Історія вболівання і хвороби

Одинадцять iз половиною «червоно–синіх» років

ТОВ ФК «Арсенал–Київ» було засновано в грудні 2001 року. Рішення про це ухвалила Київська міська рада на пропозицію мера Олександра Омельченка. Тодішній глава столиці отримав футбольну команду як знаряддя поліпшення власного іміджу та політичної ваги — за прикладом конкурентів, братів Суркісів. У статутному фонді клубу внесок територіальної громади Києва становив 80%. Це було свідченням того, що футбол у Києві розвивається.

Муніципальний «Арсенал» почав шлях в українському футболі не з самих низів, а замінив по ходу чемпіонату вищої ліги 2001/02 столичний ЦСКА, який доти був держпідприємством Міністерства оборони. Свій перший матч «Арсенал» провів 16 березня 2002 року в Запоріжжі проти «Металурга» (0:2).

Дебютний сезон «каноніри» закінчили на 12–му місці (поміж 14 учасників), врятувавшись від вильоту в нижчий дивізіон за рахунок кращих додаткових показників порівняно з «Поліграфтехнікою».

Зате на початку сезону 2002/03 «каноніри» помітно підсилились, тривалий час ішли серед лідерів і показали свій історичний максимум — 5–те місце. Таку саму позицію «Арсенал» посів у чемпіонаті 2011/12, що дало клубу можливість стартувати у кваліфікації Ліги Європи. «Арсенал» удома обіграв словенську «Муру» з рахунком 3:0, але результат перетворився на технічну поразку (0:3) через участь у матчі дискваліфікованого Еріка Матуку, який заробив штраф ще до переїзду в Київ, під час виступів за бельгійський «Генк». Матч–відповідь каноніри виграли з рахунком 2:0, навіть граючи в меншості, однак припинили участь у євротурнірі.

У чемпіонатах України найбільший виграш «Арсеналу» датований червнем 2002 року — 8:1 у «Волині» вдома. Найбільша поразка — 0:7 «Шахтарю» на виїзді в жовтні 2013–го.

Упродовж 11 років існування клубу за «канонірів» виступали такі відомі гравці, як Максим Шацьких, Олег Гусєв, Євген Селезньов, Еммануель Окодува, Сергій Коновалов, Сергій Нагорняк, Дмитро Парфьонов, Сергій Закарлюка, Сергій Мізін, Віталій Рева, Ролан Гусєв, Георгій Деметрадзе, Джаба Канкава, Олександр Кобахідзе, Саулюс Міколюнас, Мілан Обрадович, Володимир Гоменюк та ін.

Команду тренували Олег Кузнєцов (2002), В’ячеслав Грозний (2002–04, 2010), Олександр Баранов (2004–05), Олександр Заваров (2005–09), Юрій Бакалов (2010–11, 2013), Леонід Кучук (2011–12).

Організаційні проблеми в «каштанчиків» почалися 2006 року, після відходу від влади в Києві Олександра Омельченка. Його наступник на посаді мера Леонід Черновецький виставив клуб на продаж, і навіть у підвішеному стані «каноніри» здобули історичну перемогу над «Шахтарем». У сезоні 2012–13 буде ще один виграш у «гірників», а от у «Динамо» в київському дербі «Арсенал» так жодного разу й не переміг, зігравши лише п’ять разів унічию.

У травні 2007–го новим власником і президентом ФК став бізнесмен Вадим Рабинович. У січні 2009–го він під час чергової фінансової кризи продав клуб сім’ї Черновецьких, але вже в липні «викупив» назад. Подейкували, що реальними власниками та спонсорами команди були кола, близькі до олігарха Коломойського.

«Арсенал» міг не вийти на друге коло чемпіонату 2012/13, коли Рабинович відійшов від клубу, але в лютому ц.р. команду підібрав інший бізнесмен — народний депутат від Партії регіонів Олександр Онищенко. Утім, йому така ноша виявилася не до снаги.

