Ульріх Зайдль: «Ми живемо у суспільстві диктатури краси»

Почесного гостя цьогорічної «Молодості» — австрійського кінематографіста Ульріха Зайдля — останні кілька днів можна було зустріти у холі кінотеатру «Київ» практично щодня. Тут режисер представляв свою ретроспективу, яка на фестивалі триває у повному обсязі (тобто не лише художні фільми, а й раритети — ранні документальні фільми та короткометражки). Перед відльотом додому режисер провів зустріч iз журналістами та прихильниками його творчості. Прихильників, до слова, після ретроспективи стало в рази більше — чимало питань стосувалися не найвідоміших стрічок митця, а саме ранніх «документалок», лише нещодавно вперше показаних на українському екрані.

Сам Ульріх залюбки вдався до спогадів про перші кроки у режисурі, хоч ті були і не надто приємними. Одну з перших робіт, документальний фільм «Бал», Зайдль присвятив рідному містечку неподалік Відня. Там він зняв урочистий прийом, такий собі ритуал, якому чітко підкорюється все місто. У присвяті режисер намагався показати зворушливу ментальність маленького міста, однак його намагань, здається, не сприйняв ніхто. «Фільм показали у Відні, і він викликав у публіки сміх. Віденці сміялися над провінціалами, — пригадує митець. — Адмінстрація містечка, дізнавшися про це, намагалася заборонити прокат. Я вийшов iз буржуазної сім’ї, на батьків також тиснули. Натомість я на власні кошти винайняв кінотеатр і провів приватний сеанс у цьому містечку. І знаєте що? Людям сподобалося! Відтоді так буває з усіма моїми фільмами. Люди чомусь думають, що я намагаюся когось висміяти, однак на ділі негатив іде аж ніяк не від мене, скоріше, від критиків».

Трепетне ставлення до героїв режисер пояснює фактором довіри до виконавців їхніх ролей. Із деякими акторами, з якими працював 10–20 років тому, він досі підтримує тісний зв’язок. «Я не прикрашаю своїх героїв, але ніколи не мав на меті робити їх відверто несимпатичними або такими, до яких би не знайшов підхід глядач», — запевняє Зайдль. Так, у документальній стрічці «Втрати невідворотні», де 60–річний австрієць після втрати дружини шукає собі нову жінку, режисер відпустив у вільне плавання своїх акторів, дав волю діяти у кадрі як заманеться, а потому підмітив, що таких сильних жінок ще не зустрічав: «Фільм спрацював, тому що вони були чесні не лише «на камеру», а по відношенню до себе».

Актори, в свою чергу, знаходять контакт iз режисером, попри провокативність його фільмографії. У документалці «Ісусе, ти знаєш» Ульріх Зайдль практично зруйнував чи не найбільше табу віруючої цивілізації — встановив камеру за вівтарем та зняв десяток відвертих молитв. Сам режисер розповів, що його виконавці свідомо йшли на таке одкровення, пояснюючи: «Ви робите цей фільм тому, що цього хоче Ісус. І якщо Ісус цього хоче, то я з вами». За його словами, без тієї довіри, яку продемонстрували герої, стрічка просто не відбулася би.

У документальній картині «Останні чоловіки» Зайдль торкається теми емансипації. Його головні герої — чоловіки, котрі одружилися з азійками. Ті, мовляв, виховані у більш класичному ключі, аніж просунуті європейки з Австрії. «Можна сказати, що стосунки будуються краще, коли у партнерів є певні ролі. Але сьогодні так не спрацьовує, — зітхає режисер. — В Австрії чоловіки більше страждають від фемінізму, аніж жінки від сексизму. У мас–медіа давно порушується тема про те, що чоловіки молодого покоління стикаються з проблемою самоусвідомлення. Старі ролі не працюють, нові не знайдені — виходить, що чоловік не визначений».

Утім жононенависником Зайдля назвати просто не вдасться, особливо після «райської» трилогії, де жінка під мікроскопом кінематографіста показана тією самою жертвою сучасності, що і чоловік (чи не найяскравіший приклад — 50–рiчна Тереза у стрічці «Рай: Любов», яка їде у Кенію, де попросту «купує» любов молодого кенійського хлопця, оскільки інакше у її віці не вдається). «Ми живемо у суспільстві диктатури краси», — констатує пан Ульріх.

Наостанок режисер торкнувся питання авторського кіно та його майбутнього. Прогнози Зайдля невтішні: «Авторському кіно все важ­че знайти свого кіноглядача. Навіть арт–хаус стає легшим, намагається завоювати глядача жанровими комедіями. Стає все менше цікавих фільмів». З власного досвіду участі у кінофорумах у Канні, Берліні, Венеції , митець зазначив, що якщо раніше фільми брали участь у такому першокласному фестивалі, як Каннський, i перемагали, то проблем з прокатом не було, а зараз навпаки — фільми здобувають нагороду, але на екран не потрапляють.