У Бiлорусi слово «письменник» є синонімом слова «опозиціонер»

      У нас слово «письменник» у розумінні білоруської влади автоматично означає опозиціонер, — роповiдає Михась Скобла.— Все почалося з того, що в газеті «Свобода» (яку після цього влада закрила) з'явилися анонімна сатирична поема «Лука Мудищев» та подібні речі, які висміювали президента і владу. І тепер для Лукашенка кожен письменник — прихований автор цієї поеми. Тому ситуація дуже непевна, тим більше що письменники в Білорусі чи не єдині, хто не мовчить про те, що нищиться національна культура, мова. Це безпрецедентне явище — у нас єдиний президент, який демонстративно зневажає національну мову. Одного разу я був на зустрічі президента з письменниками — з ним просто неможливо говорити. Він сказав відкритим текстом, мовляв, будете мене підтримувати — підтримаю і я вас. А не будете — ваші проблеми. Втішає тільки те, що під владу «лягли» з 500 письменників усього чоловік 15, і ті, можна сказати, мають дулю в кишені.

      — До речі, коли в жовтні минулого року в Києві була спроба розколоти Національну спілку письменників України і захопити її приміщення, білоруська Спілка письменників однією з перших висловила свою солідарність.

      — Так, ми відгукнулися, бо знаємо, що це таке. У 1997 році триповерховий Будинок літератора в центрі Мінська, а також будинок письменницької поліклініки, побудовані свого часу частково на кошти письменницької організації, розпорядженням Лукашенка було передано Управлінню справами президента. Письменники спробували протестувати, кілька днів стояли з плакатами на сходах Будинку літераторів, але марно. Тепер Спілка письменників Білорусі орендує три кімнатки у цьому будинку, за які маємо сплачувати. І відключення телефонів, електроенергії та блокування рахунків, з якими ви зіткнулися, — це, на жаль, для нас звична справа.

      Кілька років тому ми переобрали керівництво Спілки, обрали молодого поета, історика і літературознавця Олеся Пашкевича. Він — один із наймолодших докторів наук, у 28 років написав дисертацію, але досі не може захиститися, бо тема його досліджень — білоруська література діаспори, а для Лукашенка людина, яка виїхала за кордон, автоматично стає зрадником.

      — Багато зараз білоруських письменників живуть за кордоном?

      — Не так  щоб дуже, але є. Колишній голова нашої Спілки Володимир Нєкляєв живе у Фінляндії, Світлана Алєксієвич — в Італії, мій ровесник Володимир Климович — у Мексиці. Недавно з Німеччини надійшла інформація, що Олесь Рязанов, цікавий модерніст, який вигадав нові форми, різні види віршів, які до нього не існували: пунктири, віршокази, квантеми, — став писати по-німецьки. Німці одразу це «усікли», дали йому престижну премію Гердера, щоб заохотити до цієї справи. Хоча, може, це шлях до європейського читача? Подивимося.

      — А в Білорусі письменники що пишуть, де друкуються?

      — Справа в тому, що приблизно два роки тому всі друковані органи СПБ — це журнали «Німан», «Полум'я», «Молодість» і тижневик «Література і мистецтво» — були об'єднані в так званий державний видавничий холдинг. На практиці це вилилося в абсолютно абсурдну ситуацію, коли в один прекрасний день редактор видання, що 70 років було органом СПБ, приходить на роботу, а навпроти його стола стоїть інший стіл, за яким сидить інша людина, і йому кажуть: знайомся, це редактор вашого журналу, призначений владою. До того ж йому повідомляють, що всі матеріали має затверджувати до друку певна особа, яка сидить у сусідньому кабінеті. На знак протесту більшість співробітників редакцій просто звільнилася, а всі відомі й шановані в Білорусі письменники відмовилися співпрацювати з цими виданнями. Цей бойкот триває й досі, і хоч як влада старається перетягти на свій бік тих же Янку Бриля, Ніла Гілєвіча, Григора Бородуліна — жодного твору цих людей у холдингових виданнях не вийшло. Натомість одразу навколо цих часописів виникло коло графоманів, наближених до влади, які тепер і друкуються там. Але до літературного процесу в Білорусі ці «твори» не мають жодного стосунку.

      — Який вихід?

      — Вихід простий — зробити щось своє. Власне, ми так і зробили і минулого року започаткували літературний журнал «Дієслов», до якого на громадських засадах увійшло все керівництво Спілки письменників: Олесь Пашкевич, Едуард Акулін і я. А головним редактором став прозаїк Борис Петрович. «Дієслов» збирає навколо себе тих, хто не купився і хто не хоче друкуватися в підцензурних виданнях. На днях вийшов десятий номер часопису, присвячений річниці з дня смерті Васіля Бикова.  Є ще журнал «Архе», але це більше культурологічно-політичне видання, а не суто літературне.

      — Два роки тому на одному з білоруських сайтів натрапила на дискусію, чи будуть у Білорусі говорити по-білоруськи через 300 років. А як зараз ситуація?

      — Складно, але не безнадійно. Я вже казав, що президент відверто ігнорує рідну мову, а всі чиновники намагаються його копіювати. Минулого року в Мінську стався безпрецедентний випадок: єдиний білорусомовний Національний ліцей напередодні нового навчального року було закрито без будь-яких пояснень. Уявіть собі картину: діти приходять до ліцею, а їх зустрічають озброєні «омонівці». Цілий рік 120 ліцеїстів навчалися хто де: збиралися вдома один в одного, в учителів, а щоб отримати атестат, здавали всі іспити екстерном. Зараз багато хто з них навчається в Європі: найвідоміші університети Польщі, Чехії запропонували пільгові місця для дітей, яких на батьківщині позбавили права вивчати рідну мову.

