Хто ж його посадить?

Уже через півроку після приходу більшовиків до влади, а саме 12–го квітня 1918–го року, був підписаний «Декрет про пам’ятники». У ньому мовилося про зняття і часткову утилізацію монументів, споруджених «на честь царів та їхніх слуг». Утім, від початку радянська монументальна пропаганда була не дуже плановою, і скидання і пересування неугодних монументів нагадувало фантасмагорію з організованим перенесенням міст, селищ і садків, відомим з «Чевенгуру» Андрія Платонова. Іноді революційна фантасмагорія відгонила чудовим пролеткультівським невіглаством, що вряди–годи рятувало скульптурні пам’ятки від знищення. «Це що у тебе? — гукав у Платонова комісар до бравого матроса, який, крекчучи, тягнув мармуровий бюст з розгромленої поміщицької садиби. — Ну, кажуть, Марс, — озивався той. — Маркс? — грізно перепитувало начальство. — Та це ж найперші наші витоки!». Повернули, встановили.

Між іншим, так само швидко розправлялися з монументами задовго до «червоної» вакханалії. Хоч не були ті, ще царського литва, пам’ятники «нашими витоками», але все одно шкода узурпаторів. Так, на початку 1900–х років молодіжний загін «Оборона України» під проводом Української народної партії, якою керував Микола Міхновський, у Харкові підірвав пам’ятник Пушкіну. Ясно, що річка — Волга, а поет — Пушкін, але ж не для міста, де мешкав автор першого в імперії націоналістичного маніфесту «Самостійна Україна», той самий вищезгаданий провідник, адвокат і просто патріот рідного краю Микола Міхновський. Утім, хтозна, чи не заграли тут творчі амбіції, адже сам він теж був, м’яко кажучи, поетом.

Зрештою, згадувані часи царату не були втішні для національних меморіалів. Так, у харківській садибі Алчевських у 1899 році було встановлено перший в Україні пам’ятник Тарасу Шевченку (погруддя роботи Володимира Беклемішева), який влада відмовилась розміщувати у міському саду. Після самогубства Алчевського патріотичний артефакт вже у 1930–х роках був тихо проданий харківськими зубожілими родичами славетної родини київському музеєві.

До речі, у 1927 році в Україні відбулася виставка, присвячена 10–річчю Жовтня, і того ж часу уряд уперше сформував державне замовлення на картини «революційного» характеру. Наголошувалось, зокрема, на жанровій розмаїтості, а тому, крім картин, що живописали діяння героїв громадянської війни, стали з’являтися перші роботи, присвячені керівникам партії. Зрозуміло, що Тараса Шевченка серед них не було. Шевченкові взагалі не дуже щастило з пам’ятниками у столичному Харкові. Ну, стоїть один такий, найкращий, кажуть, у світі, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначилися з його авторством, хоч за всі часи нікуди цей похмурий колос не зникав. Навпаки, від початку запланований хмуритися в оточенні героїв своїх поем, наш Кобзар згодом опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з акторки Наталі Ужвій, яку на той час уже лупцював чоловік–футурист Михайль Семенко, але автором цього конкурсного проекту 1935–го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець–заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту народних вождів, в СРСР було лише п’ять, і українці між ними не дуже значились.

Тож право встановлювати чи прибирати пам’ятники у тому самому Харкові віддавна належало офіційним органам влади. Які відправляють місцевих ентузіастів, які мріють встановити дошки видатним «неофіційним» землякам, до Спілки художників. А вже там на виготовлення меморіальних споруд встановлена чітка такса, що перевищує витрати вищезгаданих ентузіастів рівно у п’ять разів. Крім того, немає гарантії, що встановлена дошка не буде невдовзі розбита «невідомими» доброзичливцями в штатському, як це сталося у Харкові з пам’ятними дошками Йосипу Сліпому і Юрію Шевельову, зробленими за проектом Валерія Бондаря.

Отже, не в монументальності щастя харківських пам’ятних споруд, а в незбагненній «рухливості». Так, під час переїздів напис на незайманому пам’ятнику Василю Каразіну, засновнику Харківського університету, втратив крамольний рядок «его императорскаго величества». Дірки від літер так і сяють на постаменті, немов від «меморіальних» німецько–фашистських куль на вищезгаданій статуї Шевченка. Не знати, куди подівся у пріснопам’ятні пролеткультівські часи пам’ятник Василю Елану–Блакитному, зникнувши за одну варфоломіївську ніч з центру тодішньої радянської столиці...

Між іншим, для таких зразково–показових заходів на подвір’я місцевого Літературного музею ще на світанку незалежності завезли камінні брили для майбутніх монументів. Ховаючись за ними, було так затишно розпивати з аборигенами щось суто поетичне. Неподалік лежав заготовлений гранітний Сковорода, на якомусь із поверхів музею стовбичив гіпсовий Міхновський... З легкої руки і світлої пам’яті музейного художника Валера Бондаря ця меморіальна оаза здобула у міському фольклорі назву «Кафе «Літо». На жаль, тепліше від цього не стало. Може, хоч веселіше?

Ось біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір із «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Мовляв, «не хочу я воду пить из большого чайника, а хочу я полюбить ГПУ начальника», як співали за часів комункульту. Певно, суцільне зубожіння далеко не духовного кшталту постійно жене пострадянський люд на пошуки «наших витоків». Так, із харківського Будинку «Слово» неодноразово зникала на металобрухт меморіальна дошка з іменами славних мешканців–творців Загірної Комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям у тамтешньому міському парку на той самий брухт зривали мідну кобзу. Грубезна брила монумента на честь вояків УПА з–під самісіньких очей центрального РУВС у Харкові випарувалась за одну ніч.

Цілком можливо, що усі скинуті кам’яні боввани колись відшукаються на харківських околицях, як знайшлись у 1980–х роках могили Гулака–Артемовського і Кропивницького, загублені у бур’янах Молодіжного парку, переробленого з Німецького цвинтаря по вулиці Пушкінській. А якщо не відшукаються, то зазвичай нашвидкуруч створяться місцевою «Просвітою», як, скажімо, у 1990–х — неіснуюча могила Хвильового у тому самому Молодіжному парку. Адже меморіальна метафізика з часом не зникає, а навпаки — поширюється, розповзається теренами колишньої імперії.