Тамбур замість інкубатора

Без «пуповини»

Інша справа — відданість доморощених вихованців, спроможних не те що за мільйони, а й «за спасибі» гризти землю, захищаючи кольори рідної команди — головного клубу країни, який тебе зростив чи покликав. Власне, за таким принципом будував «версію» величного «Динамо» Валерій Лобановський. Щоправда, зрештою й Метр не встояв під глобальним натиском легіонерів, проте намагався цим не зловживати.

Зовсім інша картина в сьогоднішньому «Динамо», де кількість іноземців та інших гравців без київської «пуповини» просто зашкалює. Як бачиться, саме неймовірна кадрова «текучка» є одним із головних тягарів, що не дозволяє динамівцям підвестися з колін. Керівництво клубу прагне швидкого результату, проте так не буває. Мірча Луческу, скажімо, вів свій «Шахтар» до перемоги в Кубку УЄФА рівно п’ять років.

І тисячі вболівальників, і експерти погоджуються: доки в основному складі «біло–синіх» не буде потужного ядра загартованих, не зіпсованих грошима й славою виконавців, які зросли в системі клубу, — доти «Динамо» не поверне свої чемпіонські традиції.

«Що нам сказав у роздягальні Блохін після нічиєї з «Рапідом»? Та звідки я знаю, я ж не розумію російської мови», — такою була відповідь темношкірого голландця Ленса на запитання журналістів про чергову невдачу в Лізі Європи. Хіба це не ілюстрація до сказаного вище?

Ленс, Мбокані, Ідейє, Тремулінас, Беланда, Велозу, Драгович, Віда, Аруна — після їх приходу команда має, з одного боку, зіпсований мікроклімат всередині колективу, а з іншого — проблеми з дотриманням легіонерського ліміту в чемпіонаті України (Рубена, Кранчара, Раффаела, Мехмеді та інших довелося віддати). У «Динамо» немає гідного осердя, навколо якого гуртувався б колектив.

Клуб ще недавно був своєрідним всеукраїнським «інкубатором», який вирощував та збирав під своє крило молодих перспективних гравців з усієї країни та «ближнього зарубіжжя». Але ці часи лишилися позаду. З «інкубатора» клуб перетворився на своєрідний «тамбур», через який кадри проходять, не лишаючи в ньому частки серця.

Втрачена генерація

Що вже казати про «трафік» іноземців, якщо клуб не спроможний затримати молодих українських виконавців. Мілевський, Алієв, Зозуля, Михалик, Кравець, Богданов, Рибка, Романчук, Ярмаш, Лисенко, Дедечко, Федорів, Мандзюк, Олійник, Морозюк, Богуш, Воронков, Петров, Калитвинцев, Люлька, Рибалка, Ситник, Яценко, Допілка — ось неповний список тих, хто починав виблискувати в «Динамо», починаючи з 2006 року. Двадцять чотири виконавці! Якщо копнути далі, ніж сім сезонів, перелік втрат буде ще більш плачевним.

Згадаймо: динамівці становили основу молодіжної України U–21, яка створила сенсацію на чемпіонаті Європи 2006 року, здобувши срібні нагороди. А в 2007 році Анатолій Дем’яненко виставив фактично динамівський дубль на фінал Суперкубка України проти «Шахтаря» з його зірками, і київська молодь виграла трофей — 2:2 в основний час і 4:2 в серії пенальті. З усієї тієї команди в ниніш­ньому складі «Динамо» не лишилося жодного гравця (Олександр Алієв, наглухо засланий у першолігове «Динамо–2», не рахується).

Рік останнього чемпіонства

Продовжуючи сеанс ностальгії, можемо сказати, що своє останнє — до речі, 13–те за ліком — українське чемпіонство динамівці в сезоні 2008/09 виграли напрочуд легко. Донецький «Шахтар», який у тому ж сезоні сенсаційно здобув Кубок УЄФА, відстав аж на 15 очок. Так от, у тому чемпіонаті Юрій Сьомін знаходив у складі місце для українців Шовковського, Мандзюка, Алієва, Мілевського, Несмачного, Зозулі, Ярмоленка, Гусєва, Кравченка, Богуша, а також «в дошку нашого» Шацьких. Причому шестеро перших — вихованці динамівської школи, а Ярмоленко, «хлопчик зі 130–го кілометра», прийшов у клуб 18–річним.

