Не вмирає душа наша

Кожного року студенти–фольклористи вирушають на пошуки людей, котрі ще пам’ятають та бережуть фольклор — цю особливу частинку нашої культури. У кожному з етнографічних регіонів України (Слобожанщина, Полісся, Поділля, Закарпаття) існують свої особливості духовної та побутової культури, а отже, й фольклору. Відмінності ці формувалися в ході історичного розвитку, вони були викликані різними чинниками, та найчастіше — запозиченнями з культури сусідніх етносів. Більше того, навіть різні села одного регіону можуть мати якісь власні особливості, які відрізняються від сусідніх поселень. Наприклад, на Чернігівщині на весілля випікали квадратний коровай, а не круглий, як в інших регіонах. Або весільне гільце, яке в різних місцевостях треба було робити з різних порід дерев. А одяг! Напевно, це може бути найяскравішим прикладом — у кожному етнографічному районі вiн мав свої особливості, зокрема відмінні елементи костюма. Для більш конкретного уявлення — одяг Закарпаття, який одразу вирізняється з–поміж вбрання інших регіонів.

Й саме тому кожен рік фольклористи намагаються відвідати саме ті села, де вони ще не були, бо справді існує вірогідність знайти щось невідоме... Наша група відвідала Поділля, а саме — Хмельницьку область. Зупинилися в інтернаті села Вовковинці, директорка якого цікавиться та захоплюється культурою українського народу. В інтернаті навіть створили досить великий етнографічний музей, у якому багато старих, давніх експонатів. У село ж, на пошуки фольклору, ми пішли наступного дня. Чесно — було дещо навіть лячно. Адже ми мали заходити в чужі двори без дозволу, що для нас було не­звичним.

Найскладнішим випробуванням було знайти людей, які б зберігали у своїй пам’яті відголоски нашої минувшини. Спочатку були розчаровані, на превеликий жаль, люди не пам’ятають традицій, народних пісень (знайти тих, хто ще щось пам’ятає, з кожним роком стає важче, свою місію, подумали, не виконаємо). Та все ж ми знайшли людей, які ставилися з розумінням до нашої пошукової роботи та намагалися щось для нас пригадати або просто розповідали про своє життя.

Ми були в кількох селах. Познайомились із багатьма людьми. Є ті, кого зламало життя, вони й зараз очікують від нього лише поганого... А є й люди, які пройшли через усі випробування з піднятою головою, не втратили сили духу та оптимізму, вони казали нам: «Я ні про що не жалкую. Якби мені дали прожити життя знову, я прожив би його так само». Долі у людей такі різні...

Через кілька днів походів ми вже не соромилися кликати на весь голос: «Хазяйко–о–о!». Хтось виходив до нас до воріт, інші запрошували у двір або в хату. Деякі бабусі навіть не хотіли нас відпускати, не нагодувавши. А в одному селі бабуся тільки–но почула українські пісні й одразу заспівала, навіть ще не дійшовши до нас! Тоді це нас дуже здивувало та вразило, таке було вперше... Інша позитивна бабця не могла уявити своє життя без танців, дуже багато вона розповідала про них та про те, як танцювала колись. Вона так захопилася, що навіть показала нам деякі з них, станцювавши з моєю однокурсницею.

Дні практики випали на свято Купайла. І вперше я святкувала його по–справжньому: у вишиванці, вінку з польових квітів; на лісовому озері. З вогнищем, хороводами та піснями... Це просто не передати словами, не висловити всіх своїх емоцій та вражень!

У тій експедиції ми збагатилися не тільки фольклором. Багато людей, з якими пощастило спілкуватися, розповідали про своє життя. Після почутих історій я зрозуміла, що часто наші сучасні проблеми в житті — надумані, їх можна вирішити, якщо постаратися. Адже в ті часи вихід знаходили навіть у ситуаціях, коли виходу просто не було... Тепер, коли часом менi здається, що переді мною постала якась нездоланна проблема, то я одразу згадую всі ті розповіді. Тоді мені стає соромно перед усіма тими людьми, і, зібравшись, я шукаю рішення. Адже подолати можна будь–яку перешкоду — це доводить досвід старших поколінь...

Альона ХАЙЛО,
студентка Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка