Музей Шевченка зазнає капітальної реставрації: і ззовні, і зсередини.
«Для чого?» — це запитання виникає одразу під час ознайомлення з проектом експозиції. Для чого розчленовувати творчість Шевченка на поетичну і художню? До того ж, коли йдеться про поетичну спадщину, планується висвітлювати життєвий шлях її творця, а спадщина художня буде показана у відриві від його життєпису. Дивне як для фахівців нерозуміння того, що для митця життя і творчість — це єдиний процес. Адже у справжнього митця не буває окремо життя і окремо творчості, оскільки для нього творчість — це не робота, на яку ходиш заробляти гроші, а суть існування.
Якби Тарас Григорович половину життя писав вірші, а другу присвятив винятково малярству, то в поділі його творчості на дві частини був би якийсь сенс. Але ж такого не було! Для чого ж тоді шматувати цілісність його життя і враження від нього? Аби хоч чимось виправдати оте «осучаснення» експозиції?
І чому раптом у другій частині експозиції відвідувачам, що бажають ознайомитися з художніми роботами майстра, пропонують «представлення традицій народного мистецтва й культури його батьківщини»? Для цього є етнографічні музеї. А навіщо в третій частині експозиції планується створення музею Кирило–Мефодіївського братства? Окремого приміщення не знайшлося? У Музеї Тараса Шевченка має домінувати експозиція про життя і творчість Тараса Шевченка. А вже в її контексті можна зробити наголос на тій чи іншій дотичній темі, а не надавати під ці теми цілі зали.
Детальніше знайомимося з текстом «Тематичного спрямування», що долучений до «Концепції осучасненої експозиції Національного музею Тараса Шевченка» на сайті музею. Цей текст... пущений по обличчю поета: це не лише дратує неповагою, а вiн ще й незручний у читанні. А відсутність нумерації сторінок говорить про недбалість його авторів. Але Бог з тим усім, — що ж у самому тексті?
Уявіть собі, що ви прийшли до Музею Тараса Шевченка, не знаючи його біографії. У першому залі вам пропонують дізнатися про «суспільно–історичні процеси, що відбувалися на батьківщині Т. Шевченка до його народження...», «найважливіші події XVI—XVIII ст.» та «головні історичні віхи, які стали визначальними для українського народу» за три століття! Одразу виникає два запитання. По–перше, — може, це музей історії України? І, по–друге, — коли ж таки народився поет? У якому — шістнадцятому, сімнадцятому, вісімнадцятому столітті? Де у першому залі експозиції про його життя і творчість, хоч щось про його з’яву на світ? Тридцять один експонат — і нічого про Шевченка. А між іншим, про першу частину експозиції, до якої відноситься перший зал, зазначено, що вона відображає його «життєвий шлях...».
З надією переходимо до другого залу, але й там не знаходимо головного експонату, в якому зафіксовано факт народження Т.Г. Шевченка — метричної книги! Портрет батька, який Т.Шевченко пише 1829 року, тобто у 15 років, — ось перший експонат, завдяки якому ми зустрічаємося з Шевченком як таким і художником зокрема. Хоча в першій частині експозиції планувалося показувати «...поетичний доробок генія; усвідомлення непереборного покликання бути поетом і вплив вирішального вибору на весь перебіг його життя», чого ні в першому, ні в другому залі не спостерігається.
Поект другого залу вражає: в ньому зібгані 24 роки Шевченка (із сорока семи). А це половина життя: від народження 1814 року — і до викупу з кріпацтва 1838 року! Після трьох століть історичної передмови до народження Шевченка і половини життя, що через 40 експонатів «висвітлюється» в другому залі, почуваєшся збитим iз пантелику й ошуканим.
Напевно, щоб відвідувач трохи отямився від хаотичного й уривчастого подання життя і творчості Шевченка, у третьому залі планується показати лише декілька років (1838–1840) його навчання в Петербурзькій академії мистецтв. Але третій зал музею сам по собі невеличкий, і тридцять шість експонатів, скупчених у ньому, справляють враження «товчка».
В описі четвертого залу читаємо, що «Кобзар» є збіркою, яка «...дала поштовх розвиткові нової літературної української мови». Що це подія величезного національного значення — мовчок. У п’ятий зал автори проекту пропонують увібгати першу і другу подорожі поета в Україну. Це не так багато в часі, утім надзвичайно значущо в його житті і в творчості. Тридцять три експонати цього залу не здатні передати той стан свідомості і духу Майстра, в творчості котрого у цей час кристалізується не просто образ майбутньої України. Провидець формує енергетичну, інформаційну і духовну матрицю вільної людини і незалежної держави Україна, закарбовуючи її в слові (поезія) та образі (малярство).
