Олег Верняєв: Усерйоз замислююся над іноземними пропозиціями

«За прогресом гімнастичних снарядів ми не встигаємо»

— Олеже, після головного старту сезону, яким зазвичай є чемпіонат світу, спортсмени отримують відпочинок. А ви продовжуєте трудитися?

— Справді, відпустки немає, оскільки вже скоро будуть нові старти. Відпочинемо хіба що на Новий рік.

— А тренуєтеся ви, здається, весь час на олімпійській базі в Кончі–Заспі?

— Так. Адже тут єдиний в Україні зал, де можна займатися. Іншого вибору у нас просто немає.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що дуже хотіли б оновити комплект тренувальних снарядів. Невже вони там такі старі?

— Ні, вони сучасні. Але після Олімпійських ігор з’явилася вже нова генерація снарядів, із певними змінами та покращеннями. Скажімо, приїхали ми на чемпіонат світу, а там — новий килим, з іншим покриттям, до якого кілька днів довелося призвичаюватися. Начебто й адаптація — не проблема, але хочеш не хочеш, а потрібен час, щоб його відчути. Інші збірні заздалегідь звикають до новинок, тому що в них є такий килим, а нам доводиться тестувати його у бойових умовах.

— А які ще снаряди зазнали модернізації?

— Оснащення для опорного стрибка... (пауза) А загалом, кожен снаряд — має певні відмінності від попередника. Зовні вони начебто не змінилися, але при детальнішому знайомстві знаходиш відмінності в покритті, пружності тощо. Здавалося б, різниця невеличка, але для нас вона відчутна.

«Помиляюся, бо не боюся ризикувати»

— На цьогорічному чемпіонаті Європи чоловіча збірна України показала один із кращих медальних результатів за останнє десятиріччя. Проте на чемпіонаті світу виграти нічого не вдалося...

— Не знаю, чому так сталося. Може, просто «не пішло». Зрештою, коли один виступаєш у фінальних програмах — завжди важче.

— У вас були непогані шанси зійти на п’єдестал в опорному стрибку, але, маючи другий кваліфікаційний результат, ви невдало виконали завершальну спробу у фіналі. Цікаво, чи можна передбачити падіння ще до приземлення?

— Багато в чому стрибок залежить від поштовху. Залежно від того, як ти відштовхнувся, і складається політ. Тож десь у половині випадків кінцівку стрибка можна спрогнозувати за його початком.

— Виходить, ви ще до приземлення відчували, що можете не стати на ноги. Про що думали під час польоту?

— Та ні про що я не думав. Просто потрібно більше тренуватися. І приділити більше уваги цьому стрибку.

— На початку нинішнього сезону ви були «в призах» на кількох етапах Кубка світу, чемпіонаті Європи, Універсіаді, однак на світову першість вас не вистачило. Чому?

— І справді, було чимало стартів перед московським чемпіонатом Європи та Універсіадою в Казані. Однак після того я змагався лише на чемпіонаті України. А потім два місяці не було жодного турніру. Відсутність змагальної практики — це не дуже добре. Але їздити на всі етапи Кубка світу ми не можемо через брак грошей. Хіба що своїм коштом. Але де ж ці кошти взяти? Натомість усі лідери світової гімнастики «обкатувалися» якраз на двох останніх етапах КС, які ми пропустили.

— Віце–президент Федерації гімнастики України Ігор Коробчинський назвав сучасну спортивну гімнастику «космічною», яку без ризикованих трюків тепер і не уявити. А чого більше у ваших вправах — ризику чи прагматизму? І, власне, від чого це залежить?

— Напевно, все криється у характері, внутрішньому бажанні. Багато хто любить просту стабільність. А я ризикувати не боюся. Іноді, щоправда, помиляюся, але, гадаю, з часом результат прийде.

«Я і не проти переходу під інший прапор, і не «за»

— Не можна не зачепити імміграційну тему, яка стала актуальною в збірній. Микола Куксенков уже виступає під прапором Росії, ви та Ігор Радівілов наголошували на тому, що маєте різноманітні запрошення з–за кордону. Напевно, це заважає постійній роботі, повноцінним тренуванням?

— Насправді ні, але постійні звернення дають підстави всерйоз замислюватися над тими запрошеннями. Після Олімпіади в мене було вже дві пропозиції. Коли пропонують матеріальні та тренувальні умови в рази кращі за тутешні, зарплату з кількома додатковими нулями, ну як 20–річному хлопцеві стриматися і сказати «ні»?

— І як ви себе стримуєте?

— У кожного свої причини. Але ти тримаєшся до певного часу — цей олімпійський цикл ти не перейшов, а вже наступний... Може, й погодишся. Буде трохи краща пропозиція — махнеш на все рукою й підеш. Достатньо буде якоїсь дрібниці. Насправді, я і не проти переходу, і не «за»...

— Не секрет, що суттєво покращити матеріальні статки українські спортсмени з більшості видів спорту можуть лише вигравши медаль на Олімпіаді. Скажіть, думки про квартиру чи солідні призові не заважають концентруватися на виконанні своєї роботи?

— Ну, тут я не знаю, у кожного по–різному. Особисто я на помості не замислююся над можливістю отримання якихось матеріальних винагород. Перш за все, мені дуже хочеться перемагати, а гроші — це вже як бонус, заохочення.

