«Так ось ти який, північний олень...»

І «трішки» снігу про запас

Сьогодні в містечку Сааріселка стартує «лижний сезон». Завзяті лижники заздалегідь планують поїздку до цього мальовничого містечка на півночі Фінляндії, щоб на «власні ноги» пересвідчитися в надійності снігових трас. «Ми не можемо по­кладатися на милість Божу і залежати від примх погоди, — каже Марку Онаварен, директор з туризму регіону Інарі — Сааріселка. — Тому з минулої зими приберегли трохи снігу, аби на початку нового сезону прокласти перші бігові траси. Відтак, що б не сталося, ми впевнені:10 жовтня в Сааріселка обов’язково кататимуться на лижах».

«Трохи» — це 25 тисяч кубиків снігу (на вигляд — ніби круглі валки соломи на українських полях), які «консервують» у дерев’яних стружках і тирсі. Зберегти ці «кубики», за словами пана Онаварена, коштує 85 тисяч євро, і «законсервованого» снігу вистачає на кілька кілометрів лижні. Всього ж у регіоні Сааріселка впродовж сезону, який від сьогодні триватиме аж до кінця квітня, діє 200 кілометрів лижних трас.

Фіни «поведені» на лижах. «Без лиж, як і без сауни, нас годі уявити. Моїй мамі — 70, а вона кожні два дні проходить на лижах 10—15 кілометрів», — розповідає директор туристичної агенції Мікко Коістінен.

Перших туристів у регіоні Інарі — Сааріселка прийняли 1950 року, а його бурхливий розвиток припав на 1980–ті. Сьогодні Сааріселка — найбільший північний лижний курорт Європи: містечко розташоване на 260 кілометрів «вище» Полярного кола, а за 200 кілометрів від нього хлюпочуть хвилі Північного Льодовитого океану. Тож не дивно, що сюди наче магнітом притягує любителів спорту і відпочинку. До того ж у Сааріселка — один із найвідоміших у регіоні спа–центрів. Усі ці принади добре відомі не тільки фінам, а й їхнім найближчим сусідам: за 50 кілометрів звідси — кордон Росії, за 100 — Норвегії. І росіяни, і норвежці часто навідуються до Сааріселка, аби «приємно провести час». Опановують регіон і туристи з інших країн, зокрема з України.

«Так, туризм приносить прибутки, але ми не забуваємо, що живемо на Півночі. Ми розташовані так далеко, а туристів доводиться шукати... ще далі, — посміхається мер Інарі Рейніо Тімпелі. — Тож довго міркували: що запропонувати гостям, як розвивати інфраструктуру, чи потрібні нам 5–зіркові готелі? Думаю, не помилилися, зробивши акцент на іншому: незаймана природа — єдине, що найкраще збереглося в нас, тут — найбільші природні парки Європи. Для нас дуже важлива безпека гостей, адже навколо безмежний простір, болота... Якщо ви заблукаєте в дикій природі — гарантовано матимете незабутні враження. Декому це навіть подобається. Але не нам».

На щастя, наш похід у ліс на снігоступах обійшовся без пригод: ми мали надійного провідника. Васа — «справжній північний хлопчина» у шапці–вушанці з бобрового хутра — розповів нам про свій досвід «спілкування» із дикими ведмедями, показав, як розкладати вогонь в «арктичних умовах», навчив слухати тишу і розуміти природу.

Символ Інарі — риба і роги — означає традиційні для цього краю оленярство і рибаль­ство. Інарі — найбільша комуна Фінляндії з найменшою кількістю населення. У самому містечку Інарі, що є центром саамської культури, проживає 6700 людей. Знайомство з саамами дозволяє відчути колорит краю. А закріпити враження допомагають прогулянка на санях у собачій упряжці (хаскі–сафарі), катання на сноумобілі (мотосанях), картинг на льоду, прогулянка в ліс на снігоступах.

