), а деякі твори зберігаються в приватних колекціях Канади, Ізраїлю, Голландії, Німеччини та інших країн світу. Тому що ігнатівський абсурдний світ близький і зрозумілий далеко не кожному, отож критикований. 2004 року авторові — сімдесят. Цьому і присвячена його експозиція в «найважливішому» музеї України, яка відкрилася днями.
Виставка репрезентує живопис художника періоду 1980—2000 років. «Хоча автор і молодий душею, пройшов він важкий життєвий шлях. Ви самі розумієте, що тодішнє мистецтво росло у вакуумі, бракувало свіжого повітря. Попри це Костянтин-Вадим писав завжди те, що хотів. У цьому — свобода його творів», — сказав, відкриваючи виставку, професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, мистецтвознавець Анна Заварова. «Якщо неодмінно треба відповісти на питання, про що це мистецтво, скажу: про безсенсовість, невблаганну жорстокість буття. І про його яскраву, святкову, легку красу. Та хіба не про це все мистецтво?». Картин і справді багато — класика: «Натюрморт з лимоном» (2000), «Соняшники» (1995); античні мотиви: «Орфей» (2003), «Сирени» (1992), «Смерть Антеона» (1998); місто: «Русанівка» (1967), «Блакитні двірники» (1991) і чарівна та актуальна «Софія спекотного дня» (1995).
Народився Вадим Миколайович у Харкові, потім вчився в Київській художній школі під керівництвом Л. Григор'євої, В. Денисова, Б. Носова та Київському художньому інституті у К. Заруби. Ось як згадує молодість художника його друг Давид Боровський: «Уявіть: 48-й рік, художня школа, нам — 14-15 років, у класі — 11-12 учнів... Найталановитіший серед них — Ігнатов. Найвільніший серед них — Ігнатов. Він робив те, що хотів і як результат — виставка в Національному музеї».
Костянтин-Вадим довгий час працював з видавництвом «Веселка» і проілюстрував понад 100 книжок, на яких росли покоління. Про це — мистецтвознавець Олег-Сидор Гібелінда: «Краща частина мого дитинства пройшла під гаслом його книжок! Шкода, що галузь книжкової графіки зараз занедбана. Він — митець художніх парадоксів, але говорити про його твори — це висушувати їхню плоть. Треба бачити...» Бажаючі оглянути мають час до 29 серпня.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
