«Ось ти і жий!»

Отже, 14 жовтня 1894 року. Чернівці. Збори «Товариства руських жінок на Буковині». Виступає Ольга Кобилянська. Вона говорить про те, що таке ідея жіночої емансипації.

«Позаяк велике число людей, як мужчин, так женщин, — каже письменниця, — утримує, що ідея жіночого руху, або ідея емансипації жінки, полягає в тім, щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка раз висловилась, «ходити в фраках», — то хочу довести, що, противно, ідея «емансипації жінок», або ідея «жіночого руху», є власне тою ідеєю, яка доказує, що сучасне положення жінки середньої верстви, а головно жінки незамужньої, є сумне, є гідне звернення уваги всіх мислячих умів, гуманних сердець обох полів, і бажає щиро поліпшення жіночої долі».

А далі Кобилянська прого­лошує думку про всеосяжну са­мо­достатність жінок, тобто про їхнє право не бути, як каже героїня оповідання «Valse mеlancolique», «жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками». «...Женщина, — підкреслює письменниця, — побіч своєї, природою назначеної задачі стати жінкою і матір’ю, посідає і надане тою само природою право — бути і собі самій цілею, іменно в тім змислі, як буває собі цілею мужчина, а то учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном, доки не рішиться взяти на себе обов’язків — статись мужем і вітцем... Задля того свого сутя, себто існування (Dasein), домагається вона необмеженого права, як його, напримір, і мужчина, яко людина, уживає. Вона його домагається на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості!». А насамкінець — іще одна декларація права жінки бути самодостатньою особистістю, бо це право надане їй природою: «О, не кажіть, що чоловік о ню дбає, має о ню дбати! Не обманюйте себе самих і не ганьбіть природи, начеб вона систематично приводила неповнолітніх неудачників на світ і вкладала труди о них лише виключно в руки мужчин! Вона казала до жінки, як казала і до чоловіка, і до пташки, і до рослини: «ось ти, і жий!»

Мені здається, міркування письменниці з повним на те правом можна вважати варіаціями на теми Ніцше. Справді, за часів свого активного фемінізму Кобилянська, як відзначала ще Леся Українка, переживає «сильний вплив філософії Ніцше, часом виявляє прагнення до ідеалу «надлюдини». Трохи згодом Василь Сімович прямо скаже: створені письменницею образи «аристократів духу» є не що інше, як «далекі відгуки поезії Ібсена, в якій до безтями зачитувалась Кобилянська, все це обривки філософії Ніцше, того творця надлюдини — та тільки вмілою рукою перенесені на наш ґрунт...» І хоча сама Кобилянська заперечувала таке розуміння її ранньої творчості, не можна не помітити, що мотиви й образи знаменитого роману «Also sprach Zarathustra» («Так казав Заратустра») раз по раз зринають у її творах, наприклад у повістях «Людина» чи «Царівна». І оце поєднання ніцшеанства та фемінізму видавалося критикам–чоловікам досить парадоксальним явищем. Згадаймо, як у 1896 році Агатангел Кримський, рецензуючи повість «Царівна», писав: «Мабуть, не тільки мене, а й багатьох читачів трохи чудно вражає те, що в повісті так часто цитується «філософ» Ніцше (коли його можна звати філософом, а не божевільним). Жінка, що обстає за своїми жіночими правами, і заразом Ніцше!.. Чуднота!.. І що кому за авторитет Ніцше?!»

Зрештою, схожу настанову щодо Ніцше поділяла, здається, більшість тогочасних українських інтелектуалів–чоловіків. Так, у виданому Наталею Коб­ринською альманасі «Наша доля» (Стрий, 1893), що став першою книжкою серії «Жіноча бібліотека», було вміщено відгук на «Also sprach Zarathustra». І, рецензуючи це видання в третьому числі «Народу» за 1894 рік, Михайло Павлик зазначив: «Не знаємо теж, чи взагалі вартий що–небудь такий філософ, як Ніцше». А в наступному, четвертому, числі за цей–таки рік редакція в нотатці з приводу листа Вацлава Морачевського «В справі «Нашої долі» спеціально наголосила: Фрідріх Ніцше «як писатель слабкий, як мислитель доволі претенсіональний, а як філософ — просто шкодливий для розвитку народу, в тім числі і жіноцтва». Не сприймав Ніцше й Іван Франко. «...Я переклав був «Also sprach Zarathustra» Ніцше, — згадував Михайло Мочульський. — Франко довгий час не хотів і чути про Ніцше. «Ні філософія, ні поезія, — каже він, — ви прочитайте Шопенгауера, в нього бодай система, думки пливуть логічно, не скачуть, як у Ніцше»... Але якось здибає мене Франко й осміхаючися каже: «Знаєте, взяла моя жінка та й читає «Also sprach...», захоплюється, взявся і я читати, нічого, гарні, поетичні місця в нього».