«Два слова найбільше пасують для нашого краю — сильний і міцний, — каже Рейніо Тімпелі. — Сильний — природою, яка дає міцні емоції. А природа фінською означає менталітет людини. Він у нас також міцний».

Цікаво, що прізвища фінів теж пов’язані з природою і буквально означають — Озеро, Сніг, Гора, Річка...

«Війна супів» на березі океану

«Ми довго міркували, як допомогти туристу відчути колорит краю у всій красі, — розповідає Мікко Коістінен. — Від Сааріселки до Норвегії — рукою подати. Отже, влітку їдемо туди подивитися на сонце, яке ніколи не сідає. А що робити взимку, після того як мандрівник випробував лижі та проїхався в собачій упряжці? І знайшли родзинку: купання в океані. Для нас скупатися в Північному Льодовитому — своєрідний ритуал, героїчний вчинок: занурився в його води — став фіном. Спробуємо?»

Нас не довелося довго переконувати: їдемо в Бюгойнес. Це норвезьке село на березі океану 150 років тому заснували фіни, які шукали кращої долі за межами батьківщини, що переживала тоді скрутні економічні часи. «Тут і досі говорять старофінською мовою, і нам прикольно, що ми цих людей розуміємо, — каже Рейма, журналіст газети «Інарі–Сааріселка», один з авторів цього туристичного маршруту. — Вони жили в ізоляції, тому зберегли оригінальну рідну мову».

Нині в Бюгойнесі працює фабрика з вирощування камчатських крабів. Як у ці води потрапив камчатський краб — загадка для біологів, однак для місцевих рибалок це стало справжнім лихом — океанські зайди псували рибальські сіті, прибутку не було, село занепадало. Дійшло до того, що в норвезькій газеті на першій шпальті з’явилося оголошення: продається село за... одне євро. На щастя, хтось вчасно зметикував: стривай, але ж краб — це делікатес! Відтак збудували фабрику, і краби «рушили» на експорт: замовлення на ніжне м’ясо надходять із Росії, а віднедавна і деякі київські ре­сторани замовляють цей делікатес. Життя тут завирувало, відкрили школу, щоправда, поки що в ній навчається лише 18 учнів. Тож нині село зустрічає гостей ошатними будиночками з квітниками, біля яких стоять дорогі машини...

«А тепер і туризм приєднався, — додає Мікко Коістінен. — Коли ми привезли до Бюгойнеса перших туристів, збентежений місцевий житель зателефонував на телебачення: «У нашому селищі коїться щось дивне! Дівчата взимку в бікіні купаються в океані!». Телевізійний сюжет про цю новину став найпопулярнішим в інтернеті, зібравши рекордну кількість переглядів.

Спочатку туристи приїжджали раз на тиждень, нині в селище щодня навідуються чотири туристичні автобуси. «Купальний сезон» у Бюгойнесі стартує 18 листопада. Зануритися в холодну океанську воду допомагають сауни, яких набудували на березі. Прогрітому як слід туристу й океан по коліно. Відчуття справді гострі й незабутні... «Норвежці спершу косо позирали на ці «витівки» туристів, а до туристичних фірм висували претензії — чому, мовляв, експлуатуєте нашу природу? Але ми швидко знайшли компроміс: ми привозимо туристів, а ви їх годуєте».

Спочатку гостей пригощали канапкою із камчатським крабом, але ціна 10 євро «кусалася», тому зупинили вибір на супові з лосося. «І сьогодні, — сміється Мікко, — тут триває «війна супів»: хто переманить туриста в свою оселю на обід».

