Вірний друг водолаз

«Багато матерів, коли потрапляють у схожу ситуацію, падають духом»

«Без такої мами, як у мене, я б не ходив. Бо 90 відсотків мого успіху — це її віра та терпіння, а решта — мої старання», — зізнається «УМ» Роман Огілько, усміхнений білявий хлопець­ iз блакитними очима.

«Багато матерів, коли потрапляють у схожу ситуацію, падають духом. Але якщо мама буде вірити й боротися, то дитина також не опустить рук», — додає його мама Наталя. Вона каже, що Роман народився здоровою дитиною. У два місяці, коли йому зробили щеплення БЦЖ, педіатр щось запідозрила у стані малюка й направила до лікарні. Там було холодно і він застудився. Нежить заважав дихати, тож хлопчик постійно плакав. Але медсестра святкувала іменини й дала дитині сильне заспокійливе. Потім, обурюється мати, вона дізналася, що той препарат — для особливо буйних. Вона чула, як лікар кричала на медсестру: мов­ляв, «якщо мати подасть до суду, не відмажешся». А згодом Ромі поставили діагноз — ДЦП. Лікарі сказали, треба змиритися, малий не стоятиме й не ходитиме.

Наталя не змирилася, вона не втомлювалася читати літературу, сподіваючись знайти там відповідь на те, як поставити на ноги свою дитину. Самотужки вивчала вправи й навчала їх сина, запрошувала масажиста, возила хлопчика по санаторіях. Ромi зробили шість операцій. Йому лазером надсікали м’язи і виправляли викривлені руки та ноги, але ходити хлопчик так і не зміг, тільки повзав. На вулицю мама носила його на руках, навіть до школи у перші два класи. Це вже потім учителі ходили до них додому. «Щоб Рома не сидів у чотирьох стінах ізольований, намагалася возити його всюди. Хотіла, щоб бачив життя довкола», — зізнається тепер пані Наталя.

Пригадує, як у надії на одужання запросила інструктора лікувальної фізкультури, який розробив для хлопчика спеціальний комплекс вправ. Рома працював по чотири години з гантелями та на тренажерах. Його ноги зміцніли, почали розгинатися кисті рук.

Синові було десять років, коли Наталя прочитала про собак–поводирів, які допомагають хворим людям. Так у цій родині з’явився лабрадор Ред. «Я вибрала чорного лабрадора, бо всі стверджували, що вони гарні поводирі. Саме Ред навчив Рому піднiматися й не давав йому повзати по підлозі», — веде далі Наталя. Вона розповідає, як лабрадор підходив до Ромки, коли той повзав по підлозі, й обережно смикав малого за чуба, мовляв, вставай. Хлопчику така увага була не зовсім до душі, тож він намагався втекти від собаки і залазив на крісло. Такі тренування завершилися тим, що Роман почав потроху підніматися та пересуватися, тримаючись за стіну.

«А якось ми помітили, що Ред стає на порозі дверей, а Ромка, тримаючись за його спину, переходить від одного одвірка до іншого. Собаку цього не вчили, вона діяла інтуїтивно», — зазначає мама хлопця.

Жінка пригадує особливо важкі часи для їхньої родини, коли померла її мама, а після похорону вона дізналася, що старший син втрачає зір і необхідна термінова операція. Тоді вона на три тижні змушена була поїхати з ним до Одеси, а Роман залишився сам у квартирі, разом із вірним собакою. Варив пельмені та вареники, якi мама приготувала та заморозила в холодильнику. «Потім років три ні Рома, ні пес не їли пельменів i вареників», — згадує Наталя. Коли ж повернулася з Одеси, зрозуміла, що прийшов час адаптувати сина до вулиці, аби міг сам себе обслуговувати, не потребуючи сторонньої допомоги.

«У той час, коли у нас був Ред, ветлікар запитував мене, а чому ви не взяли ньюфаундленда? Адже вони повільніші, потужніші, а ще природжені рятівники, мають гарну мускулатуру, тож на роль поводиря з ДЦП підходять якнайкраще», — згадує жінка.

«Коли син спотикався, Кася «пірнала» під нього й не давала впасти»

До тієї розмови Наталя бачила ньюфаундлендів, або водолазів, як їх називають у народі, лише на картинці. А весною 2010 року спеціально пішла на виставку собак. Цуцики цієї породи коштували дорого. І хоча їй самій нелегко виховувати синів, але чорне симпатичне цуценя, яке назвали Касею, вона купила, бо душею відчувала, що це допоможе її сину. Водночас шукала кінолога, який би дресирував Касю як поводиря. Але за цю нелегку справу ніхто не хотів братися, ризикнула лише черкаський кінолог Наталя Москвичова. Вже через три заняття Роман попросив відпустити його пройти кілька кроків iз Касею самотужки.

«Він пройшов три метри. Його очі загорілися від радості. Він зміг це зробити! Це було у травні минулого року, за три дні до його 18–річчя. Такий подарунок долі!» — щасливо усміхається Наталя. Тоді вона сказала синові: «Я зробила, що могла, тепер усе залежить від тебе».

Жінка пригадує, як вчилися ходити з Романом по тихому провулку, і коли син починав спотикатися, а таке було нерідко, Кася «пірнала» під нього і не давала впасти на землю. Більше того, собака навчився піднімати Ромку — водолаз сідав і розставляв лапи, щоб він міг на нього обпертися й піднятися. А потім лапою підгрібав Ромi його палицю.

