«Щоб подарувати будинок державі, довелося заплатити чималий податок»

«З дідом спілкувалися здебільшого на рибалці і полюванні»

Зусібіч музейний будиночок оточують розкішні котеджі сучасних скоробагатьків. «А колись же це була околиця міста, — каже Максим Георгійович. — До Голосіївської площі йшов трамвай — там була його кінцева зупинка». Максим Тадейович свідомо відмовився від соток у Кончі–Заспі, де письменникам у той час роздавали земельні ділянки, та оселився в мальовничому Голосієві.

Проект свого «мануару» — так будинок Рильських у Голосієві колись назвав письменник Олександр Дейч, і ця назва міцно закріпилася за домом — Максим Тадейович розробив сам. «Знаю, що на будівництво дому дідусеві довелося брати кредит. У ті часи це було непросто, — каже онук поета. — Щоб отримати гроші, він писав, кажуть, самому Сталіну. Думаю, щодо Сталіна — то це перебільшення, до нього лист навряд чи дійшов, а от що в Москву писав прохання, то це точно. І позику дід таки отримав».

У голосіївському «мануарі» Рильський з родиною провів останні 13 років свого життя. «Чи почуваєтеся тут удома?» — цікавлюся у свого співрозмовника. «Ні, не почуваюся, — каже Максим Георгійович. — Бо, по–перше, пройшло вже 50 років, відколи будинок віддали під музей. По–друге, коли сюди переїхав дід та його син Богдан із родиною, наша сім’я залишилася в квартирі на Леніна, 68, у так званому «письменницькому будинку». Там була й приймальня Максима Тадейовича як народного депутата. Ми мали слідкувати за порядком, приймати відвідувачів. А сюди, в Голосіїв, я приїздив на канікули».

Ми підходимо до ошатного будиночка, який потопає в зелені дерев та квітах троянд — територія музею дбайливо доглянута. «Отут, на майданчику, зліва від будинку ми з батьком і дядьком Богданом любили гуляти в теніс, іноді до нас приєднувався дід, — згадує онук поета. — Далі стоїть дідова голуб’ятня, вона досі збереглася — Максим Тадейович особисто за птахами доглядав. А справа від будинку — фонтан, у якому я вудив рибу, — сміється мій співрозмовник. — Бувало, наловимо риби та й випустимо сюди, тож я брав вудку і ловив її просто з фонтана. Вікно дідового кабінету виходило на цей бік, тож він спостерігав за мною. Адже був, як відомо, заядлим рибалкою і мисливцем». Онук поета зізнається, що дідове захоплення передалося i йому. «Я виріс на риболовлях. Наше спілкування з дідом здебільшого відбувалися саме під час риболовлі й полювання. Дід мене навіть іноді називав Сабанєєв. Чому Сабанєєв? Бо я мав двотомник видатного іхтіолога дореволюційних часів Сабанєєва «Жизнь и ловля пресноводных рыб». А ще дід називав мене Максим Другий та Максим–молодший».

«Катерина Рильська розуміла, що бабусею не має права залишатися»

...У просторій вітальні будинку досі стоїть стіл, за яким Максим Тадейович полюбляв уранці пити каву й за яким часто збиралися гості, серед них — славетний тенор Іван Козловський, композитори Левко Ревуцький та брати Майбороди, відомі письменники Михайло Стельмах, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Остап Вишня та інші. «А це — телевізор, який мені не дозволяли багато дивитися», — сміється Максим Георгійович, показуючи на старий, ще ламповий раритет. Тут же стоїть і розкішний рояль «Шредер», до якого нерідко сідали і сам Максим Тадейович, і Катерина Миколаївна, дружина поета.

Кажуть, саме музика звела свого часу цю пару. Коли Максим Рильський гостював у домі свого земляка Івана Очкуренка, то, бувало, грав на фортепіано, а Катерина Миколаївна йому підспівувала. От Рильський і захопився. «Але я думаю, там було щось більше, ніж просто музика, — каже Максим Георгійович. — Катерина Миколаївна була на 9 років старшою за Максима Тадейовича. Вони познайомилися, коли йому було тридцять, а їй під сорок. І взяти жінку з 6–річною дитиною — це треба було неабияк закохатися!».

Зараз з’являються чутки, що Рильський і Очкуренко до останнього часу не могли поділити кохану жінку. «Неправда! — переконаний онук поета. — Всередині, може, щось і залишилося: коли в тебе відбивають жінку, самі розумієте, це не дуже приємно. Але постать Максима Тадейовича була настільки благородною, настільки доброзичливою і відкритою, що між ними не могло бути ворожнечі. Очкуренко, який згодом одружився з іншою жінкою, спілкувався з Рильським до останнього. І коли Катерина Миколаївна померла, вони удвох плакали над домовиною. Й після того він приходив у наш дім, був тут своєю людиною, спілкувався зі своїм сином — моїм батьком, зі мною. Словом, це були інтелігентні цивілізовані стосунки. До сьогодні, як тільки випадає нагода, я буваю на могилі діда Очкуренка».