Як домінанта до шостого залу беруться слова Тараса Шевченка: «...в оцій незамкненій тюрмі». Одразу зрозуміло, що йтиметься про арешт і роки заслання без права писати і малювати. І, напевно, надсучасним видається комусь намагання висвітлити це десятиліття (1847–1857) таким чином. Із сорока чотирьох експонатів вісім стосуються двох місяців, коли Поет у казематі Третього відділу чекає на вирок імператора. Відвідувач бачить літографії Імператорського зимового палацу, параду на «Дворцовій площі» (sic!) в Петербурзі, Пантелеймонівський міст, Петропавловську фортецю, а ще фото будинку в Санкт–Петербурзі, де містився III відділ. Окрім того — факсимільні копії: циклу поезій «В казематі», списку речей, вилучених при арешті та справи «Об Україно–Славянском обществе... О художнике Т.Шевченко». А ось на висвітлення десяти років перебування на засланні автори планують використати лише тридцять шість експонатів.
«Радує» і сьомий зал. Тут зазначено сорок дев’ять експонатів. Але, мабуть, текст ніхто не вичитував. Тому в тексті два 42–х, два 43–х і два 44–х експонати.
На цьому, по суті, і завершується перша частина експозиції. І якщо розповідь про життєвий шлях Поета на цьому закінчується, то де хоч щось, що стосується його смерті? У першому залі немає метричної книги, в якій зафіксована дата його народження, а в сьомому нічого не говориться про його останні дні. Нещасний відвідувач! Йому сім залів підряд морочать голову життям і творчістю людини, котра невідомо коли з’явилася і невідомо як щезла. Може, то все міф, легенда?
Попереду чекає ноу–хау осучасненої експозиції. Як пишуть у її проекті автори: «Принципово новими будуть два зали, що об’єднують першу і другу складові експозиційного простору: зал–символ, домінантою якого є Шевченкові рядки «Жива душа поетова святая...», та зал картини «Катерина». І хоча попередніми залами відвідувач нібито й підготовлений до ноу–хау, побачене все одно відправляє в нокдаун...
Уявіть собі не найменшу кімнату музею, в якій усього сім експонатів: фото поета, його чорнильниця, перо, палітра і три пензлі. Все. Ваша справа — закцентуватися «...на незнищенності енергетики національного генія»... А ось і дев’ятий зал. Тут «Катерина» і шість невеличких олівцевих начерків до цієї роботи. На думку авторів проекту, «Катерина» — «живописна маніфестація української ідеї: доля жінки–матері є ідейною матрицею, з якої прочитується доля України». Але де на цьому полотні жінка–матір? Стоїть пригнічене вагітне дівча, на котре з осудом (покритка!) дивиться поважного віку чоловік, що сидить під дубом, і, від’їжджаючи на гарцюючому коні, кидає байдужо–зверхній погляд москаль–коханець. І ця скривджена чужими і осуджувана своїми дівчина є маніфестацією української ідеї? Чи варто картину відривати від «Кобзаря» й поеми «Катерина», до якої цей твір є ілюстрацією? Картина й поема є засторогою поета, а не його «образом України».
Друга частина проекту — це «змінні тематичні експозиції», що, згідно зі світовою музейною практикою, не можуть бути частиною головної експозиції, хоча б тому що — змінні. А тут всю художню спадщину Майстра планується подати у вигляді цих самих змінних експозицій. У десятому залі планується експонувати вісімнадцять акварельних портретів, створених упродовж сімнадцяти років. Вирвані з контексту своєї епохи, з контексту життя їх автора і його світобачення, вони справляють враження... статистів. Здається, що в цій галереї відвідувач має побіжно оглянути «представлені акварелі» і, нічого не второпавши ні в Шевченкові, ні в його житті, ні в його творчості, ні в його посланні до нащадків (тобто саме до цього ось відвідувача), іти собі далі.
А далі — одинадцятий зал з десятком портретів, написаних олією упродовж дев’ятнадцяти років. Усе те ж вилучення з контексту, та ж статистична німота. Нічого не змінюється ні в дванадцятому (пейзажі), ні в тринадцятому–чотирнадцятому (офорти) залах. Суто психологічно одноманітне галерейне подання заколисує. Ефект підсвідомого відторгнення замість ефекту свідомого долучення — результат такої екскурсії такою експозицією.
І раптом, напевно, щоб відвідувач від несподіванки стрепенувся, екскурсія переходить до п’ятнадцятого залу. Де (цитуємо) «представлено твори Шевченка–художника, якими він — в українському мистецтві — засвідчив переддень сюрреалізму». У 1860 році, тобто за сорок років до народження Макса Ернста, Рене Магритта, Сальвадора Далі і більш ніж за п’ятдесят років до виникнення такого напряму в мистецтві, як сюрреалізм (початок 1920–х років), Шевченко пише свій сюрреалістичний «Натюрморт». Оскільки в тематичному спрямуванні до залу зазначається, що «представлено твори», а не один твір цього напряму, то невже є й інші? Виявляється, що немає... Для чого ж тоді ця, нічим не виправдана, множина? Щоб, розчарувавшись, відвідувач байдуже ковзнув поглядом по меморіальних речах і пішов геть?