Я веду до того, що наприкінці ХІХ століття Ніцше в Україні був передовсім «жіночим» філософом. То вже потім настане пора яскравого ніцшеанства Винниченка, «хатян», «боротьбистів», Яновського, Бажана... А що приваблювало наших феміністок, зокрема Ольгу Кобилянську, Наталю Кобринську, Ольгу Франко, у філософії Ніцше? Найперше, ясна річ, ідеал «надлюдини», який вони, так само, як і феміністки західні, асоціювали з поняттям «нової жінки». Принаймні мені відразу ж приходить на пам’ять роман Поля й Віктора Маргерит під назвою «Femmes nouvelles» («Нові жінки»). Він побачив світ 1899 року, і в ньому «нова жінка» постає якраз у стратегії ніцшеанської «надлюдини». Як відзначала з цього приводу Леся Українка, Гелена Бьолау — популярна свого часу німецька письменниця–феміністка — в романі «Halbtier» («Напівзвір») прямо закликала жінок ставати «надлюдьми». Більше того, Леся Українка підкреслювала, що ця думка була особливо характерною для німецької літератури і її можна трактувати як пряме продовження Ґетевого культу «вічножіночого».

Варто сказати, що й тут чоловіче розуміння природи речей відрізнялося від жіночого. Якщо для феміністок das ewig Weibliche Ґете — це свого роду основа ідеї «нової жінки», то для того ж таки Михайла Павлика це всього лиш синонім «бабства». У середині січня 1894 року він писав Драгоманову про Кобринську: «Що може бути в гурту галичанок, коли найпередовіша така баба? Ні — das ewig Weibliche мусить бути знищено, коли на світі мають бути люде». А трохи згодом, у рецензії на альманах «Наша доля», продовжуючи цю тему, Павлик зазначить, що головна вада галицьких жінок полягає в тому, що вони, зокрема й Кобринська, «ще зовсім не просвічені», а це тільки збільшує в них «чисто жіночі хиби». «З усього, сказаного нами, — продовжує Павлик, — виходить, що нашому жіноцтву потрібно головно: науки, науки й науки, і в тім найперше того, щоби вони покидали своє жіноцтво в звичайнім розумінню, або, сказавши попросту, своє бабство, з його безконечними дрібницями, а ставали людьми». Павлик навіть уживає тут промовисту фразу «вочоловічення жінок», тобто перетворення жінок на людей, що бодай на суто мовному рівні корелює з проблематикою «воплочення».

Отже, das ewig Weibliche — це «бабство», яке має бути знищене? Але якщо знищити «вічножіноче», то що ж тоді станеться? Жінки набудуть рис чоловіків? Чи разом із «вічножіночим» має піти в небуття й, кажучи словами не надто прихильно згадуваного Лесею Українкою Германа Зудермана, «вічночоловіче» (das ewig Maennliche), тобто жінки й чоловіки повинні опинитися «по той бік статі»? Швидше за все, ні те, ні друге, оскільки і das ewig Weibliche, і das ewig Maennliche, здається, не мають у Павлика жодних соматичних чи психічних конотацій. Йому йдеться найперше про «інтереси», тобто про щось із ділянки платонівських «ідей». Про це свідчить його лист до Драгоманова від 15 листопада 1894 року: «І я бажаю, щоби у мужчин і жінок були одні інтереси — людські, і «жіночість» у людей жіночого полу мене сердить і мучить гірш усякого лиха на світі...»

Та, мабуть, іще красномовніше про це свідчить та обставина, що саме Михайло Павлик став автором чи не першого за часом викладу засад фемінізму в Галичині, написавши для Марії Шім — подруги своєї сестри Анни — доповідь під назвою «Про жоночу долю». Шім мала виголосити її 28 серпня 1885 року в Косові під час молодіжної гірської мандрівки.

«Незавидна тепер наша доля, — каже Павлик від імені жіноцтва. — Скрізь, на цілім світі, в кождім народі і в кождім стані, нас, женщин, не допускають до громадських, краєвих і державних справ, до всеї тої, ручної чи духовної, праці, до всіх тих занять, що мужчин, а через се ми не можемо стояти о своїх силах, о своїм розумі, о своїм заробку і стаємо тягаром то для нашої родини, то знов для мужчин, наших будущих чоловіків». Словом, жінка цілком залежна від чоловіка й це слід трактувати як форму соціального поневолення. «Чи ж може тут межи нами бути правдива, некорисна любов, правдиве поважаньє одно одного, правдиве щастя межи мужчиною та женщиною? — питає письменник, щоб одразу ж відповісти. — Ні! бо нема в нас рівного заробку, рівних прав, рівного образування». Звісно, усі — і чоловіки, і жінки — прагнуть жити у світі, заснованому на принципах добра й справедливості. Але як цього досягти? Для чоловіків і жінок, переконаний Павлик, «нема іншого виходу, як лиш такий, щоби 1) женщини могли стояти о своїй праці і 2) щоби були образовані». І ці слова луною відгукнуться в Марії Нагірної, коли вона в 1890 році, завершуючи свій реферат про жіноче питання, продекламує славетні рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим...» у суто феміністському ключі: «Учітеся, сестри мої, / Думайте, читайте...»

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського Національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди