Порожнеча в ілюмінаторі

Аби зняту свою космічну одіссею, мексиканському режисерові Альфонсо Куарону довелося чекати довгі сім років — саме стільки часу знадобилося новітнім технологіям, аби наздогнати хід думки кінематографіста. Задумана ним «Гравітація» була нездійсненною з технічної точки зору: збудувати космос з нуля і зняти його у безперервних планах без монтажних склейок — таких спецефектів ще просто не придумали. Однак Куарон зібрав команду і розпочав власну одіссею, заручившись підтримкою візіонера операторської роботи Еммануеля Любецьки. Чотири роки зйомок пішли на те, щоб втілити режисерський задум. Як результат, гіпнотичну драму про безмежну самотність у відкритому космосі критики записують у фільми року і відводять окрему сходинку в класиці світового кіно. Без сумніву, студенти режисерського факультету вивчатимуть тему космосу в кінематографі не лише за «Космічною одіссеєю» Стенлі Кубрика, а й за «Гравітацією» Альфонсо Куарона.

Перша сцена фільму триває немало — 17 хвилин, повільно камера пливе повз матінку–Землю і зупиняється на космічному шатлі, де у відкритому космосі доктор Раян Стоун (Сандра Буллок) лагодить зовнішній прилад корабля. Для неї цей політ перший, а для її колеги Метью Ковальскі — космонавта зі стажем (Джордж Клуні) — останній. І цей стріляний горобець дрейфує у космосі, розповідає байки диспетчерам, слухає кантрі у вбудованому в скафандр програвачі, милується сходом сонця, словом, прощається з відкритим космосом.

Аварія, яка згодом станеться на шатлі, відріже космонавтів від будь–якого зв’язку з землею, і ті лишаться сам на сам з безмежною темрявою космосу. У неохопному всесвіті ще не було так тісно та самотньо, як у тому, що його показує Куарон. Кисень у скафандрі падає, паніка доктора Стоун лише спалює рештки повітря, їй залишається триматись за трос колеги, що буксує їх до найближчого шатлу на протилежному краю земної орбіти.

У положенні абсолютної невагомості головна героїня несе на собі важкість найбільшої у світі втрати — нещодавно жінка поховала свою дитину. Перша половина фільму — боротьба з такою собі «персональною» гравітацією, що зводить нанівець будь–яке бажання Стоун боротися за місце на своїй планеті, адже там її ніхто не чекає. І навіть сльози головної героїні не стікатимуть по щоках, а відриватимуться і летітимуть прозорими краплями навколо неї. Така поетична невагомість виявляється ще тiєю перевіркою на міцність. Як не збожеволіти у відкритому космосі і навчитись відпускати тягар душі у вільне плавання, Альфонсо Куарон показав у своїй космічній, по суті, камерній монодрамі, де вперше за багато років «міцним горішком» стала жінка.

Однак режисерові довелося позмагатись за жіночого персонажа. Кіностудія Warner не бажала, аби ключовим героєм фантастичного трилеру була жінка, адже головний глядач такого жанру — чоловік, котрий, безумовно, мимоволі асоціює себе з головним персонажем.

«Гравітацію» чомусь важко назвати фантастичною. Попри відкритий космос, герої та їхні трагедії є напрочуд земними, і навіть причина катастрофи шатлу більш ніж реальна. Уламки іншого космічного корабля, так зване «космічне сміття», у потоці на орбіті натрапило на американський корабель і той не встиг евакуюватись зі шляху цього потоку. Асторфізик Джон Кесслер ще в 1978 році заговорив про явище (яке згодом назвали «Синдромом Кесслера»), коли космічне сміття накопичується на навколоземній орбіті й може взаємодіяти, мов доміно. Під час вибуху або зіткненні великих об’єктів його рештки розлітаються і, у свою чергу, будуть стикатися один з одним до нескінченності, створюючи ланцюгову реакцію та сміттєвий пояс, який з часом зробить навколоземний простір непрохідним. Жодних надприродніх сил, прибульців тощо. Звичайні люди з особистим горем та горем вселенського масштабу. Нова робота Куарона, швидше, лячно–земна, аніж фантастична.