Крім купання в океані і дегу­стації рибної юшки, ми відвідали крабову фабрику, де власноруч потрималися «за гігантські клешні», завітали і в музей історії села. Цікаво, що Бюгойнес уцілів під час Другої світової завдяки тому, що тут... не було доріг. «Взимку в нас тепліше, ніж у Сааріселка, — рятує Гольфстрім, океан не замерзає», — розповідає Наталія Хансен. Вона живе тут 20 років, має родину і роботу, а знання мови дає ще й приробіток. Наостанок просить передати привіт батьківщині: каже, що родом із Миколаївщини. І зізнається, що часто сумує за українським теплом, бо ж «норвезька весна — то зовсім не те, що в Україні». Але до всього звикаєш, зізнається жінка. Тим паче що і тут, на півночі Європи, весна з кожним роком настає все раніше: клімат теплішає.

У гості до Санти

Рованіємі — столицю Лапландії — називають містом студентів: на 61 тисячу жителів тут їх 10 тисяч. У місті два університети, а здобувати освіту допомагає студентська програма, розрахована на 5 років. Студент отримує від держави 400 євро на місяць, ще 200 євро — як плату за житло. Скористатися програмою може кожен фін, відкрита вона і для іноземців. Киянка Анна другий рік опановує спеціальність «дизайн і архітектура». «Спершу було складно звикнути, але тепер почуваюся в Фінляндії як риба у воді, — розповідає землячка. — Так, люди тут відособлені один від одного, але в цьому є і свої плюси: ніхто настирливо не цікавиться твоїм приватним життям, як це часто буває в Україні».

Окрім навчання, Анна ще й підробляє перекладачем: її запрошують, коли в Лапландію приїжджають туристи з України. І останнім часом роботи в дівчини вистачає, адже дедалі більше наших земляків відкривають для себе принади Лапландії. Згідно з «туристичною стати­стикою», торік у Рованіємі відбулося півтора мільйона ночівель, 56% iз них — гості з–за кордону. Після Гельсінкі це друге місце у Фінляндії за відвідуваністю. Воно й не дивно, адже у Рованіємі розташовані офіційна резиденція і дім Санта Клауса. Торік резиденцію Санти визнали найбільш різдвяним місцем світу, а Рованіємі опинився на другому місці за сімейним відпочинком. Щороку із середини грудня до середини січня готелі міста переповнені, і місця в них бронюють заздалегідь.

«Якщо ви приїхали до Рованіємі, головне — повірити, що ви у казці. Не маєте сумніватися, що тут живе Санта Клаус, який розвозить різдвяні гостинці по всьому світу разом зі своїм оленем Рудольфом Червоним Носом, який літає», — посміхається Ніна, директор місцевої тури­стичної компанії. До речі, найголовніший різдвяний дідусь світу, Санта Клаус, приймає у своїй резиденції не лише під час новорічних свят, а й цілий рік. Головне — домовитись про зустріч, якщо пощастить. Нам пощастило...

Щороку до Санти приїздить майже 500 тисяч гостей. Масовий потік бажаючих побачитися із «казковим дідусем» розпочався 1950–го, коли із Санта Клаусом зустрілася Елеонора Рузвельт, дружина тодішнього президента Америки. Відтак світ заговорив про Санту, а коли в 1980–х до Рованіємі проклали повітряну трасу, шукачів казки у столиці Лапландії відчутно побільшало. Нині місцеве населення задіяне у сфері туризму, на фабриках із виробництва снігоходів та дитячих ігрових майданчиків, які популярні в усьому світі.

Саами, які не стали... фінами

В іглу — традиційному житлі саамів — нас чекають надвечір. Оленяча ферма загубилася в лісі, але ми швидко «знаходимо слід»: за запахом багаття, на якому господар запікає традиційну саамську страву — лосося, щоб почастувати гостей. «Мої предки прийшли з тих земель, де сучасна Норвегія. Коли у XVIII столітті закрили кордон — ми залишилися тут. Ми такі ж оленярі, як і наші пращури. З тих далеких часів у нашому житті майже нічого не змінилося, хіба що... туризм з’явився», — посміхається гостинний Анти і запрошує до оселі. Його дружина Ірене подає на стіл улюблені страви своєї родини — картопляне пюре, гриби лисички із брусничним соусом, пироги з рибною начинкою. Желе із морошки і кава залишаються на десерт, а поки що небіж Юко приносить гостям запеченого лосося — його аромат і смак незбагненні. Саами знають «сотню секретів» приготування риби. Традиційні м’ясні страви готують з оленини, однак ми заздалегідь просили не кривдити тварин заради нас. «Але ми їмо тільки диких оленів, своїх же залишаємо для господарства», — пояснює Анти.