— Чим для вас зараз є спортивна гімнастика?

— Спочатку — це було хобі, а тепер — робота.

— Можете сказати, як змінилася атмосфера всередині чоловічої команди після зміни головного тренера (слідом за лідером збірної Миколою Куксенковим до Росії поїхав і його батько Юлій Куксенков. — Авт.)?

— Особисто для мене немає ключового значення, хто обіймає посаду головного тренера. Зазвичай ця людина стежить за загальними процесами, тоді як я тренуюся за планом та під керівництвом свого персонального наставника.

— Але ж ще є й командні змагання, де без колективного духу, напевно, ніяк?

— Командний результат залежить від індивідуальних здобутків кожного члена команди. Якщо всі викладатимуться на сто відсотків, тоді в нас буде хороший загальний результат. У випадку, коли хтось буде економити сили, нічого не вийде. Один–двоє гімнастів ситуацію не врятують. Потрібно, щоб усі були готовими показати свій максимальний результат.

«Свій вільний час присвячуємо лікуванню»

— Свого часу олімпійська чемпіонка з академічного веслування Яна Дементьєва сказала мені в інтерв’ю, що на їхні прохання поліпшити побутові та тренувальні умови чиновники відповідали: «А навіщо? Ви ж і без того демонструєте хороші результати». Припустимо, у вас з’являться комфортні умови. Чи не зменшите вимоги до себе?

— Навіщо ж їх зменшувати, якщо за відсутності результату усі блага заберуть? Тут взаємозв’язок очевидний.

— Напевно, важко весь рік сидіти на одному місці — в Кончі–Заспі?

— Що б я не хотів, але іншого вибору в нас немає. Ми вже звикли. Знаю, що багато збірних задля зміни обстановки спеціально виїжджають на закордонні збори. Але ми про таке можемо лише мріяти.

— Розкажіть, як проводите вільний час на олімпійській базі?

— Є можливість для прогулянок, гри у футбол, волейбол. Влітку можна поплавати в озері. А власники машин мають можливість виїжджати до міста.

— Наставники слідкують за дотриманням режиму?

— Ми й так знаємо, що порушувати режим не можна. Але тренери все одно стежать — відбій, підйом, зарядка.

— Знаю, що наші боксери на зборах пишуть вірші, пісні, читають реп. А що популярне серед гімнастів?

— (задумавшись) А ми лікуємося. У нас дуже травматичний вид спорту. Тут дня не минає без мікротравм. Навіть простий забій вибиває з ладу на значний термін.

«Порівняно з футболістами наші заробітки — дрібниці»

— Як у вашій збірній працює медико–реабілітаційна служба?

— Нас рятують командні масажисти. Є ще на базі реабілітаційний центр, але він уже старий, з лікувальними методиками та апаратурою 70—80–х років минулого сторіччя. Ми туди інколи ходимо, щось намагаємося лікувати. Але все одно там потрібні свої мазі, компреси. Тож доводиться застосовувати народні методи.

— А до сусідів–футболістів — на динамівську базу — не просилися?

— Так це ж інший світ. У них своїх пацієнтів багато, кому ми там потрібні (сміється).

А якщо серйозно, то наша, гімнастів, справа — тренуватися й показувати результат. А створювати необхідні умови повинні не ми.

— До речі, ви родом із Донецька, але останнім часом представляєте Київ. За який футбольний клуб уболіваєте?

— За «Шахтар».

— Вам не образливо, що футболістам приділяють значно більше уваги, ніж іншим вітчизняним спортсменам, мабуть, разом узятим?

— Справа навіть не в образах. Просто, ти розумієш, що працюєш не менше, ніж вони, і на міжнародному рівні представники збірних з інших видів спорту демонструють результати набагато вищі, ніж футбольна збірна. Але коли футболісти посіли на чемпіонаті світу 2006 року восьме місце — їх зустрічали, як героїв. А ми виграли на чемпіонаті Європи два «золота» — і нам сказали: «Молодці, тренуйтеся далі».

— Ну хоч стипендії державні отримали?

— Так, але в порівнянні з футболістами — то дрібниці. І навіть значно менше від того, що отримують наші суперники в інших країнах.

«Хотілося б конкуренції, а її немає»

— Що б, у першу чергу, ви змінили у вітчизняній спортивній гімнастиці?

— В Україні відсутні зали, де займалися б діти, зростала молода зміна. Скажімо, є в збірній п’ять–шість спортсменів, які конкурують між собою, — і все. Більше ніякої конкуренції немає. Хотілося, щоб тобі в спину дихала молодь, а в нас немає ніякої внутрішньої змагальної напруги. Ти розумієш, що за умови постійних тренувань вибити тебе з основного складу ніхто не зможе.

Звісно, також потрібний сучасний реабілітаційний центр. Та й матеріальне заохочення було б дуже доречним.

— І все ж таки, що вас утримує в українській спортивній гімнастиці?

— Мій тренер. Я знаю, що з ним я доб’юся того результату, який є в мене на меті і до якого я йду.

— Ви сліпо довіряєте своєму наставнику?

— Якби я йому не довіряв, я б уже на минулому чемпіонаті Європи виступав за збірну Азербайджану.