Нотатки про дітей і дорослих із «павільйону писанкарства» у Лондоні

Спершу було враження, що широка англійська громадськість на етнокультурну програму в рамках Днів України в Лондоні не прибуде. Зранку дощило, а все мало відбуватися просто неба у парку перед лондонською мерією. Утім, лондонці до дощів звикли. Отож ще до офіційного початку майстер–класів минулої суботи у наметах «ремісників» уже всідалися перші відвідувачі. Хтось вчився низати намисто з бісеру, хтось — ліпити свищика з глини чи жайворонка з тіста. А до мене завітали перші «писанкарі».

Дівчина з дивовижно синіми очима впевнено взялася наносити візерунок на біле яєчко. «Мабуть, щороку вдома пише», — подумала я. Утім невдовзі з’ясувалося, що це її перша писанка, що її прабабця — з України, і що ця молода беручка особа студіює в університеті тероризм. Людей усе прибувало. Вправний Максим із Сумщини, який два роки працює на лондонських будовах, намалювавши першу в житті писанку, вже роздавав усім слушні практичні поради. Українські школярки з англійських коледжів, студенти британських універів зі своїми різнонаціональними друзями, українці в четвертому поколінні, що говорять літературною мовою, звичайні лондонці різних рас, статей і вікових категорій опановували воскову технологію писанкарства. Зі сцени долинали голоси — то Чубая, то «Фолькнерів», гурту «Кросна» і гул маси людей, що прийшли на концерт і ярмарок.

Мій намет теж аж гуде: орієнтувалась я на шість–сім відвідувачів, а приходить близько двадцяти, стоїть черга. Ось родина індусів: дочка і батько терпляче виводять візерунки, мати спокійно спостерігає. Батько раз по раз допомагає дочці і радіє, як дитина, по завершенні складного процесу тримає в руках дві барвисті писанки. Багатьох дітей привели татусі. Літній англієць делікатно направляє онуку, сам бере писачок і показує, як малювати. Натомість російськомовна бабуся смикає свого темношкірого кучерявого онука: «Смотри, как надо! До чего же ты неумелый!». Утім діти, наро­джені в Англії, демонстрували неочікувану майстерність. Три–чотирирічні малюки виглядали вправнішими (судячи з багаторічного досвіду), ніж третьокласники в Україні. До того ж, більш чемними, терплячими і самостійними. Одягнені добротно, але дуже просто, без блискучих або ж «дорослих» елементів, «по–дитячому».

«Наші діти ідуть до школи в чотири роки, — пояснила мама п’ятирічної Даринки. — У дочки дуже складна програма цього року». Окрім опанування обов’язкових освітніх дисциплін, дітей водять на різні студії та майстер–класи, намагаючись вповні використати «сенситивний» вік для розвитку й закріплення найрізноманітніших умінь і навичок. Адже все це потім знадобиться в період серйозного інтелектуального навантаження в середній і старшій школі. Такий от культ освіти.

Українські родини ще й возять своїх нащадків по вихідних до української школи. Та не всі. Декому далеко добиратися (особливо тим, хто мешкає не в Лондоні), дехто вважає, що «діти знатимуть українську від батьків», і водять чад у... російську недільну школу. У «колишній СРСР» вони повертатися не збираються, просто переконані, що «російську знати треба». Чимало було мам і татусів, які з дітьми і між собою говорили то на суржику, то російською. «Я зі Львова, але знаю добре російську, — пишалася одна з «нових українок у Лондоні». — Мені все одно, якою мовою говорити». Дехто з відвідувачів спілкувався винятково російською. Утім, майстер–клас провадився українською і коли вони теж переходили на неї, відчувалося, що вона для них рідна. Словом, економічна еміграція — це вам не політична.

У самому Лондоні організацію Днів української культури забезпечувала компанія, яка опікується всіма «російськомовними» заходами в Англії, тобто фестивалями, виставками, святами вихідців із колишнього СРСР. Підтримуючи таким чином «мову міжнаціонального спілкування». «Оргпитання» на Днях української культури справді були вирішені на висоті, волонтери (російськомовні вихідці з Латвії, Казахстану й Росії) з приємністю допомагали, намети були зручні, з електроточками й освітленням. Утім... невже в столиці Британії не знайшлося жодної організації, яка могла б добре облаштувати Дні української культури, не спираючись на мережу «соотєчєствєнніков», яка хоч і потужна та розгалужена (майже всемогутня), але ж зацікавлена в чомусь іншому, ніж реалізація «європейського вектору» нашої країни. А саме задля європейського зближення, здається, оті Дні й були задумані.