Як у фіна неетично питати про розмір зарплати, так у саама — про кількість його оленів. До речі, у саамських діалектах сотні синонімів слова «олень»: залежно від кольору і текстури хутра, форми ріг, віку тварини. Якщо вовк задере оленя — держава платить господарю компенсацію.

— Ми віримо в природу: наші предки завжди відчували її енергію, — каже Анти. — А поклоніння природі — наша релігія. На жаль, «хрестові походи» навертали нас у чужинську віру. Але як тільки священики йшли — ми «перехрещувалися» назад. До 1960–х років із нас робили фінів. Потім зрозуміли, що потрібно берегти первісні культури, тож дали нам спокій. І тепер саами пишаються тим, що вони саами.

Найвідомішою формою мис­тецтва народу є «йойк» — монотонні співи без музики. Його виконують низьким гортанним голосом, він не має ні початку ні кінця, складається з кількох слів чи речень, що повторюються. «Червоний — колір вогню, зелений — це ліс, а жовтий — сонце, синій — небо і вода. Слухай–слухай, це голос з–під землі, не зіпсуй цю землю, інакше зіпсуєш самого себе», — співає Ірене. Був час, коли «йойк» забороняли — християни не вітали саамську «музику». Сьогодні їхня музична культура розвивається, і можна почути навіть реп саамською мовою.

Традиційно саамська жінка опікується кухнею, займається рукоділлям, чоловік же повинен мати золоті руки, аби утримувати господарство. «А діти? Їх у нас четверо, — пояснює господиня. — Зараз вони в школі, разом традиційно збираємося за вечерею, тоді вони діляться з нами шкільними новинами. Діти як діти. Іноді бувають непослухами, люблять комп’ютерні ігри».

Цікаво, що на новий рік до саамських діток приходить не Санта Клаус, а гномик. Він трохи злий, каже Ірене, тому малеча його побоюється, старається не розгнівати. «Ми знаємо, що під землею живе народ, який кожні 100 років виходить на поверхню, — додає жінка. — Якщо він виходить із добрими намірами, то дає нам оленів, якщо з похмурими — забирає наших дітей... Ми віримо в легенди, знаємо, що ми — діти місяця. Своїх дітей я лікую сама, використовуючи шаманський бубон. Лікую ритмом. Це найкраще зцілення, повірте».

* * *

Мандрівка Лапландією непомітно добігла кінця. До Гельсінкі ми поверталися, сповнені вражень, які ще належало осмислити до кінця. За вікном автобуса пейзажі — ніби ілюстрації з казкових книжок. «Тільки не смійся, але до цієї поїздки я щиро вірила, що Лапландія — не географічне, а суто казкове поняття, — раптом вихопила мене із задуми колега Оксана. — Це ж треба — зробити таке відкриття зараз, коли за плечима солідний життєвий досвід і не одна мандрівка». Сьогодні я часто згадую її слова: мій чотирирічний син полюбляє мультик про Снігову королеву, яким я також захоплювалася в дитинстві. «А де вона, та Лапландія?» — запитує маленька Герда у Північного Оленя. «На далекій–далекій півночі, — відповідає він. — О–о–о... Як там прекрасно...».

Автор висловлює вдячність туристичній агенції Aikamatkat Timetravels і особисто її директору Мікко Коістінену за організацію мандрівки до Лапландії.