То, може, й не дивно, що в дебютний рік роботи в Києві росіянин Сьо­мін виграв з «Динамо» чемпіонат. Йому не потрібно було розповідати хлопцям, за яку команду вони грають.

Новачків–легіонерів, яких ЮрПалич покликав у «Динамо» «під себе», у чемпіонському складі було четверо. Але грузин Малхаз Асатіані, натуралізований фін Роман Єременко та хорват Огнен Вукоєвич, думається, без проблем розуміли російськомовного тренера. Та й Тіберіу Гіоане, якого до Києва запросив іще Валерій Лобановський, за сім років перебування в столиці України добре освоїв мову динамівського спілкування. Винятком тоді був хіба новобранець Бетао та «черпаки» Бангура й Корреа…

Вибір Блохіна

Як би це «парадоксально» не звучало, а наступник Сьоміна Олег Блохін зміг виграти з «Динамо» свій єдиний наразі титул — комерційний «Об’єднаний турнір СНД» — не в останню чергу теж завдяки українському ядру. Приміром, у матчі з пітерським «Зенітом», який «біло–сині» виграли з рахунком 2:1, в основі «Динамо» вийшло восьмеро українців. Шовковський, Гармаш, Кравець — доморощені виконавці, Гусєв, Хачеріді, Селін, Цуриков, Безус — амбіційні хлопці, які в різні часи змінили свої «провінційні» клуби на флагмана вітчизняного футболу. А в фіналі проти московського «Спартака» (2:1) грали п’ятеро перевірених українців.

Хтозна, як би склалася ситуація в чемпіонаті України, але майже одночасно з ладу вийшли Гармаш і Селін. Знайти їм гідну заміну з числа українців Блохін не зміг. На підхваті опинилися лише новоприбулі легіонери, з якими, через різні обставини, Блохін спільної мови не знайшов. З огляду на ліміт українців доводиться міняти лише українцями, а гідного резерву — катма.

Зате чемпіони України 2009 року Віталій Мандзюк і Роман Зозуля тепер штурмують нові висоти у «Дніпрі». Дениса Дедечка викликають до збірної України з «Ворскли». Поза рідними пенатами по–новому роз­крилися й Денис Олійник, Володимир Лисенко та Микола Морозюк, які в 2007 році виграли в зіркового «Шахтаря» Суперкубок України. У складі братиславського «Слована» стали співавторами кількох гучних перемог Владислав Калитвинцев, Сергій Рибалка та Сергій Люлька. Кумир київських «ультрас», захисник Тарас Михалик тепер забиває за московський «Локомотив», а форвард Артем Мілевський — за «Газіантепспор».

Звісно, вважати залучення до основи молодих київських гравців єдиною панацеєю не варто. Адже метастази проникли в усі органи динамівського клубу, і молодь «Динамо–2» вже звикла до останнього місця в турнірній таблиці першої ліги. Хоча ж ще не забуто роки, коли «біло–синій» дубль був серед лідерів другого за рангом національного дивізіону.

Ще одне свідчення глибокої хвороби в тілі клубу — неспроможність виправити таких гравців, як Алієв і Мілевський, з їхнім потягом до розваг та нічних клубів. Але ж такі футболісти були в усі часи. Потрібно було мати педагогічний талант і залізну руку Лобановського, щоб перетворити «гуляку» Олександра Заварова на кращого футболіста СРСР 1986 року, якого потім — ближче до заходу кар’єри — з руками відірвав «Ювентус».

Але ті роки — позаду. А зараз заїжджі зірки, що панують у «Динамо», сприймають київський клуб лише як проміжний пункт перед переходом у справді «топову» європейську команду.