До речі, чому вони тут, а, приміром, не у восьмому залі, де вже поряд iз фотографією Поета експонується сім меморій. Додали б ще шістнадцять, може, тоді восьмий зал не виглядав би таким порожнім. Правда, тоді у п’ятнадцятому залишилося б тільки три експонати... Чому меморіальні речі Художника експонуються саме біля його єдиної сюрреалістичної картини? Може, це на цих етюдниках, цими інструментами, цими воском, фарбою, крейдою і створювався «Натюрморт»? Та ж ні, вказано — «Папір, сепія». У такому разі, може, це фінальна крапка в експонуванні малярських робіт? Теж ні, попереду задекларовано ще зал із галереєю жанрових творів... Ще двадцять чотири картини змушують втомлений розум переключитися на будь–що, аби інше. До речі, «будь–що» не так і далеко — це третя частина проекту «осучасненої експозиції».
Читаємо в проекті: «Третю частину експозиції буде розташовано на першому поверсі музейного приміщення: перший зал, у якому представлено експонати, пов’язані з родиною Терещенків (історія будинку), а також такі, що розкривають історію формування колекції музею, історію його створення та діяльність до наших днів; другий зал присвячено історії перепоховання Тараса Шевченка — як започаткуванню історії перепоховання видатних українських літераторів, що консолідувало націю; третій зал матиме формат «музей у музеї» — «Кирило–Мефодіївське братство».
Домінуюча тема першого залу — історія колекції. Тут сімдесят сім експонатів! Портрети, портрети, портрети... Фоторепродукція ІТШ, афіша ГКШ. Знову портрети, бланки, акти, подяки... Історія відкриття музею, історія його ремонту, надання музеєві статусу Національного... Погляд чіпляється за щось знайоме — о, Президент Кучма! А де світлини інших президентів? Фото співробітників і директорів музею. Зокрема, нинішнього директора Стуса Д.В... Майже наприкінці знаходимо взагалі якийсь дивний «експонат»: «74. Серед картин російських художників, у колекції Івана Ніколовича було 5 творів Т. Шевченка»... Задумуєшся: у чиїх руках перебуває Музей Тараса Шевченка?
Далі — Кирило–Мефодіївське братство. 5 квітня 2012 року, на засіданні Громадської гуманітарної ради, присвяченої 200–літтю Тараса Шевченка, Президент Віктор Янукович виступив з ініціативою відродити в Україні студентський рух, заснований на духовній спадщині Шевченка. Як сказав Президент: «Цей рух пожвавив би наше суспільство». Але він не говорив, що створювати музей Кирило–Мефодіївського братства потрібно в будівлі Національного музею Тараса Шевченка.
Останній, двадцять перший, зал подається як «Перепоховання знакових постатей — маніфест на підтримку України, її культури та історії». Так і хочеться запитати: а де зал поховання Тараса Шевченка? Це ж ніби його музей?! І чому тоді в тематичному спрямуванні до експозиції залу №21 йдеться лише про поховання Лесі Українки і перепоховання Василя Стуса? А Юрій Литвин, а Олекса Тихий?
Про що кажуть нам задекларовані в проекті експонати? Посмертна маска Тараса Шевченка, ікона «Ісус Христос», що лежала на труні Шевченка під час перепоховання (правда, не вказано оригінал чи копія), домовина Шевченка біля Церкви Різдва Христового в Києві (цікаво, це фото, малюнок чи оригінал?), нитки з китиці китайки, якою була покрита труна Шевченка — чотири головні експонати, що разом ще з дев’ятьма, в основному фото, дають уяву про його смерть і перепоховання. Далі чотири експонати абияк нагадують відвідувачам про поховання Лесі Українки. І як фінальний акорд — експонати, що стосуються перепоховання Василя Стуса: його портрет, записник, ручка, олівець, фрагмент автографа і фотографії.
Людська психіка так влаштована, що здатна переключатися. І запам’ятовувати те, що було останнім. Із чим вийшов з музею Тараса Шевченка відвідувач? З інформацією про перепоховання Василя Стуса. Так, у цієї знакової постаті давно мав би бути музей, присвячений її життю, її творчості, її подвигові. Але не за рахунок Шевченка!
Хороша назва — «Тарас Шевченко: Божественне призначення». А ще було б добре, якби Кобзар, для тих, хто працює в його музеї, був їхнім Божественним призначенням...
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
