Певно, що кожен фестиваль запам’ятовується перш за все переможцем. Однак цей ризикує ще довго вирізнятись поміж інших призерів «Молодості». У компанії з повнометражними «велетнями», що зазвичай брали головну нагороду фестивалю, короткометражка Ґабріеля Ґорше «Людська маса» (Великобританія) триває лише 17 хвилин і має скромний статус студентської роботи.
«Практично весь фільм займає напружений діалог між співробітницею соціальної служби та її клієнтом, у якому розкриваються непереборні вади людської душі, те безглузде самодурство, яке схильні проявляти багато хто з нас, отримавши найнезначнішу владу над малими сими, — оцінює кінокритик Олександр Гусєв, котрий веде блог на сайті «Українська правда». — У сповненій праведного гніву й ображеної гідності промові героїні відчутна самовдоволена тиранія законослухняного і добропорядного громадянина, що не сумнівається у своєму праві бути моральним авторитетом і вершителем долі для представників соціального дна і порушників спокою — подібні люди мало змінилися з часів фарисеїв, що відправили на смерть Христа».
Три сеанси нового фільму нідерландського режисера Алекса ван Вармердама «Боргман» у рамках «Молодості» пройшли з аншлагом. Не дивно — такої влучної сатири фестиваль не бачив давно. Лячно–іронічний трилер, ймовірно, не мав би такого успіху, якби не виконавець ролі Боргмана — харизматичний Ян Бейвут, що завітав на фестиваль представити картину. Можна сказати, що цей «чорт» підкорив київську публіку.
«Біси, вигнані зі своїх лісових норок християнською дружиною під проводом священика, проникають у будинок благополучного буржуазного сімейства, полюючи за душами його молодших нащадків. Підступи нечистого з блискучою дотепністю представлені у жанрі абсурдистської чорної комедії, при цьому біси виглядають цілком прозаїчно — потребують сна і ванни, спілкуються по мобільному зв’язку, вбивають смертних, що постають на їхньому шляху, за допомогою куль і отрути, і взагалі не надто зловживають магією, хіба що частенько перетворюються на псів. Знаменитий голландський режисер показує, наскільки буденно, просто інфернальне Зло здатне проникнути в життя сучасної людини», — коментує Олександр Гусєв.
Наявність такого фільму як «Дотик Гріха» Цзя Чжанке в програмі — вже привід, аби запам’ятати цьогорічний фестиваль. Картина ще у травні отримала Каннську гілку за найкращий сценарій. Нова стрічка лідера китайського незалежного кіно — безкомпромісна картина насилля, яку не пропустила у Китаї цензура, однак український показ відбувся — на великому екрані та з повним залом.
«Цзя Чжанке завоював собі славу стрічками, знятими в неквапливій, небагатослівній, але завжди точній естетиці, — каже Дмитро Десятерик. — Як часто буває у Чжанке, фільм утворюють декілька паралельних сюжетних ліній, у кожній з яких відстежується доля одного героя. Розгніваний шахтар, юрист–самоук, повстає проти корупції в керівництві села. Мандруючий маргінал заробляє собі на життя збройним грабунком. Гарненька дівчина — адміністратор у сауні — потерпає від нападу багатого клієнта і вершить своє правосуддя. Молодий робітник змінює одну роботу за іншою, марно намагаючись налагодити своє життя. Ці герої — чотири людини з чотирьох різних провінцій. Чжанке сміливо показує те, що приховане за фасадом нинішнього китайського процвітання, і більш того: експериментуючи з різними стилями, він створює унікальний кінематографічний світ, у якому художні й соціальні елементи перебувають в ідеальній рівновазі».
Повнометражний конкурс відкрив багато нових імен серед дебютантів. Однак явного фаворита, здається, знали всі задовго до вручення нагород — настільки вдалим «пострілом» виявилася сiнгапурська драма «Іло Іло» про незвичну дружбу між малим хлопцем та покоївкою. Тим більше що її режисер Ентоні Чен уже має за неї трофеї з Канна та Лондона, а «Молодість» його фактично виховала: у київському фестивалі Чен бере участь уже втретє, втім уперше — у повнометражній секції.
«Режисеру Ентоні Чену вдалося в стандартному жанрі сімейної драми показати широкий портрет сучасного сінгапурського (та й будь–якого розвиненого) суспільства з його кризами, звичаями, ритуалами, приводами для радості або для роздратування, — оцінює фільм на прохання «УМ» Дмитро Десятерик (газета «День»). — Наскрізний мотив тут — надія. Кожний плекає свої власні маленькі міражі, окрім філіппінської покоївки, котра має достатній запас любові, аби терпіти і рятувати їх усіх — і, зрештою, так само отримує любов від цих змучених дрібними гризотами людей. Знову вдаючись до узагальнень, можна сказати, що «Іло Іло» — дуже точна замальовка краси і жаху щоденного життя».
Любителі артхаусного кіно знають цього Ульріха Зайдля передусім за «райською трилогією» — «Любов», «Віра» та «Надія» — фільмами, що встигли наробити шуму у Венеції, Берліні та Канні. Натомість українські глядачі мали унікальну можливість прослідкувати за тим, як формувався режисерський почерк цього провокатора з камерою від початку 1980–х і до наших днів. Україна — одна з перших, кому довелося приймати повну ретроспективу картин австрійського кінематографіста.
«Ульріха Зайдля по праву шанують у світі як одного із засновників сучасної австрійської кінематографії, який багато в чому визначив її візуальну стилістику, — погоджується з «УМ» Олексій Першко («Коммєрсант—Україна»). — Фірмова прикмета методу цього режисера — геометрично жорстко побудовані кадри, що портретують людей, які прямо дивляться в камеру. Прикмета ця проявилася вже в його першій документальнiй стрічцi «Метр сорок» (1980 р.) і з незначними трансформаціями перекочувала в ігрове кіно, яке Зайдль став знімати з кінця 1990–х років. Поволі формується відчуття, що Ульріх Зайдль прирівняв кінематограф до засобів масової інформації в розумінні Маршалла Маклюена (засіб передачі повідомлення сам є повідомленням), коли формальний прийом заміщає сенс, а його репродукування стає самодостатнім жестом».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