«Моя бабуся була унікальною жінкою. Вона дуже любила діда і завжди відповідала статусу дружини поета, — продовжує мій співрозмовник. — Катерина Рильська, вихованка інституту благородних дівчат, навіть у поважному віці ходила охайно вбрана, на підборах, у вухах — обов’язково сережки з діамантами, на пальцях — каблучки, на одязі — якісь рюшики. І це вдома! Вона виходила і зустрічала діда саме такою, а не в домашньому халаті й капцях. А легкий запах її парфумів запам’ятався мені на все життя. Вона розуміла, що бабусею не має права залишатися. До того ж це була дуже начитана, інтелігентна, освічена жінка. І Максиму Тадейовичу з нею було цікаво!».

«Дим у кабінеті діда стояв коромислом»

Підіймаємося на другий поверх, де розташовувався кабінет Максима Тадейовича. «Дід прокидався дуже рано — о 5–6–й ранку. Прогулювався і сідав до праці. При цьому багато курив — дим у його кабінеті стояв коромислом. Поряд була моя спальня, — згадує онук. — Тому коли я вставав, то спускався на перший поверх навшпиньки. Це стосувалося всіх домочадців — під час роботи дід вимагав абсолютної тиші. На робочому столі все залишилося, як було при дідові — настільна лампа, канцелярське приладдя... Саме тут народилися рядки:

Ніч, лампа, роздум,

самота,

Сніги паперу ще німого.

Спокійна творчості

тривога,

В мовчанні

зімкнені уста...»

Одразу видно, що це кабінет не тільки письменника, а й заядлого мисливця і рибалки. Над робочим столом — барометр. Щоразу, згадує онук, збираючись на риболовлю, Максим Тадейович постукував по ньому і точно знав — буде кльов чи ні. На книжкових шафах — опудала тварин і птахів — «дід їх сам не робив, йому дарували». «А ось — німецька рушниця «Зауер», яку дідові подарувала Спілка письменників на 60–річчя, — каже онук. — Після смерті Максима Тадейовича я хотів забрати її, але дядько Богдан сказав, нехай, мовляв, ще трохи повисить, потім забереш. Але якогось дня прийшла міліція і просвердлила в дулі отвори — рушниця стала небоєздатною».

...Максима Тадейовича не стало в 1964 році. А його сини одразу ж вирішили: в будинку має бути музей. Теоретично онук міг би повернути собі цей маєток. «Чи не виникало, бува, такого бажання?» — цікавлюся в свого співрозмовника. «Мене часто про це запитують. Але я навіть думки такої не допускаю, — каже Максим Георгійович. — Це було б святотатство. І навіть не перед пам’яттю діда, а перед пам’яттю синів, які ніколи не були заможними, але фактично віддали все, щоб увічнити ім’я батька. І я їх не зраджу. Бо дід буде жити і без цього музею — він уже залишився на віки. А от Богдан і Георгій свого часу, щоб вступити в права спадкоємців, були змушені продати батьків автомобіль «ЗІМ» вартістю 40 тисяч карбованців — таких на весь Київ тоді одиниці були. А їм ці гроші були потрібні, щоб заплатити чималий податок за оформлення дарчої та... подарувати будинок державі».

Максим Георгійович зізнається, що кожного разу, буваючи тут, ностальгійно згадує своє дитинство, юність та всіх, кого вже немає поряд. «Я повертаюся сюди не як до якоїсь замкнутої оселі, а я повертаюся до дому своєї юності. Оце для мене найважливіше — не стіни, а спогади, — каже він. — От мені часто кажуть, що я схожий на Максима Тадейовича. Хоча це й неможливо, адже він мого батька всиновив. Може, дідові гени передалися мені з повітрям? Останні 15—20 років свого життя я присвятив служінню пам’яті і творчості діда. Для мене це захоплення, якому я віддаю багато часу. Прикро, що мої молодші двоюрідні брати не надто переймаються цим, а правнуки й поготів — ще не розуміють, до якої родини і прізвища причетні. Та я й сам це зрозумів тільки після смерті Богдана Максимовича в 1991 році. Я відчув якусь особливу відповідальність: хтось же повинен підхопити естафету і нести далі. Бо ж знаєте, як буває з класиками, коли родина не займається вшануванням їх пам’яті? Їх забувають...»