Доки не було зачинено на реконструкцію НСК «Олімпійський», «Арсенал» грав на головній спортивній арені України. Завдяки маркетинговим ходам Рабиновича, безплатному входу та лотереї навесні 2008 року матч «Арсенал» — «Зоря» зібрав 40 500 глядачів — другий на той час показник відвідувачів в історії чемпіонатів України.

Однак загалом за 11 років «каноніри» так і не привернули на свій бік масового глядача — далася взнаки відсутність власного стадіону (всі плани щодо його побудови лишилися на папері) та складнощі конкуренції з аудиторією київського «Динамо». Останніми роками відвідуваність матчів «канонірів» де–факто була однією з найнижчих в українській прем’єр–лізі.

Натомість навколо «Арсеналу» згуртувалося невелике, але міцне середовище фанатів лівого спрямування, які протиставляють себе «нацистам» із «Динамо». «Ліваки» стали ядерним угрупованням прихильників «АК» в період Рабиновича, при тому що за Омельченка фани «Арсеналу» стояли на звичних для українського футболу націоналістичних позиціях. Саме з часів Рабиновича традицією стали масові бійки між «ультрасами» «ДК» й «АК» — як за попередньою домовленістю, так і без неї.

Минулого тижня група лівих уболівальників «Арсеналу» звернулася з листом до Президента Януковича, закликаючи главу держави зберегти клуб, чиї прихильники стоять «на антифашистських позиціях — як і ваша Партія регіонів». Не подіяло.

Не спрацювали й натяки, звернені через пресу до президента «Динамо» Ігоря Суркіса. Йому пропонували підібрати «Арс» фактично забезплатно й використовувати, по суті, як «фарм–клуб» для надання ігрової практики футболістам, які не пробилися в динамівську основу. Та й для протистояння «пулу» «Шахтаря» з його «іллічівцями» це була б непогана відповідь. Суркісу не потрібно було б навіть витрачатися на стадіон, адже «АК» грає на динамівській арені ім. Лобановського.

Я і «Арсенал»

...Я почав уболівати за «Арсенал» ще з тих часів, коли його просували в столиці як «команду київської громади» — на противагу приватизованому ЗАТ «Динамо» олігархів Суркісів. У ті часи не лише керівництво динамівського клубу, а й самі футболісти були членами одіозної партії Медведчука — СДПУ(о). Я вболіваю за «свій» «Арсенал» і досі, вважаючи, що таке велике місто, як Київ, повинно мати власне дербі і принаймні дві команди вищої ліги.

Звісно, я розумію, що це олігархи відмовляються від зайвих іграшок, що все впирається в гроші й попит на товар, яким у даному випадку є команда. Попит низький, а спроби керівників ФК зробити «Арсенал» прибутковим залишилися в далекому минулому. Але в ці осінні дні помирає не просто футбольна команда — помирає одне з моїх щирих захоплень, велика частина футболу в мені. Та й в Україні — також. Наскільки приємно бачити в метро хлопчаків у куртках з емблемами «канонірів», які поверталися з тренувань в «арсенальській» дитячій школі, — настільки печально чути про банкрутство ФК і зняття його з чемпіонату.

Здається, зникнення двох клубів прем’єр–ліги за півроку (нагадаємо, в травні наказав довго жити славний криворізький «Кривбас») — забагато для країни, яка вважає, ніби культивує професійний футбол на високому рівні. Це ще один доказ негараздів в усьому нашому «спорті номер один». Кращі клуби першої ліги не мають фінансової змоги, а часто — й бажання підніматися у вищий дивізіон. Команди зникають на всіх рівнях, і в прем’єр–лізі — також. Усе йде до того, що 47–мільйонна країна матиме «вишку» з 10 клубів — так само, як дрібна Шотландія.

...Та, власне, навіть діти у київських дворах зараз дуже мало грають у футбол — не те, що ми свого часу. На зміну футболу приходять інші цінності. Хоча футбол, як на мене, — хороша цінність...