Бомбардування «Сталінграда»

Чи варто щось хороше очікувати від фільму, візиткою якого є напис «перший в IMAX», від фільму, знятого у фарватері сьогоднішнього російського мейнстриму ура–патріотичних картин про Велику Вітчизняну, від фільму, поспіхом поданого до лонг–листа іноземних картин, що претендують на «Оскар»? Будьте певні — кіно вас покладе на лопатки: недосконалою режисурою, погано виписаним сценарієм, нерівною грою акторів, надлишком пафосу і затягнутістю.

Зачин картині дають сцени, що зображають сучасну Японію після землетрусу. Під час рятувальних робіт російський еменесник, намагаючись заспокоїти німецьку дівчину, що опинилася під завалами, розповiдає їй особисту історію про втрату п’яти «батьків». На цьому оповідь відносить глядача у 1942 рік, відзначений у історії знаковим боєм під Сталінградом. Уже з перших кадрів стає зрозуміло, що «Сталінград» Бондарчука—Роднянського претендує на вищий, ніж звичайне патріотичне кіно, рівень: небо палає, як при Апокаліпсисі, а радянські солдати пересуваються по Волзі, як Ісус Христос по водах Галілейського моря. Їхній «Сталінград» — це сакральне сказання, билина, епос. Сам Роднянський, порівнюючи Сталінградську битву з Куликовською, натякає, що обидві — частина міфу, і саме «сакральний сюжет», «священна тема» привабили його у цьому проекті.

Легенду творять п’ятеро солдатiв радянської армії і дівчина Катя — з одного боку, та загін німецьких на чолі з офіцером Петером Каном — з іншого. Відповідно, перші — світла сторона, другі — темна. І кожен воїн світла наділений щемкою особистою легендою. У снайпера Чванова нацисти знищили сім’ю; розвідник Нікіфоров, якого радянська влада вивела у люди і допомогла стати відомим співаком, втратив на війні здатність говорити; а у капітана Громова, професійного героя, узагалі «не було сім’ї та дому, куди повертатися», тобто йому не було що втрачати. Усі вони зустрічаються в будинку, що знаходиться на стратегічній території між містом та Волгою. Для них це останній клаптик землі, як і для дівчини Каті, єдиної з мешканців, що вижила. «Це моє місто, мій будинок, моя кімната. Піти просто так?» — зі сльозами на очах запитує Катя, вже і не дівчинка, але ще і не жінка, мале, худе створіння, виснажене війною, але з іскоркою юнацького запалу. І якщо її дім — уособлення міста, то вона сама — уособлення землі, яку треба захищати і засіювати, щоб у майбутньому хтось перетворив її на легенду. І незабаром Катя стане мамою (того самого російського рятувальника з початку фільму), і запліднення її відбудеться відповідно до канону божественним чином: ми так і не зрозуміли би, хто з п’яти і коли, якби наприкінці картини не обмовився оповідач. Натомість її альтер–его — білява красуня Маша, уподобана офіцером Каном, пройде на екрані певні кола пекла: нас не будуть бентежити сценами ґвалтування (кого зараз вразиш насиллям на екрані?), проте точно здивують раптовим коханням жертви до ката.

Кажуть, що виконавець ролі Кана, актор Томас Кречманн, дуже переймався, щоби німецька мова була максимально наближена до стилістики тих часів. Певно, тому його протагоніст — нащадок давнього прусського роду — «надихає» своїх солдатiв закликом: «У Індії у всіх шлюх по шість рук! Тільки уявіть, що вони цими руками можуть!». Він же пророчить: «Наш бог — Адольф Гітлер!» (тоді як у протилежному таборі стараннями нових міфотворців акценти зміщенні: тепер там воюють не «за родину, за Сталина», а за себе).

Насправді Кан мав уособлювати світлу пляму в темному нацистському царстві, проте прояви його людяності та почуття справедливості губляться десь на руїнах між штабом та будинком, посеред яких той мечеться, мов поранений звір. Хоча на тлі своєї протеже Маші він виглядає ще навіть цілісно — характер героїні дебютантка Яна Студіліна загубила так само безжально, як сценарист Машину дівочу долю. Натомість виконавців ролей позитивних героїв і критикувати немає за що, хіба що за надто правильних персонажів. Але чи бувають янголи у шанцях? Марія Смольникова дала своїй Каті всю ніжність і стійкість, які тільки могла. Петро Фьодоров у образі капітана Громова виліпив канонічного героя війни так, що і не пригадаєш, як колись йому довелося бути у шкурі неонациста з фільму «Россия 88». Єдиний справжній, живий персонаж у цій колонаді героїв — простакуватий та підлуватий снайпер Чванов, якого зіграв початківець у кіно Дмитро Лисенков, актор дивовижної фактури та інтуїції, помічений Бондарчуком на зйомках «Білої гвардії».

Тривалість картини — дві години. Але ні те, що «Сталінград» повністю знятий у 3D, ні комп’ютерна графіка, ні видовищність масових сцен не здатні приспати здоровий глузд, який наприкінці вибухає від фрази: «Завдяки моїм батькам і батькам моїх співвітчизників я зовсім не знаю, що таке війна». Наприкінці фільму стає очевидним, що творці так сильно намагалися поєднати непоєднуване, наповнити архетипами і прихованими змістами, що втратили наративну лінію (як обмовився Бондарчук, «картина народилася на звукорежисерському столі»). Стурбовані виліплюванням міфу, вони не помітили, як серйозні речі набувають комічного ефекту. Можливо, найкращий опис дав сам Роднянський, коли заявив, що «Сталінград» — це спроба «одружити класичне радянське кіно, на плечах якого ми стоїмо, та інструментарій сучасного кінематографа, який здатен наблизити до тих подій». Олександр Юхимович як продюсер уже довів свою успішність. І випуск «Сталінграда» у тому форматі, що ми бачимо, — тому підтвер­дження: тут і зйомки в 3D, і технологія IMAX, і Sony Pictures у якості дистриб’ютора. Тому продюсер свято вірить (чи просто показує?), що вийшло чудове кіно. Про це говорять і американські партнери картини. Але навіть якщо усі спецефекти дадуть «Сталінграду» хорошу касу, очікуваного сліду в історії кіно він усе одно не залишить.

P. S. Сьогодні «Сталінград» виходить на екрани кінотеатрів України, а навесні наступного року фільм покажуть на телеканалі «Україна».