      Але водночас є і приємні тенденції. Якщо років із 10 тому в Мінську по-білоруськи говорили переважно люди з села, то тепер, коли хтось із тобою заговорить по-білоруськи, можна з певністю сказати, що це людина з вищою освітою або... іноземець. Бо в нас посли інших держав знають мову краще за державних чиновників. Та й народ тихо, але протестує. Не так давно був державний перепис населення, так 80 відсотків рідною назвали саме білоруську мову.

      — А білоруську книгу можна знайти в Мінську?

      — Узагалі можна, але треба добре пошукати. От у вас лише цього року почався скандал із введенням ПДВ на друковану продукцію, а Білорусь із цим живе уже років три.  Як наслідок — видавнича галузь майже знищена. У нас два великих поліграфкомбінати, але вони на 95 відсотків завалені російськими замовленнями.

      Я працюю у видавництві «Білоруська книгозбірня», і у нас є проект — видати 200 томів білоруської класики, найкраще з того, що було написано в Білорусі й про Білорусь. Так от, з 1996 року ми видали тільки 27 томів, бо доводиться видавати все підряд — і бульварну літературу, і відвертих графоманів, щоб завершити справу. Тобто за рік виходить 3-4 гарних книжки, а все решта — заробляння грошей.

      А багато літератури просто виходить нелегально. Ось у травні ми презентували книжку «Биков на «Свободі» — повне зібрання інтерв'ю і виступів Васіля Бикова на «Радіо «Свобода» від 1991 року і до останніх днів його життя. Так от, на цій книжці ви не знайдете ні назви видавництва, ні накладу, ні інших реквізитів. Часто на книжці ставиться якась вигадана адреса: Вільнюс, Київ — їдьте, перевіряйте. Багато хто зi спонсорів, до яких ми звертаємося, кажуть прямо: «Ми дамо вам гроші за однієї умови — ви ніде не будете згадувати про нас». І цей процес уже неконтрольований.

      — До речі, ви ж і привезли прекрасну антологію білоруської поезії за 100 років «Краса і сила».

      — Так, тут ми трошки випередили вас. Хоча, наскільки мені відомо, у вас подібну антологію упорядковують Іван Малкович та Юрій Андрухович. Правда, я говорив із паном Іваном, так він сказав, що проект лише на першій стадії, зібрано половину матеріалу, і то в рукописах, а кінцевого результату варто чекати не раніше як за два роки. Це колосальна робота, бо у вас література багатша, і книжок нових у вас виходить більше в десятки разів.

      А ми підготували нову антологію — світова література в білоруських перекладах. 700 поетів із 60 країн світу, які писали 80 мовами. Така собі поетосфера Землі, цілий космос поезії! І так сталося, що Україна за кількістю презентованих поетів — на першому місці.

      — Серед них є і ваші переклади?

      — Так, я дуже люблю українську поезію. Я перекладав Лесю Українку, Івана Драча, Ліну Костенко, Івана Малковича, Олесю Мамчич. Як на мене, Ліна Костенко — найкраща поетка сучасності, і якби постало питання, кому з українських письменників давати Нобелівську премію, то, на мою думку, це лише Ліні Василівні.

      — А звідки таке зацікавлення саме українською поезією?

      — Я в армії служив на Львівщині, ще за радянських часiв, був «окупантом». У вільний час ішов до бібліотеки. А там книжки були тільки українською мовою. І з того часу я приохотився до української поезії. Тепер за свою колишню «окупацію» плачу борг перекладами.

      — Наскільки оперативно доходить до вас інформація про те, що відбувається в українській літературі?

      — Ну, тепер завдяки інтернету проблем з інформацією немає. Не вистачає живих особистих контактів. І взаємних перекладів. У журналі «Дієслів» та «Архе» було кілька перекладів Олександра Ірванця, Миколи Рябчука, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Володимира Цибулька, Ліни Костенко, її есей про гуманітарну ауру нації. Так само по пальцях можна перелічити переклади з білоруської, які з'являються у вас. Тобто все тримається на особистих зв'язках, які треба розширювати, не розраховуючи на державу.

      — Як би ви в кількох словах означили портрет сучасної білоруської літератури?

      — У кількох словах — це дуже важко. Зараз у Білорусі працюють і користуються повагою і письменники старшого покоління — той же Янка Бриль чи Григір Бородулін, і покоління 30—40-річних, тому виділити якийсь один стиль чи напрям у літературі неможливо. Яскравий представник покоління молодих — Андрій Хаданович, якого добре знають в Україні. І в Спілку письменників його прийняли саме завдяки книжці українських перекладів «Листи з-під ковдри», що вийшла у київському видавництві «Факт». Інший цікавий автор — Віктор Жибуль, який видав дві збірки поем-паліндромів, що однаково читаються як справа наліво, так і зліва направо. До речі, перший у житті паліндром я почув саме по-українськи, і звучав він так: «Серп і молот — то лом і прес».

      А взагалі, і у вас, і в нас зараз у літературу йде нове покоління, і як воно себе проявить — покаже час. Головне, щоб воно у цьому житті знайшло себе і потім себе не втратило.