«У Роми велика амплітуда коливання, коли він іде. Тому з одного боку в нього палиця, а з іншої — Кася. Вона зменшує цю амплітуду, натягуючи повідок у другий бік, аби син міг встояти на ногах», — пояснює Наталя. Жінка каже, що показувала відео лікарям, як Рома почав ходити з собакою, і вони просто мовчали. Мабуть, ніхто з них не очікував такого.

«Ніхто не вірив, що зможу ходити. Але я знав, що в нас вийде. Адже те, що я задумую, в мене в голові складається в картинку і стає реальністю», — блакитні очі Романа аж світяться від щастя. Як це здорово, каже хлопець, коли ти можеш сам ходити. Завдяки Касі, наголошує, зрозумів, що таке свобода. До того ж перехожі тепер більше звертають увагу на собаку, а не на мене, й усміхаються.

Рома зізнається, що завдяки Касі, яка навчила його ходити, він повірив у свої сили. Нині він спокійно ходить сам, спираючись на дві палиці, хоча ще півтора року тому без сторонньої допомоги не міг вийти з хати. А уявити, що сам зможе дійти до центру міста, взагалі не міг. Але ж дійшов! Більше того, в нього з’явилася мрія стати санітарним фельдшером і він її здійснив, вступивши до Черкаського медичного коледжу. «Коли торік ми пішли туди здавати документи, минуло лише три місяці, як Рома почав ходити», — каже Наталя.

«Як зараз пригадую, заходжу в аудиторію на першу пару, хвилююся страшенно і раптом сковзаюся та падаю. Однокурсники піднімають мене, і я читаю в їхніх очах «які проблеми до нас прийшли!» — каже Роман. Але, додає, я не розгубився і кажу їм: «Спокійно, я піднімуся і все буде добре». Хлопець­ зізнається, що зумів тоді перебороти страх і пообіцяв собі більше не падати. Він говорить, що спочатку важкувато було в навчанні, адже не вмів швидко писати лекції, тому брав у однокурсників конспекти і вже вдома до пізньої ночі переписував їх. Тепер, хвалиться Рома, він усе встигає.

Священик сказав, що цей собака буде лікувати дітей iз ДЦП

«Зараз у коледжі на мене дивляться як на якогось мажора. Там же мене тепер усі знають», — щиро сміється Ромка. Він каже, приємно, коли викладачі та друзі кажуть йому, що за рік, який минув у коледжі, він значно краще та впевненіше почав ходити. Хлопець вірить, що згодом почне ходити навіть без палиць.

«Ромка заробив собі там авторитет. І однокурсники, і викладачі до нього дуже добре ставляться, і це багато значить», — додає пані Наталя. Зараз, каже, вона з сином ходить у коледж без Касі. Бо в Роми почалася практика то в санепідемстанції, то в поліклініках чи лікарнях, тому, аби встигати, їздять «маршрутками».

Кася багато чого дала Ромі, наголошує його мати. Те, чого досягнув її син, перевершило всі найсміливіші очікування. Бо дітей iз ДЦП, ділиться вона думками, пригнічує відчуття залежності, але тільки воно зникає, вони починають думати про майбутнє. «Нерідко мами переконують дітей iз ДЦП, що ти не такий, як усі, і нічого не вдієш. Більше треба не дитину вчити, а маму, оскільки під її впливом «будується» характер дитини. Я по собі це знаю», — переконаний Роман Огілько.

Після того як Рома став самостійно ходити, в його матері та кінолога Наталі Москвичової виникла ідея створити у Черкасах розплідник собак–поводирів i клуб дресирування для дітей iз ДЦП. Нині Наталя Москвичова поїхала до Німеччини на відповідне навчання.

А Роман i його мама мріють про те, що їм вдасться створити тренувальну базу для собак–поводирів і вони зможуть поділитися своїм досвідом зцілення з тими, хто цього потребує. У будь–якій ситуації, переконана жінка, завжди є вихід. Головне, наголошує, не опустити рук і вірити. «І нехай не у всіх так вийде, як у нас, але якщо будуть зрушення в лікуванні у кращий бік — це вже досягнення», — говорить Наталя.

У їхній оселі тепер уже мешкає три водолази: Кася, Айріс та Річард. Рома каже, що в цих собак дуже добрий погляд, здається, вони готові обійняти тебе. Річард спокійний і дуже добрий, у родині його називають «подушка на ніжках». Він, як справжній джентльмен, буде чекати, коли Кася та Айріс нап’ються води, а потім сам підходить. «Айріс по характеру, як Маша з мультика, у ролі Ведмедя в неї Річард. Якщо вона не спить, то й він не повинен. Якщо він відпочиває, то вона підійде за півметра, покладе іграшку так, щоб він бачив і не міг її дістати», — усміхається Наталя.

Їхні собаки вже вміють виконувати різні команди, але, щоб стати справжніми собаками–поводирями, їх ще потрібно навчати. «Коли ми брали Річарда у заводчиків, ті сказали, що напередодні священик говорив їм, що цей собака лікуватиме дітей iз ДЦП. Це добрий знак», — переконаний Роман.